Мрія про свободу

Вадим Перельман про страхи Голлівуду, «Полтергейст», фільми про Голокост і маразм Тарантіно

Американський режисер Ва­­дим Перельман, якого в Голлівуді називають українським режисером, знову приїхав у Київ. Точні­­ше, повернувся на батьківщину, бо саме тут і народився. Цього разу він відвідав столицю як член журі Київського міжнародного кінофестивалю. Тиждень зустрівся з Пе­рельманом перед його  майс­­тер-кла­­сом, де режисер мав навчати студентів, як знімати кіно, чи, точніше, як писати сценарій, адже саме цю стадію створення фільму Вадим вважає найголовнішою. Гол­лівудський кінематографіст роз­­повів про нові проекти й по­­в’язані з ними проблеми. Перельман постійно наголошує, що на пагорбах Лос-Ан­­д­­же­­ле­­са не варто шукати жод­­ної романти­­ки – аме­­рикансь­­ка фабрика мрій жи­­­­ве за жорсткими закона­­ми ринку та диктату гляда­­цького попиту.

У. Т.: Рік тому ти мені розповідав про щойно створений сценарій до римейку «Полтергейсту» й очікуваний початок зйомок. Тепер усі говорять про твій новий проект, «Пісню імен», за дебютним романом одного з найвідоміших у світі музичних критиків Нормана Лебрехта. Невже «Полтергейста» вигнали за допомогою релігійного обряду?

– Це просто економіка. Американська студія MGM зараз перебуває, пробачте на слові, у великій фінансовій дупі (її борги сягають $3,7 млрд, і власник, Sony Corporation of America, веде перемовини щодо продажу MGM. – Ред.). І тому на мій фільм їм просто забракло часу. До того ж вони хотіли б на моїй стрічці заробити $225 млн. Як у такому випадку можна знімати кіно? Проте го­­лов­не інше – я втратив цілий рік, поки писав сценарій і чекав на фінансування, про яке говорили ледве чи не щотижня. Ще трошки, казали вони, й ось почнеться, до тебе прилетить вертоліт, і ми вирушимо в Санта-Фе на пошуки локацій… Вертоліт так і не прилетів. І я вже не чекаю. Шко­­­да, що не вийшло. Була б класна стрічка. Це таємна інформація, але вже можна говорити, – я й не збирався робити римейк, це мусило бути щось зовсім інше, нове.

У. Т.: До «Дому з піску й туману» та «Життя перед її очима» ти прийшов, коли прочитав ці книжки. А «Пісню імен» теж знайшов у телефонній будці, як це трапилося з «Домом…»?

– У цьому випадку – ні. Цій історії вже три роки. Річ у тім, коли займаюся фільмом, а його, як правило, ще й продюсую, я, мов жонглер у цирку, в якого шість чи вісім тарілок на паличках, і він бігає поміж них, і коли одна вповільнює рух, він її знову прискорює, крутнувши. Бо як­­що зробити ставку на один фільм, а вийде як із «Полтергейстом», то що тоді?..

У. Т.: Однак сумувати тобі вже не доводиться: в тебе на борту знову зірки, і які – Ентоні Хопкінс, Дастін Хоффман. До того ж у Хоффмана, як і в його героя, частина родини – польські євреї. Він часом не тому погодився? І чому ти його не взяв із собою до Києва, адже його батько теж, як і ти, звідси?

– Я з ним спілкуюсь, і, звісно, знав, що його батько з України, але гадав – із Черкас, а не з Києва. Щодо «автобіографічного» збігу в стрічці – не думаю, що Хоффман саме через це вирішив зніматися в моєму фільмі. Яка різниця, хто в тебе герой, коли сценарій поганий. А те, що він погодився, якраз пов’язано з якістю сценарію. Його написав Джеффрі Кейн (він адаптував для Фернандо Мейреліша «Відданого садівника» Джона Ле Карре. – Ред.), використавши твір Нормана Лебрехта. Мені цей сценарій через моїх агентів надіслали англійські продюсери ще до того, як я зайнявся «Життям перед її очима». Так чи інакше, сподіваюся, ми з Хоффманом приїдемо до української столиці з пре­­м’єрою.

У. Т.: А чи скоро це буде? В якому стані проект?

– У нас є сценарій, ми вже розрахували бюджет, визначили локації – будемо знімати в Торонто, під Нью-Йорком, у Берліні й Лондоні. Проблема з малобюджетністю фільму. Такі стрічки в Голлівуді дуже важко зняти – всі трусяться за кожний цент. Залишилося три-чотири студії, які могли б узятися за «Пісню імен».

У. Т.: Але перший фільм ти робив на потужній студії DreamWorks, і вони погодилися, тебе навіть Спілберг привітав…

– Тоді це було можливо. Зараз вони відмовилися, як і решта компаній, – нам відповіли, що це кіно для старих. Ми робимо ставку на компанію Sony Classics, її зацікавив цей фільм, щоправда, вони готові викласти $12–13 млн, а в нас бюджет на $17 млн.

У. Т.: У Голлівуді, певно, легше зняти фільм за $100 млн, ніж за 17?

– Так, і краще, щоб це був сиквел або римейк…

У. Т.: Як ти гадаєш, чи є певна схема, за якою можна зробити гарне кіно?

– Просто потрібно закохатися.  Спочатку я закохуюся в книжку. Потім пишу сценарій, або хтось його пише з моєю допомогою. Наступним кроком є кастинг. Нині найважливіше – це актори. Навіть не режисер, на жаль. Студії потрібен прецедент. І привабливість проекту – скажімо так: маленький бюджет і велика перспектива. Інакше робити всі бояться. Зараз усім у Голлівуді керує страх, тому вони випускають такі стрічки. Ось, наприклад, польсь­­кий фільм «Будинок зла», який я щойно переглянув на Київському міжнародному кінофестивалі, в Голлівуді ніхто б не зробив. Бо нікому це просто не дозволили б. Брати Коени, може б, і зняли. Вони мають авторитет, щоб робити так, як того хочуть. Коли я не знаходжу акторів під сценарій, значить він поганий. Якщо сценарій гарний, акторам не треба багато платити – вони з задоволенням візьмуть роль і за малі гроші, бо всім хочеться щось після себе залишити.

 У. Т.: Щодо «залишити після себе». Повернімося до фільму «Пісня імен» і його теми Голокосту. Знаєш, в британському серіалі Extras є епізод…

– … із черницею. Я знаю цей серіал, і здогадуюся, про що ти хочеш сказати.

У. Т.: Так, із черницею. Її грає Кейт Уінслет. І вона, відповідаючи на запитання статистів, каже, що знімається у фільмі про Голокост тільки задля «Оскара», як багато інших, хто отримав цю нагороду, зігравши в подібних стрічках. Що ти про це думаєш?

– Так… (надовго замислюється). Але цікаво, що у фільмах про Голокост часом Голокосту не видно, як у цьому маразмі, який зробив Тарантіно – «Безславні виродки». В «Пісні імен» теж ніби Голокосту немає, там є відлуння того, що сталося. Ми будемо лише чути музику й голоси, але жодним чином не побачимо тих бідних євреїв, тих духовок, поїздів і таборів. Це буде недоречним. Стрічка має стати монументом шести мільйонам євреїв, полеглим під час Другої світової війни. Для них це буде як реквієм.

У. Т.: А для чого ти хочеш ставити цей монумент? Їх багато по світі. Не минає й року, аби не вийшов фільм на цю тему…

– По-перше, я єврей і мені шкода тих загиблих людей. По-друге, гарних фільмів про Голокост, може, три або чотири. Намагатимуся зробити добре, не гарантовано, що геніально, але так, щоб залишилося в пам’яті. Й точно не для «Оскара». Я не збираюся цілеспрямовано йти до цієї відзнаки. Це неможливо й непотрібно. Адже якщо так робити, то перегинаєш палицю й виходить занадто солодко.

У. Т.: У світі є велика кількість єврейських організацій. Не пробував у них просити гроші на фільм?

– Фінанси – це дуже складно. Я можу знайти $4 млн на фільм. А інші гроші… Ніхто ж не філантроп. А в організацій на кшталт фонду Сороса є свої справи. Це те саме, що отримати гроші від міністерства. Деякі одержують, бо стоять у черзі, в дупу цілують. У мене немає на це часу й бажання: пити з міністром, щоб він мені кинув гроші, а я йому потім дав «відкат». Якби мав серйозні кошти, сам робив би стрічки, без страху. Це моя мрія, і я вірю у своє кіно. Але водночас і велика відповідальність. Я ніби художник, який малює олівцем. Комусь це може подобатися, комусь – ні, мене не обходить. Малюю, бо мушу малювати. А кі­­­но – така річ, коли я сам малювати не можу. Мій олівець мусить бути 10-метровий. І папір – величезний. І десять людей мусять цей олівець піднімати, а я їм кричатиму: «Так, тепер давайте лівіше! О! О! А тепер тисніть сильніше! А тепер слабше!». Ось так робиться кіно. Й коли настане така мить у моєму житті, коли я зможу сам, лише з трьома-чотирма людьми, яким я довіряю і котрі можуть працювати зі мною, зробити фільм, тоді моя мрія справдиться.[1886]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

Американський кінорежисер. Один із най­­яскравіших дебютантів Голлівуду – його першу стрічку «Дім із піску й туману» назвали однієї з найкращих картин за всю історію студії DreamWorks, вона здобула нагороду Американської національної ради кінокритиків.

Народився 1963 року в Києві.

У 1977 році родина Перельмана емігрувала спочатку до Європи, потім до Канади. Вчився в канадських University of Alberta та кіношколі Ryerson University.

З 1990 року переїздить до Лос-Анджелеса, де протягом 13 років створює рекламні ролики для провідних американських компаній.

Із 2003 року знімає фільми