▪   Ярина Ясиневич

Воронок для історії

Порушуючи особисті права науковців, СБУ порушила закон України
Матеріал друкованого видання
№ 38 (151)
від 19 вересня, 2010

Коли ви пишете про історію УПА, Голодомор чи дисидентів, взагалі про щось, що сталося між 1917 і 1991 роками, то тепер це має збігатися з офіційною думкою. Офіційна – це, вочевидь, та, яку сьогодні озвучує міністр освіти Дмитро Табачник. А закріплює її його колега у владній верхівці голова СБУ Валерій Хорошковський.

На практиці це виглядає так. 9 вересня директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого у Києві на залізничному вокзалі зустріли шестеро працівників органів. Руслана випустили після 14-годинного допиту в СБУ. Цілий день йому не дозволяли виходити на контакт – після довгих вмовлянь лише дозволили зателефонувати дружині й сказати, що в нього все «ок» і що він дуже зайнятий, «тому» вимикає телефон. Допити (як це зараз називається, «розмови») проводилися без жодних санкцій, так само «державною» таємницею виявилися прізвища та посади учасників цієї вистави. У Забілого вилучили приватний ноутбук і два зовнішніх жорстких дис­­ки. Зробили це без санкції суду, без опломбовування, тобто без найменшої гарантії, що туди не запишуть якесь креслення ядерної боєголовки.   

СБУ переконувала директора Національного музею покинути історичні студії і йти працювати вчителем у школу, цікавилася контактами із закордонними науковцями. Просила якісь докази того, що тема його досліджень не є державною таємницею, запитувала, хто дав йому дозвіл (!) це писати. Маю сумнів, що службісти вирішили засекретити тактику і стратегію УПА (тематика Забілого) з огляду на сучасну обороноспроможність України. Вже наступного дня після затримання Забілого Служба не допустила всіх наукових співробітників музею до службових приміщень, а згодом вилучила і їхні комп’ютери.

Як сказали працівники служби, затримання відбулося за особистою усною вказівкою голови СБУ. Оскільки історик мав при собі електронні копії історичних документів про визвольний рух, боротьбу з ним репресивних органів Радянського Союзу, то, вочевидь, керівника спецслужби дуже занепокоїла можливість поширення таких «секретів».

Нагадаю, це були секрети вже неіснуючої держави. Тоталітарної, хто забув. Але ж ні, напевно, новітні секрети й нинішньої влади. Нагадаю також, що спроби утримувати такі секрети ставлять поза законом України саму Службу безпеки. У статті 8 Закону «Про державну таємницю» чітко зазначено, що не належить до державної таємниці інформація про факти порушень прав і свобод людини й громадянина, про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб. Тепер, щоб залишатися у правовому полі, нехай СБУ спробує довести, що вбивство Стуса у таборі, мордування голодом селянина, засудження на 25 років ГУЛАГУ полковника УПА Василя Левковича, утримання у тюрмі на Лонцького В’ячеслава Чорновола не містять порушення прав людини. Що витребування останніх зерен зібраного хліба, цензура газет і творчості поетів, ГУЛАГ і український репресивний архіпелаг – від Биківні через Дем’янів лаз до тієї самої тюрми на Лонцького – не є незаконними діями радянської влади. Держава не може ховати таємниці тоталітарних режимів і покривати злочини проти людства! Навіть держава під керівництвом табачників і хорошковських...

На волю Руслан вирвався вже без ноутбука і без текстів не лише документів, а й своїх історичних досліджень. Документи не проблема, їх можна скачати у відкритому доступі в інтернеті. Навіть якщо там не виявиться якогось документу, то колеги-історики мають копії розсекречених справ з Архіву СБУ, які ця бюрократична установа не встигла внести до електронного архіву, але надала доступ науковцям. Як і право їх копіювати. Як це відбувається в усьому світі, крім Росії, Білорусі й тепер України. Тож сховати їх СБУ зможе, хіба ввірвавшись у помешкан­­ня і вилучивши ком­п’юте­ри всіх істориків, які займаються ХХ століттям… Я, звичайно, вірю у завзяття пана Хорошковського на п’ятірку виконати завдання його наставників із Кремля і допомогти Табачникові, але mission impossible. Навіть Сталінові не вдалося сховати від нас нашу історію.

Утім, щоб усе не було так просто, ми передамо копії матеріалів, які є в Центрі визвольного руху, всім знайомим. До речі, я є тією «третьою особою» (за формулюванням СБУ), якій пан Забілий мав передати документи, – вже отримала безліч дзвінків із пропозицією «залити на комп» історичні документи. Тож стукайте, пане Хорошковський, шукайте. Нас багато – донецьких не вистачить...

Їхала з Русланом у таксі, й водій, почувши, про що ми говоримо, сказав: «Це ж що, 1937 рік?!» Він був явно молодший, щоб пам’ятати це своєю пам’яттю. Я подумала, що моя «не моя» пам’ять теж мені щось нагадала, але вже 1947. Таксист – киянин, я львів’янка, наша генетична пам’ять говорить про одне й те саме, але з різницею в 500 км і десять років (до нас просто совєти прийшли пізніше). І ця пам’ять – гарантія того, що ми не допустимо повторення, хоч як старатимуться Хорошковський із Табачником. 

Центр досліджень визвольного руху, Львів