Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
18 червня, 2010   ▪   Марина Гнатенко   ▪   Версія для друку

Лабіринти без мінотаврів

Таких, як на Поділлі, складних і розгалужених підземних ходів у світі небагато. Спелеологи й туристи їздять сюди звідусіль
Матеріал друкованого видання
№ 24 (137)
від 18 червня, 2010
Лабіринти без мінотаврів
ФОТО: Євген Котенко

Печери Тернопільщини могли б приносити мільйони й стати екзотичним штрихом до іміджу України. Натомість залишаються переважно прихистком для екстремалів. І хоча всі подільські печери є пам’ятками природи державного значення, але навіть прокласти до них дороги держава не спромоглася. Втім, майже кожна має «ангелів-хранителів», завдяки яким вікенд у печерах Тернопілля гарантовано стане незабутнім.

Дарунок моря й часу

«На Тернопіллі вже відкрито більше 100 печер, – розповідає Олександр Дудар, керівник відділу Борщівського краєзнавчого музею. – Більшість – у нас, у Борщівському районі. Причому з усіх підземних порожнин відкрито лише одну п’яту! Тож можна ще робити великі географічні відкриття».

Ці підземні дива подарувало нам Сарматське море, яке вирувало тут мільйони років тому. Карстові печери утворювалися через те, що вода розчиняла такі породи, як вапняк, мармур, доломіт, крейда, гіпс і сіль. Згодом клімат змінився, море відступило й залишило потужні гіпсові шари. Землетруси прорізали їх густою сіткою тріщин, які стали під­­земними лабіринтами. Таких складних і розгалужених ходів, як на Поділлі, немає більше ніде. Та й гіпсові печери у світі – велика рідкість.

Для туристів доступні три печери, розташовані досить компактно – дві в Борщівському районі (три години автобусом від Тернополя ), а одна – в сусідньому Чортківському. Інші мож­­на відвідати тільки у складі фахових експедицій.

Щоб потрапити на екскурсію, потрібно зателефонувати доглядачам підземель і домовитися наперед. Інакше ризикуєте поцілувати клямку: печери мають вхідні двері, які зачиняють на замок для охорони підземних ходів. Бо губляться в них навіть професіонали-спе­­леологи, якщо нехтують правилами безпеки.

Прогулянка без екстриму

Єдина з каскаду Подільських печер, де проводять регулярні екскурсії, – Кришталева, що в селі Кривче Борщівського району. Туристи облюбували її ще з 1960-х років, відколи там провели світло. Щоранку туди вирушають автобуси з Тернополя, й з 10.00 до 17.00 екскурсоводи показують її туристам. Ті навіть шикуються в черги до входу.

Довжина печери – 23 км, з них близько 3 км доступні для огляду. Екскурсії зручні для не надто підготовлених фізично та безпечні навіть для літніх людей. Ходить собі гарно вбране панство й роздивляється довкола, слухаючи байки, якими гіди щедро присмачують суху геологію. Найпопулярніша – про грізного Володаря печери та його бранку Наталку. В підземних переходах можна побачити цілий «зоопарк» із брил, кожна з яких має тваринну назву – Буйвол, Сова, Орел, Змія, Зуб Дракона, Хребет Крокодила… Особливо тут подобається дітям – їм цікаво й не страшно. Хоча скелета, який демонструють відвідувачам, можна й злякатись – це якийсь пан заблукав у лабіринті на початку минулого століття. Однак нині загубитися в печері неможливо.

Кришталева, хоч і охрещена мандрівниками через свою безекстримність «школярською», приймає найбільший потік туристів. Єдина проблема й правдивий екстрим – ущент розбита дорога, яка веде сюди від автобусної зупинки.

Слідом за людиною-павуком

Для любителів більшого екстриму розкриває свої кам’яні обійми печера Скалок, що розташована в надрах гіпсових круч над каньйоном потічка Млиночки поблизу села Залісся на Чортківщині.

Контроль над печерою здійснює чортківський спелеоклуб «Кристал». Спелеологи можуть запропонувати вам ночівлю в садибі голови турклубу «Кристал» Бориса Гори. Він із родиною вже рік як залишив Тернопіль, аби жити тут. Над його воротами між прапорами України та УПА – мотто: «Свій до свого по своє». Екскурсії проводять лише українською.
Поки підіймаємося вгору слизькою стежкою, встигаємо втомитися. Під нами в долині – село. Й ось ми в печері. Без провідника сюди йти не варто – майже від дверей розбігаються однаковісінькі ходи. Навколо сіро й вогко. Прямуємо в один із ходів, і склепіння, як сніг, починає мерехтіти в світлі ліхтарів білими та прозорими кристалами. Не віриться, що це лише гіпс, закручені ходи ви­­мило водою, а химерні брили отримали форму під час землетрусів. Процес творення дива триває: хоча в печері сухо, місцями бачиш калюжі, в які накрапує вода. Торкатися кристалів не можна: аби виріс один такий, потрібні сотні років, а розбитися він може за секунду.

Бадьоро долаємо ознайомчий маршрут. Проминувши кілька великих зал, проходимо до роздоріжжя Зірочка, минаємо камені Лавочка й Африка, милуємося Дівочою галереєю – в ній є сталагміт, який нагадує жіночі груди. Далі – невеликий плаский камінь Труна спелеолога. Так його жартома охрестили самі приборкувачі печер. Цікаво й не страшно, коли не враховувати необачних буцань об склепіння головою. Після спекотного повітря нагорі тут приємна прохолода.

Йти стає важче. В хід Чортове горло спочатку спускаємо ноги, а потім протягуємо все тіло, тримаючись за край. На зворотному шляху перелазимо через великий гострий камінь Тещин зуб, проповзаємо на колінах хід Тарганячі біги й маємо бонус від провідника – Веселий хід. Туди треба... падати головою вниз!

Але справжній екстрим – це розпори, тріщини без дна, які треба проходити, тримаючись за стіни. Спочатку страшно пройти так навіть метр. «Просвітління» настає, коли зависаєш між небом і землею на виході. Назад дороги немає, але й уперед – теж! Ноги зісковзують із мокрої поверхні, рукам немає за що вхопитися. Над тобою – 30 м гіпсу, під тобою – метрів п’ять провалля, що звужується. «Захочеш жити – не впадеш, – сміється провідник Лю­­бо­­­­мир. – Іще ніхто не падав».

Він простягає зверху руку, й ти висиш на ній. Лайку і крик «А-а-а-а-а!..» стримуєш лише тому, що боїшся дихнути. Ноги метушливо шукають опору – й не знаходять. Здається, минає вічність. Усі м’язи шалено працюють. Пробуєш відштовхнутися від стін колінами. Спрацьовує! Підтягуєшся, відчуваєш під ногою клаптик опертя й нарешті відпускаєш рятівну руку. Перемога над страхом! Іти ще багато, але на душі напрочуд легко.

Печера Скалок, чи як її любовно називають Млинки, – хрестоматійна карстова печера Поділля. Маршрути різних рівнів складності. Якщо екстрим не лякає, кожен може взяти участь у розвідці нових ходів. Її проводять ентузіасти зі спелеоклубів власним коштом, уже й не пам’ятаючи, коли востаннє отримували допомогу від держави чи місцевої влади. По­­мічники-волонтери їм дуже потрібні. «Ризик? – сміється Борис Гора. – Жодного! Коли знаєте правила безпеки. Ми часто знаходимо з-поміж туристів нових послідовників, які згодом вступають у наші клуби. Приїжджають працювати не за гроші, а на ентузіазмі. Ці мандрівки проганяють погані думки. В печері одразу видно, хто є хто. Хто друг, а хто відсіється».

Униз, у глиб віків

Від Залісся до Борщова – 27 км. Біля села Більче-Золоте, за 18 км від райцентру, можна побачити Вертебу – єдиний у світі підземний музей трипільської культури. Її недаремно номінували до спис­­ку семи чудес України. Наддністрянська Помпея, як її називають, за кількістю й багатством знахідок серед печер світу в авангарді. Чимало її артефактів – у музеях Європи.

Їдемо машиною з Борщева. Дороги препогані. «Над цією калюжею ми з Михайлом Сохацьким, директором музею, взяли шефство – відводимо воду», – жартує краєзнавець Олександр Дудар, коли минаємо особливо широку калабаню.

