Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 жовтня, 2008   ▪   Інна Завгородня   ▪   Версія для друку

Кіно без перекладу

Отар Іоселіані охоче виконує ролі у власних стрічках, не бачить різниці між ігровими й документальними фільмами і понад усе ненавидить брехню
Матеріал друкованого видання
№ 41 (50)
від 10 жовтня, 2008
Кіно без перекладу
ФОТО: ЄВГЕН КОТЕНКО

 

Здається, володар трьох спеціальних призів Венеційського кінофестивалю давно опанував мудрість: «Поспішай повільно». За три жовтневі дні він неквапом устиг понудьгувати на шоу Савіка Шустера, представити повну ретроспективу власних фільмів у залі свого імені в «Мегаплексі» й нікому не відмовив у бесіді. Як співрозмовник батоно Отар виявився гранично відвертим і нестриманим у характеристиках. Дісталось і живим, і мертвим: Сєрґєю Міхалкову – за тричі написаний гімн СРСР, нашим політикам – за надмірний артистизм, а діячам Голлівуда – за халтуру.
 
Якщо я народився в Грузії й відчуваю свою причетність до її культури, то змінити це я не можу. Тому все, що роблю, буде продовженням моїх дитячих і юнацьких спостережень, виховання й загалом того, що влилося в мене з тієї культури. На батьківщині мені довелося жити недовго – до 19-ти років. Потім навчався в Московському університеті – на щастя, математики, а не гуманітарних наук: універсальна мова чисел не піддається містечковим впливам.
 
Щодо кіномови, я сповідую один принцип – кіно має бути зрозумілим без перекладу. Коли ви потребуєте тлумачення, отже, це не фільм, а розмова. Я в усіх картинах намагаюся зробити так, аби слова не передавали нічого важливого. Нехай аудиторія слухає сам звук – кожна фраза має мелодію, осібні інтонацію й тональність.
 
До своїх фільмів я ставлюся, як до тексту. І не важливо, що він не писаний. Натомість я застосовую 100-річну мову кіно, якою намагаюся висловлювати власні думки так, щоб глядач не потребував ні підказок, ні субтитрів. Коли відволікаєшся на субтитри, втрачається до 30% зорового сприйняття.
 
Мої актори ніколи не читають сценарію і не знають, про що в ньому йдеться. Тому мені з ними легко. В умовах тотальної необізнаності вони поводяться спокійно та покірно.
 
Мистецтво кіно скрізь занепадає, й Україна не виняток. Але й у Франції, і в Голлівуді, й, напевно, в Україні є справжні подвижники, які намагаються робити свої фільми, не озираючись на інших. І робити їх щиро, відверто, розумно.
 
За всю історію кіно набралося з півтори сотні картин, які заслуговують на нашу увагу. Знімати фільми – важка справа, і я нікому не рекомендую цієї професії.
 
Раніше існувала цензура. Сьогодні її функції виконує погано вихована аудиторія, котра диктує свої правила тим, хто мають вкладати гроші в кінематограф. Публіка кінотеатрів – це молодь, вишколена телебаченням, серіалами й голлівудською халтурою.
 
Будь-який голлівудський фільм – халтура, бо він передбачуваний, оскільки зроблений за трафаретом. Найчастіше йдеться про шаблон, запозичений із давньогрецької міфології. Один герой перемагає світове зло. Це навіть не романтика, а неподобство.
 
Нині Голлівуд, який використовує архікомерційні схеми, перетворюється на послідовника сталінського «Мосфільму». Він переповнений людьми, які вміють робити фільми, але не хочуть, бо прагнуть робити гроші й ідуть битим шляхом. Це дуже непристойно.
 
Як орач, пекар чи будівельник, художник може щось сприймати чи категорично заперечувати.Сьогодні я категорично не сприймаю послух російської інтелігенції перед своїми можновладцями: її позиція – це сором. Готовність журналістів не просто брехати, а обманювати з великим ентузіаз мом, – теж ганебна. І це тавро залишиться з ними назавжди.
 
Я побував на дискусії в передачі Савіка Шустера. Як на мене, такого роду розмова наприкінці XIX чи початку ХХ сторіччя була зовсім не можливою. В гостей пристойні обличчя, добрі наміри, кожен обстоює свою правду, але що це за правда і чим вони займаються, коли земля горить під ногами? Думають тільки, аби не осоромити ту сторону, яку вони представляють. Потім, під час рекламних пауз, усі один з одним радяться: а чи не переборщили вони в чомусь? З цього й виростає неправда.
 
Документального кіно не існує – щойно ви повертаєте камеру в той чи інший бік і вибираєте те, що ви хочете знімати, зникає будь-яка об’єктивність. Сам термін «документальне кіно» – це брехня. Ми склеюємо два шматки плівки й викидаємо зайве – превалює наша воля, а не документ. Людина, яка цим склеюванням займається, має свою тенденцію, і тому реальність її витвір не фіксує. Те, що називають моїми документальними фільмами, насправді просто намагання якось відрізнити їх від ігрових стрічок.
 
Пострадянський простір у контекст європейської культури вписатися не може, бо ми всі інфіковані бацилою більшовизму. Найкращі з нас чинять їй спротив, але самим своїм існуванням ми підтримуємо цю бацилу. Намагаємося її з себе витиснути, та не завжди це вдається.
 
Я не лицедій, і жодного стосунку до акторства не маю. Проте коли не знаходжу артиста, який би точно виконав мої вимоги, я використовую «недозволені» методи. Сам іду в кадр. Так робили й інші мої колеги – Жак Таті, Орсон Велс. Вони знімалися у своїх картинах не з доброї волі чи гордині, а через те, що розуміли, – ніхто не зробить це так, як вони хочуть. У «Садах восени» треба було створити образ людини, яка заблукала, трохи витонченої, дещо кумедної. Я таких чимало бачив у Тбілісі. А у Франції такого типажу так і не відшукав, тому й грав сам.

[912]

 
РЕТРОСПЕКТИВА

 

Три шедеври
 
 
«САДИ ВОСЕНИ» (2006)
«Я зроблю фільм про те, що, яким би ідіотським не був навколишній світ, краще не витрачати час на його переоблаштування, а просто жити», – пообіцяв якось Іоселіані. Так виникла стрічка «Сади восени». Її головний герой – міністр, якого несподівано відправляють у відставку. Він позбавляється житла, грошей, дружини, та головне – тягаря влади, формальних стосунків і зайвої відповідальності. В цьому камерному світі політика залишається на екрані телевізора, від якого герої тікають на створений режисером острівець довіри, спогадів і дружби й де вільний час є значно ціннішим здобутком, ніж будь-які повноваження.
 
«І ПОСТАЛО СВІТЛО» (1989)
 
Без професійних акторів, без центральних персонажів, без чіткої сюжетної лінії, цей знятий у документальній манері ігровий фільм оповідає про первісний побут африканського племені, якому сучасна людина може хіба позаздрити. За словами режисера, картина вийшла відносно ігровою: «Мені пощастило, що я натрапив на цей народець, у якому всі веселі, незлобливі, не брехливі, а стосунки побудовані на повній повазі один до одного». Зачарувавши глядача, до кінця фільму це ідеальне й водночас просте суспільство зникає під натиском цивілізації, залишаючи по собі лише відчуття ностальгії.
 
 
 «ЖИВ СПІВУЧИЙ ДРІЗД» (1970)
 
Молодий композитор постійно зайнятий безліччю не надто важливих справ: зустрічі, розмови, дрібні послуги знайомим. Він грає в оркестрі на литаврах, де його партія зазвичай складається з кількох ударів, між якими він ще встигає «здійснити немало дивних та безглуздих учинків, за які його чомусь усі люблять». Лише на створення музики йому бракує часу. В кінці фільму герой трагічно гине, так і не принісши жодної суспільної користі й не написавши запланованого геніального твору. Але Іоселіані зображує його «безглузде» існування занадто симпатичним, аби шкодувати про пропащу силу.

Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Рік тому 23 травня було вбито командира бригади «Прізрак» так званої «ЛНР» Олексія Мозгового. Його машина спочатку була підірвана на керованому фугасі, а після - розстріляна з кулеметів. Офіційної версії загибелі досі немає, як і будь-яких результатів з боку псевдослідства «МДБ ЛНР». Відразу ж відповідальність за його смерть поспішили взяти на себе партизани загону «Тіні». І з того самого моменту не вщухають пристрасті навколо його смерті.
    24 травня, Павло Василів
  • 5 квітня 1918 року над міською думою Єлисавета, де тепер знаходиться Кіровоградська обласна держадміністрація, вперше замайорів синьо-жовтий або, як тоді називали, жовто-блакитний прапор.
    24 травня, Максим Сінченко
  • Швейцарський політолог, спеціаліст з державного адміністрування Андреас Ладнер в інтерв’ю для Тижня розповів про практики децентралізації та прямої демократії, їхній зв’язок та прямий вплив на ухвалення рішень в країні, а також взаємозалежність рівня життя з делегуванням владних і фінансових компетенцій від центрального на локальні рівні.
    24 травня, Ганна Трегуб
  • Пенсійні проблеми стосуються всіх, і не тільки пенсіонерів
    24 травня, Віталій Мельничук
  • Науковці знайшли спосіб спостерігати за трендами в еволюції людини
    24 травня, The Economist
  • Війна — поняття неймовірно багатобічне. У наш час ми маємо прекрасну нагоду спостерігати всю її різноманітність. Практично для кожного є очевидною війна на Донбасі з її матеріальними наслідками та нівеченням людських доль. Для багатьох безсумнівним є факт інформаційної війни. Але зовсім небагато наших громадян усвідомлюють наслідки, до яких вона призводить.
    24 травня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено