Тиждень.ua
НовиниПолітикаЕкономікаСвітСуспільствоКультураІсторіяПодорожіАвтоVIP-хронікиСпецтемиКолонкиАрхівНаш партнер — журнал «Український тиждень»ПошукГалереяІнфографікаВідео
10 жовтня, 2008  ▪  Інна Завгородня   ▪  Версія для друку

Кіно без перекладу

Отар Іоселіані охоче виконує ролі у власних стрічках, не бачить різниці між ігровими й документальними фільмами і понад усе ненавидить брехню
Матеріал друкованого видання
№ 41 (50)
від 10 жовтня, 2008

 

Здається, володар трьох спеціальних призів Венеційського кінофестивалю давно опанував мудрість: «Поспішай повільно». За три жовтневі дні він неквапом устиг понудьгувати на шоу Савіка Шустера, представити повну ретроспективу власних фільмів у залі свого імені в «Мегаплексі» й нікому не відмовив у бесіді. Як співрозмовник батоно Отар виявився гранично відвертим і нестриманим у характеристиках. Дісталось і живим, і мертвим: Сєрґєю Міхалкову – за тричі написаний гімн СРСР, нашим політикам – за надмірний артистизм, а діячам Голлівуда – за халтуру.
 
Якщо я народився в Грузії й відчуваю свою причетність до її культури, то змінити це я не можу. Тому все, що роблю, буде продовженням моїх дитячих і юнацьких спостережень, виховання й загалом того, що влилося в мене з тієї культури. На батьківщині мені довелося жити недовго – до 19-ти років. Потім навчався в Московському університеті – на щастя, математики, а не гуманітарних наук: універсальна мова чисел не піддається містечковим впливам.
 
Щодо кіномови, я сповідую один принцип – кіно має бути зрозумілим без перекладу. Коли ви потребуєте тлумачення, отже, це не фільм, а розмова. Я в усіх картинах намагаюся зробити так, аби слова не передавали нічого важливого. Нехай аудиторія слухає сам звук – кожна фраза має мелодію, осібні інтонацію й тональність.
 
До своїх фільмів я ставлюся, як до тексту. І не важливо, що він не писаний. Натомість я застосовую 100-річну мову кіно, якою намагаюся висловлювати власні думки так, щоб глядач не потребував ні підказок, ні субтитрів. Коли відволікаєшся на субтитри, втрачається до 30% зорового сприйняття.
 
Мої актори ніколи не читають сценарію і не знають, про що в ньому йдеться. Тому мені з ними легко. В умовах тотальної необізнаності вони поводяться спокійно та покірно.
 
Мистецтво кіно скрізь занепадає, й Україна не виняток. Але й у Франції, і в Голлівуді, й, напевно, в Україні є справжні подвижники, які намагаються робити свої фільми, не озираючись на інших. І робити їх щиро, відверто, розумно.
 
За всю історію кіно набралося з півтори сотні картин, які заслуговують на нашу увагу. Знімати фільми – важка справа, і я нікому не рекомендую цієї професії.
 
Раніше існувала цензура. Сьогодні її функції виконує погано вихована аудиторія, котра диктує свої правила тим, хто мають вкладати гроші в кінематограф. Публіка кінотеатрів – це молодь, вишколена телебаченням, серіалами й голлівудською халтурою.
 
Будь-який голлівудський фільм – халтура, бо він передбачуваний, оскільки зроблений за трафаретом. Найчастіше йдеться про шаблон, запозичений із давньогрецької міфології. Один герой перемагає світове зло. Це навіть не романтика, а неподобство.
 
Нині Голлівуд, який використовує архікомерційні схеми, перетворюється на послідовника сталінського «Мосфільму». Він переповнений людьми, які вміють робити фільми, але не хочуть, бо прагнуть робити гроші й ідуть битим шляхом. Це дуже непристойно.
 
Як орач, пекар чи будівельник, художник може щось сприймати чи категорично заперечувати.Сьогодні я категорично не сприймаю послух російської інтелігенції перед своїми можновладцями: її позиція – це сором. Готовність журналістів не просто брехати, а обманювати з великим ентузіаз мом, – теж ганебна. І це тавро залишиться з ними назавжди.
 
Я побував на дискусії в передачі Савіка Шустера. Як на мене, такого роду розмова наприкінці XIX чи початку ХХ сторіччя була зовсім не можливою. В гостей пристойні обличчя, добрі наміри, кожен обстоює свою правду, але що це за правда і чим вони займаються, коли земля горить під ногами? Думають тільки, аби не осоромити ту сторону, яку вони представляють. Потім, під час рекламних пауз, усі один з одним радяться: а чи не переборщили вони в чомусь? З цього й виростає неправда.
 
Документального кіно не існує – щойно ви повертаєте камеру в той чи інший бік і вибираєте те, що ви хочете знімати, зникає будь-яка об’єктивність. Сам термін «документальне кіно» – це брехня. Ми склеюємо два шматки плівки й викидаємо зайве – превалює наша воля, а не документ. Людина, яка цим склеюванням займається, має свою тенденцію, і тому реальність її витвір не фіксує. Те, що називають моїми документальними фільмами, насправді просто намагання якось відрізнити їх від ігрових стрічок.
 