Вертеба – єдиний відомий випадок, коли трипільці знайшли собі прихисток під землею. Її відкрили в 1820 році. Орендар цих земель Ян Хмелецький на полюванні загнав лиса в яму й спорядив туди «експедицію». Випили «експедитори» чимало, тож надумали спустити в яму колегу головою вниз. І почули дикий зойк – той побачив купу битого череп’я та кісток і подумав, що потрапив до пекла.

За Австро-Угорщини тут бувало багато дослідників. А вже 1999 року експедиція того-таки Михайла Сохацького знайшла у печері цілісний культурний шар часів неоліту.

Спустившись до Вертеби, бачимо привітні, широкі ходи й зали. Закопчені стіни не так давно були всипані білими кристалами. Нині – жодного. Це доклалися перші відвідувачі з факелами й сучасники з ХХ століття. У печеру в радянські часи скидали сміття, а діти палили тут гуму й мазут. Уже в 1990-ті звідси вивезли два КамАЗи непотребу.

Пам’ятки віків починаються одразу. Й усе – автентика. «Вертеба дуже багата на трипільську культуру, – краєзнавець підіймає з підлоги черепок, бережно відкладає. – Бачите, ще й досі трапляються знахідки. В 1996 році ми виявили близько 300 кг трипільського посуду!»

Кульмінація мандрівки – діорама з життя трипільців. Во­­ни мешкали тут 800 років. Їжу давало їм землеробство, дах над головою – глинобитні хати, тому навряд чи жили в печері постійно. Проте взимку при +11 всередині, можливо, й ховалися від завірюх. Це одна гіпотеза. Інша – печера була сакральним місцем, первісним храмом, адже там знайшли ритуальні поховання.

ХХ століття додало історії Вертеби нових сторінок. У районі Хатки під час Другої світової ховалися від фашистів євреї. Ми бачили кам’яні перегородки, які розділяли їхні сім’ї. Знаходили тут криївку й упівці. Привіт від них – напис «Слава Україні!», видряпаний високо під стелею. В дальніх закутках печери є упівська яма – місце відпочинку, де збереглися залишки дерев’яних ліжбищ.

«Ми з американськими генетиками хочемо зробити порівняльний аналіз ДНК трипільця й сучасного українця, який проживає в Більче-Золоте. Щоб з’я­­сувати, чи є ми нащадками цієї цивілізації, – ділиться планами краєзнавець Ду­­дар. – Але без будь-яких досліджень я скажу, що за 5000 років тут пройшло стільки народів...» Печеру Вертебу планують внести у список екскурсійних об’єктів до Євро-2012.

«Ось подивіться, за тим горбком, біля села Стрілківці, – печера Озерна, – показує Дудар. – Третина її площі – вода. А там, – показує в інший бік, – Оптимістич­­на. Її скоро відкриють для туристів».

Оптимістичну, що біля села Королівка, вже занесено до книги рекордів Гіннеса як найбільшу на планеті гіпсову печеру і як другу за загальною довжиною ходів.

ДИВО ПРИРОДИ. У печерах чи не кожен камінь має своє ім’я та легенду

РОЗВІДКА. Якщо вас не лякає екстрим, можна взяти участь у пошуку нових ходів

ЗАСТОРОГА. Навіть досвідчені спелеологи можуть заблукати у печері

НЕЗВІДАНЕ. Подільські печери – одні із найбільш розгалужених у світі

 [1919][1920]

 
ВАРТО ПОБАЧИТИ

Монастирок, або Тернопільській Стоунхендж – скельний монастир і печера Язиченська за 8 км від Вертеби. Ймовірно, це місце могло бути дохристиянським капищем.

Джуринський водоспад біля села Нагіряни на Борщівщині, неподалік печери Джуринської. Річка падає вниз каскадом заввишки близько 17 м.

Зал Казка в західному районі печери Млин­­ки – мальовниче скупчення сталактитів і сталагмітів

 
Мандрівникові на замітку

Про екскурсію Вертебою слід домовлятися з Борщівським краєзнавчим музеєм, тел. (03541) 2-692. Перед спуском у Кришталеву варто зв'язатися з гідами за тел.(03541) 37646, а щоб потрапити в Млинки – телефонуйте (067)369-56-71. Комбінезони й «шахтарські» ліхтарики можна орендувати на місці. А ось рукавиці з шипами краще мати з собою. Оптимальне взуття – кросівки з шипованою підошвою.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено