▪   Олександра Коверзнєва

Дуже сербське кіно

«Я не хотів виправдовувати своїх героїв, але намагався їх зрозуміти», – пояснює Маркович
Матеріал друкованого видання
№ 14 (23)
від 4 квітня, 2008

 "Смішна до сліз трагедія"

Цьогорічну імпрезу в Україні відкрила соціальна драма «Шеренга» (2002), в якій ідеться про громадянське протистояння на вулицях Белграда, що виникло після фальсифікації Слободаном Мілошевичем виборів 1996 року. Ще тоді Маркович на замовлення незалежної студії зняв про ті події документальне кіно. Пізніше, коли йому запропонували створити на цю ж тему художній фільм, режисер, аби не повторюватися, вирішив підійти до знайомого матеріалу в діаметрально протилежний спосіб. «Шеренга» представляє точку зору… поліцейських.
 
Маркович зізнається: поставивши перед собою таке завдання, він опинився в шизофренічній ситуації. «Я не хотів виправдовувати своїх героїв, але намагався їх зрозуміти», – пояснює він. Коли до рук Змія – командира поліцейського підрозділу, залученого до «наведення порядку» на вулицях Белграда – потрапляє один із опозиціонерів, який виявляється коханцем його доньки, той жорстоко розправляється з ним. Але й командир – не камінний Командор. Коли в лікарні, де лежить скалічений, дівчина каже батькові, що він її більше ніколи не побачить, з ним стається серцевий напад. «Ви можете ненавидіти поліцейських, але не можете ненавидіти героя», – говорить режисер. І він правий.
 
Крім «Шеренги», до фестивальної програми ввійшло ще 4 художні картини: «Національний клас», «Тіто і я», «Спеціальне виховання», «Смішна до сліз трагедія». Всього ж у фільмографії режисера 12 ігрових і 50 документальних стрічок. Відібрані фільми абсолютно різні, бо, як зізнається сам автор, він постійно намагається розширювати власний жанровий діапазон. Його драми й комедії позначені відсутністю будь-якого моралізаторства. Маркович констатує, а уважний глядач думає та реагує. Саме таке кіно лишається актуальним незалежно від року виробництва.
 
«Смішна до сліз трагедія» (1999) оповідає про характерний для мешканців Балкан абсурдний і прекрасний стиль життя. Калейдоскоп емоцій найвищого градуса – ось у чому, насамперед, секрет популярності сербського кіно. Лише балканським і ще, можливо, грузинським кінематографістам вдається з такою безпосередністю передавати особливе відчуття любові до життя.
 
Головний лікар психіатричної лікарні, який сам мало чим відрізняється від своїх пацієнтів, відпускає хворих по домівках. Мандруючи містом, дивна процесія постійно потрапляє в якісь халепи, втім, божевільна та «нормальна» реальність настільки переплетені, що помітити відмінність доволі важко. Коли пацієнти намагаються ввійти до парламенту, а лікар жаліється, що вони помирають з голоду, їх заспокоюють: «Ви вже п’ята делегація, яка помирає з голоду».
 
Розказана у «Тіто і я» (1992) історія про десятирічного хлопчика Зорана, закоханого в маршала Броз Тіто, цілком автобіографічна. В десятирічному віці Маркович справді переміг у конкурсі, написавши найкращий твір про югославського лідера. Нагородою переможцеві була подорож на батьківщину Тіто. Там незвикла до природи дитина загубилася в горах. Цікавою виявилася подальша доля маленького актора, який зіграв роль хлопчика. Закінчивши кінофакультет, він став критиком. «Якщо під час зйомок ми всі його обожнювали, то тепер ненавидимо», – жартує режисер.