Пострадянський простір у контекст європейської культури вписатися не може, бо ми всі інфіковані бацилою більшовизму. Найкращі з нас чинять їй спротив, але самим своїм існуванням ми підтримуємо цю бацилу. Намагаємося її з себе витиснути, та не завжди це вдається.
 
Я не лицедій, і жодного стосунку до акторства не маю. Проте коли не знаходжу артиста, який би точно виконав мої вимоги, я використовую «недозволені» методи. Сам іду в кадр. Так робили й інші мої колеги – Жак Таті, Орсон Велс. Вони знімалися у своїх картинах не з доброї волі чи гордині, а через те, що розуміли, – ніхто не зробить це так, як вони хочуть. У «Садах восени» треба було створити образ людини, яка заблукала, трохи витонченої, дещо кумедної. Я таких чимало бачив у Тбілісі. А у Франції такого типажу так і не відшукав, тому й грав сам.

[912]

 
РЕТРОСПЕКТИВА

 

Три шедеври
 
 
«САДИ ВОСЕНИ» (2006)
«Я зроблю фільм про те, що, яким би ідіотським не був навколишній світ, краще не витрачати час на його переоблаштування, а просто жити», – пообіцяв якось Іоселіані. Так виникла стрічка «Сади восени». Її головний герой – міністр, якого несподівано відправляють у відставку. Він позбавляється житла, грошей, дружини, та головне – тягаря влади, формальних стосунків і зайвої відповідальності. В цьому камерному світі політика залишається на екрані телевізора, від якого герої тікають на створений режисером острівець довіри, спогадів і дружби й де вільний час є значно ціннішим здобутком, ніж будь-які повноваження.
 
«І ПОСТАЛО СВІТЛО» (1989)
 
Без професійних акторів, без центральних персонажів, без чіткої сюжетної лінії, цей знятий у документальній манері ігровий фільм оповідає про первісний побут африканського племені, якому сучасна людина може хіба позаздрити. За словами режисера, картина вийшла відносно ігровою: «Мені пощастило, що я натрапив на цей народець, у якому всі веселі, незлобливі, не брехливі, а стосунки побудовані на повній повазі один до одного». Зачарувавши глядача, до кінця фільму це ідеальне й водночас просте суспільство зникає під натиском цивілізації, залишаючи по собі лише відчуття ностальгії.
 
 
 «ЖИВ СПІВУЧИЙ ДРІЗД» (1970)
 
Молодий композитор постійно зайнятий безліччю не надто важливих справ: зустрічі, розмови, дрібні послуги знайомим. Він грає в оркестрі на литаврах, де його партія зазвичай складається з кількох ударів, між якими він ще встигає «здійснити немало дивних та безглуздих учинків, за які його чомусь усі люблять». Лише на створення музики йому бракує часу. В кінці фільму герой трагічно гине, так і не принісши жодної суспільної користі й не написавши запланованого геніального твору. Але Іоселіані зображує його «безглузде» існування занадто симпатичним, аби шкодувати про пропащу силу.

Матеріали за темою:

Ви не оцінювали матеріал
Реклама
Останні публікації згорнути
  • У своєму інтерв’ю Тижню Джон Гербст, що був послом США в Україні у розпал Помаранчевої революції, а нині очолює Євразійський центр Атлантичної ради, проводить паралелі у сприйнятті американцями Майдану 2004 і 2013–2014 років, говорить про військову допомогу США Україні й про нові елементи, що можуть зміцнити архітектуру міжнародної безпеки.
    вчора, Ганна Трегуб
  • Власники експропрійованого нафтового гіганта Росії починають полювання за своїми $50 млрд
    вчора, The Economist
  • Гадаю, ті поодинокі інтелектуали нашої країни та Заходу, котрі добре обізнані з темою Голодомору і його наслідків для сучасного постгеноцидного суспільства України, майже не можуть мати сумнівів, що сталінське винищення українців 1933 року добряче підготувало ґрунт для путінської гібридної війни на Донбасі. Тобто один кривавий диктатор передав у спадок іншому імперську справу нищення України.
    вчора, Ірина Магрицька
  • Молодий тель-авівський письменник і публіцист Ліор Даян розмірковує про сучасну ізраїльську літературу
    вчора, Світлана Вольштейн
  • На Майдані віче. Людське море, ліхтарики у сотнях рук, жовто-блакитні прапори на плечах та рев «Слава Україні!». Здається, варто звернути на Грушевського – і побачиш шеренги спецпризначенців, палаючі шини, ряди скляних пляшок та хлопців у балаклавах. А, може, й Сергія Нігояна. Живого
    позавчора, Валерія Бурлакова
  • Один із лідерів Майдану-2004 про традиції українського повстання, помаранчеві розчарування і політичне дежавю.
    позавчора, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2014 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS