▪   Аніта Грабська

Підлітковий культ

Любко Дереш про ідеї фікс, психіатрію, заздрість до Кортасара та спалені тексти

Зі стріхи висло пальмове листя, в калабасі мліло ма­­те, навпроти жевріла бельгійська сигара... Тиждень розмовляв у столичній матейні з Любком Дерешем, який ось-ось закінчить новий роман.

У. Т: Письменниця Лідія Гінзбург говорила: «Не так об’єктивний вік, як круті психологічні злами визначають перехід від віку до віку... Молодість людини закінчується переважно з відчуттям, що є різні речі, які вже «не можна робити» чи «пізно починати». А як було в тебе з підлітковістю?

– Моя підлітковість скінчилася тоді, коли я розгорнув книж­­ку «Психіатрія» – підручник для старших курсів. Відкрив для себе інший світ: людина, наприклад, заперечує, що існує світ, вона, що будь-що існує. Шизофренії, неврози, манії були там детально описані, й це стало для мене захопливим і дидактичним чтивом. Також мою підлітковість завершив розділ про сексуальні перверзії, де одні дорослі дяді пишуть для інших дядь, як воно все буває насправді, зовсім не розраховуючи, що це читатимуть діти. То був, напевне, один із таких зламів десь у 11 років.

У. Т: Підлітковість зламалася так рано?

– Гарне запитання. Раннє пізнання психіатрії змусило дивитися на світ очима не підлітка, а майже психіатра... Це був відхід від нормального розвитку, але не катастрофічний. Я ще не знав тоді про «синдром ІІ курсу» в медиків, коли студенти знаходять у себе всі хвороби, які вивчають. І слава Богу (сміється).

У. Т: Яких комплексів ти позбувся, ставши відомим письменником? А яких набув?

– Позбувся скромності, такої собі псевдоввічливості. Зрозумів, що немає причин догоджати людям, боротися за їхню симпатію. А набув залежності від грошей. Це змушує консультуватися з собою під час написання: чи сприй­­муть, чи книжка добре продаватиметься, щоб ти мав із чого жити? Але від цього намагаюся відходити. Ще є «зіркова хворо­­ба» – противлюся цьому терміну, але його можна наповнити власним змістом. Це трепетне завмирання в очікуванні похвали. Поволі прогресує. Якщо не знайти кореня, а корінь глибоко, це може прорости баобабом на всю планету.

У. Т: Відчував коли-небудь літературні заздрощі? До кого?

– До Кортасара. Навіть не міг дочитати до кінця деякі його книжки – відкидав їх, стікав жовчю... Відчував, що це якась недосяжна висота для мене.

У. Т: Ти схильний до ідей фікс?

– Схильний, хоча про ідеї фікс зізнаватися страшно... Є нав’яз­­лива ідея досконалості й виконання рішень. Є нав’язлива ідея гіперкритики. Це з розряду негострих клінічних. Є більш соціально прийнятні ідеї: наприклад, що людські обмеження можуть бути зняті. Інтелектуальні, емоційні, фізичні, творчі, духовні. Або писати монументальні твори. Великі, тягучі, з багатьма планами й загорнутими по спіралі ідеями, які зводяться в одну. Мені дуже важко писати щось «просто», а хотів би. Ідея ускладнювати, «вирощувати» твір мене переслідує.

У. Т: А роман, який майже закінчено, монументальний?

– Чого варта сама назва (урочисто): «Як стати Богом і не заплакати». Після прочитання твору назва набуває всіх інших звучань, які було упущено при першому погляді.

У. Т: Передній план знову буде ускладнений?

– Мені, в принципі, завжди подобається, що я пишу. Про скром­­ність ми вже поговори­­ли (усміхається). Написалося складно, пістряво, кучеряво. Ме­­ні це в кайф було робити. І я знаю, знайдуться люди, яким це буде в кайф читати.

У. Т: Ти б хотів, щоб твоїм іменем щось назвали: цукерки, площу, марку взуття? Що б це могло бути?

– Це був би мій повний програш як людини. На цьому я б закінчився. Напевно, тоді залишається тільки спалити паспорт, переїхати до іншої країни й жити під іншим ім’ям. Може, новий шанс, новий зміст… Але що станеться зі мною як із людиною? Що це дає мені як якомусь суб’єктові цього світу?..

У. Т: В одному інтерв’ю ти сказав: «На тлі високих думок, які є в моїй голові, навіть прості думки видаються важкими». Які – прості?

– Це я таке сказав? Я б зараз спитав самого себе, що мав на увазі... Передаю привіт тому Дерешу, який це говорив. Напевно, що прості думки здаються важкими й що я взагалі волію не думати... Не знаю, сам шокований (сміється).

У. Т: Ти знищував коли-небудь свої тексти?

– Так, усі, що створив до 13 років – кілька зошитів, цілий роман на тему фентезі, – спалив. Це традиційний ритуал, який посвячує людей у щось. Я тоді не дуже розумів, що це посвята й що я отримав золоту картку закритого клубу тих, хто спалює свої твори... Якби спалив роман, який написав зараз, може, дали б мені «VIP-мем­­бер», але й золота картка – добре.

У. Т: Андре Моруа писав: «Дуже легко сміятися з себе в дрібницях, коли ти в захваті від себе у великому». Це про тебе?

– Так, я в захваті, який я кльо­­вий і різнобічний (іронічно). Мені подобається, як я живу, я настіль­­ки щасливий, що здатний зро­­зуміти це й оцінити. Я собі по­­до­­баюсь у великому, тобто я живий, творю і хтось це читає, спілкуюся з людьми й ми отримуємо кайф від цього... По-моєму, все добре.