▪   Ігор Кручик

Кандагарська «клюква»

Кадр із фільму
Фільм «Кандагар» намагається показати білих і пухнастих «живодерів з людськими обличчями»
Матеріал друкованого видання
№ 17 (130)
від 30 квітня, 2010

Назва міста Кандагар мені знайома віддавна. Коли СРСР воював з Афганістаном, я служив строкову сержантом у Туркестанському військовому окрузі, до складу якого входив афганський так званий «обмежений контингент військ». Поруч нашої частини був розташований десантний «ісламський» батальйон, більшість солдатів якого теж віддавали «інтернаціональний борг» народові Афганістану. Тож ми були в курсі того, що відбувається у Кандагарі, Баграмі, Кундузі, Пулі-Хумрі, Ханабаді… Й усе, пов'язане з Афганом, для мене і нині - пароль уваги.

Кілька років тому я подивився афганську «Дев'яту роту» продюсера Олександра Роднянського і режисера Федора Бондарчука, дороговартісну пропагандистьку стрічку Кремля. Було прикро за своїх – зокрема, за людину, яка створила колись чудовий український телеканал “1+1”.

І от - новий російський фільм «Кандагар». Знаю, в Росії є чимало талановитих і чесних режисерів, тож, можливо, на цей раз їм таки вдалося донести хоча б частку історичної правди?

Сюжет нового фільму: російський літак везе в Кандагар боєприпаси під виглядом «гуманітарної допомоги» для однієї з воюючих у громадянській війні сторін. Дія відбувається вже десь на початку двохтисячних. Афганці беруть літак у полон, але екіпаж сміливо (й геть недостовірно) втікає разом із повітряним судном. Можна викласти фабулу й так: росіяни усвідомлено йдуть на міжнародний злочин і уникають відповідальності за нього, вчинивши ще кілька кримінальних вчинків.

Автори фільму приписують талібам жагу панування над світом – і це смішить, бо не тільки в історичному сенсі, а навіть у цій же стрічці «Кандагар» саме росіяни вторглися на територію талібів, а не навпаки. У фільмі по Кандагару їздять радянські «Урали» і БТРи, Афганістан бомблять американці. Так чи так мусується пропагандистська “ідея” про дві могутні супердержави – США і Россію. Російські пілоти тут перемагають голіруч кількох талібів, озброєних автоматами Калашникова – і це теж виглядає наївно. Бо не тільки відомі афганські командири Дустум, Ахмат Шах Масуд, Хекматіяр, а й прості афганські «духи», душмани на загал переважали на своїй території у бойовому вишколі радянських шураві – тому й змогли витіснити окупантів зі своєї території.

А деякі епізоди фільму «Кандагар» геть самопародійні. Наприклад, коли таліби шматують сімейні фотографії командира літака Горбатова (актор О. Балуєв) , він ридає, як дитина. Що, мабуть, мусило б символізувати патріотизм і сімейні цінності росіян, натомість демонструє лише безпорадність – насамперед, авторів сценарію.

Їх, кіношників, незрідка критикують за «развєсістую клюкву» - кричущу недостовірність того, що демонструється на екрані. «Кандагар» за кількістю продемонстрованих нісенітниць перевершує «Дев'яту роту» і міг би отримати й нобелівську премію за ідіотизм. Та якби ж цей фільм хоч розважав – він нудний і тягомотний, хоча за жанром продається як “бойовик”. Гарні російські актори Андрєй Панін, Владімір Машков намагаються якось витягнути проект, але й грати їм, по суті, нічого.

Є робота хіба лише Богданові Бенюку. Якби я був членом партії «Свобода», домагався б виключення з неї Бенюка – за роль переляканого хохла Вакули, дурника, бридкого у своїй жалюгідності і запопадливості до «старшого брата». «Ми – русскіє пілоти!» - вигукує Вакула, і росіяни з нього, на щастя, щиро сміються. У порівнянні з цим бенюківським «героєм» навіть одіозна Вєрка Сердючка виглядає полум’яною бандерівкою.

Під час служби у ТуркВО я збирав солдатський фольклор: пісні, розповіді бувальців, анекдоти. Вони були різні: сентиментальні, цинічні – але ніяк не героїчні. Наприклад:

 «А службу тащим мы, друзья, в Афганистане,

и поэтому мы живодерами стали».

Фільм «Кандагар» намагається показати білих і пухнастих «живодерів з людськими обличчями». Російський агітпроп у “Кандагарі” поставив перед собою непідйомну мету: перетворити військову ганьбу на звитягу, а ще - урівняти в свідомості глядачів Росію з США. Те саме мріяла колись зробити і радянська пропаганда, та навіть їй, при всій тодішній монополії на ЗМІ, це не вдалося.

Складно й нині постфактум відіграти те, що давно й безнадійно програно – війну в Афганістані. Думаю, чесним російським продюсерам й режисерам зняти правдивий фільм про Афган навряд чи скоро вдасться.