▪   Юрій Гаврилюк

Підляська трійця

Учасники «підляської трійці» з Вільна продовжили наукову діяльність в університетах Києва і Харкова
Матеріал друкованого видання
№ 5 (13)
від 1 лютого, 2008

У 1832 році Росія закрила Віленський (Вільнюський) університет як осередок польського спротиву російській окупації. Та в цьому виші також сформувався осередок українства. Його сформували уродженці Підляшшя – регіону, який тривалий час залишався за національним обрієм.

 
 
 
Любителі старовини
 
З’явилися вони у Вільні не одразу, адже Підляшшя після розподілу Речі Посполитої у 1795 році опинилося під владою Австрії та Прусії, яка захопила північну частину Підляського воєводства з його заснованими ще у княжу добу історичними центрами – Дорогичином, Більськом та Мельником. Було створено нову адміністративну одиницю з центром у Білостоці. Лишень 1807 року, після перемоги Наполеона над Прусією та укладення ним союзу з Олександром І, Білостоцька область була приєднана до Російської імперії. Зміна кордонів відкрила дорогу до навчання у Віленському університеті кільком дуже здібним підляшанам, які згодом, вже після розгромлення наполеонівської Франції, очолили окремі кафедри факультету моральних і політичних наук та присвятилися вивченню як «крайової старовини» так і давньої письменності слов’янських народів.
 
«Після наполеонівських воєн, – писав 100 років тому один із істориків Віленського університету, – коли в різних країнах почала пробуджуватися ідея національності, у Вільні ґроно молоді, переважно сини уніатських священиків, у пошуках даних про свою національність та релігію почали збирати та перечитувати старі пергаменти. Виробилася у них навіть пристрасть до палеографії...» Автор цих слів писав, зокрема, про синів сільських парохів із Більського повіту: Михайла Бобровського (1784–1848), відомого передусім відкриттям так званого Супрасльського кодексу – староболгарського рукопису ХІ ст., та Ігнатія Даниловича (1787–1843). Бобровський, який паралельно навчався у Головній духовній семінарії, відкритій при університеті, обрав духовний сан та з 1814 року викладав богослов’я, натомість Данилович – лекції із цивільного права.
 
Михайло Бобровський швидко став відомим дослідником церковних рукописів та стародруків. Свої пошуки почав ще під час навчання у білостоцькій гімназії, коли був хранителем книгосховища монастиря у Супраслі, неподалік Білостоку. Натомість Данилович цікавився передусім історією права Великого Князівства Литовського. Як свідчать сучасники, захоплювала його архаїчність ділової руської мови колишніх документів, до читання яких пасувала багата такими ж архаїзмами українська говірка його рідного села: «Особливо захоплювався він читанням та поясненям старих пам’яток права і литовсько-руських хронік, яких давня мова приймала в його устах звуки народної говірки, сухий спосіб писання ставав повним яскравих та живих барв і колишнє минуле відживало у всій своїй старожитній красі».
 
Здавалося б, що захоплення минулим, яке проявляли не лише згадані підляшани, але й чимало інших «поповичів», які навчалися в університеті та семінарії, мали зробити з віленської альма-матер осередок українського та білоруського національного руху. Однак перша третина ХІХ ст. не була сприятлива для національного відродження на території Північно-Західного краю, до якого окрім етнографічної Литви і Білорусі належало також заселене чвертьмільойнною українською громадою Північне Підляшшя і Берестейсько-Пінське Полісся. З одного боку надалі сильним залишався вплив польської культури, також і серед уніатського духовенства – єдиної більш-менш освіченої суспільної групи. З іншого – альтернативою для осіб, які не сприймали полонізацію побуту та латинізацію церковних обрядів було, після ліквідації у 1839 році церковної унії, москвофільство, відоме тут згодом під назвою «западнорусизм». Але і Бобровський, і Данилович отримали можливість контактувати із видатними особистостями українського відродження у Відні та Харкові.
 
У колі будителів
 
1817 року отця Михайла Бобровського відправлено у наукову мандрівку країнами Європи з метою вивчення стародавніх і слов’янських мов та ознайомлення зі станом богословських наук. Вчений відвідав Відень і Прагу, де познайомився з «батьком славістики» Йозефом Добровським та «будителями» слов’ян Австрійської імперії – Варфоломієм Копітаром, Вацлавом Ганкою та Йозефом Юнґманом. У Відні Бобровський потоваришував із парохом греко-католицької церкви Святої Варвари та деканом богословського факультету Віденського університету отцем Іваном Снігурським – згодом єпископом перемишльським, завдяки якому місто над Сяном стало першим осередком національного відродження українців Галичини. Поза сумнівом, це вплинуло на позицію Бобровського, який у листах цього часу дописував при своєму прізвищі Ruthenus (русин). Питання вивчення його національних поглядів чекає на прискіпливого дослідника. Варто однак зазначити, що після ліквідації Віленського університету, коли вчений отримав пост пароха у містечку на північ від Берестя Шерешові – на українсько-білоруській мовній межі – проповідував завжди українською.
 
«Покозачений» підляшанин
 
Ігнатій Данилович, про якого Бобровський жартівливо писав у листі до польського історика Йоахіма Лелевеля, що «походить із хахольської національності», 1825 року потрапив у Харківський університет, де викладав на кафедрі російського і провінційного права та був обраний деканом факультету етики і політики. Згодом, у 1835–1839 роках працював у о. Михайло Бобровськийвідкритому тоді Університеті Св. Володимира у Києві, де очолив кафедру кримінального права та став першим деканом юридичного факультету. Переселення на Слобожанщину неабияк вплинуло на наукові зацікавлення підляського вченого, який забажав написати нарис історії України. На жаль, хоч Бобровський після зустрічі з Даниловичом влітку 1827 року писав Лелевелеві, що той «поміж козаками зовсім покозачився, чи то схахолив», історія України так і не побачила світ. У списку його праць лише розвідка «Про магдебурське право і організацію Києва».
 
Пліднішою виявилася дружба з викладачем Харківського університету та поетом Петром Гулаком-Артемовським, оригінальні твори і переклади якого започаткували харківський романтизм. Першим її здобутком стало знайомство українського поета із Адамом Міцкевичем, який у грудні 1825 року проїздив через Харків. Зустріч романтиків відбулася у помешканні Даниловича, який з польським «віщуном» понайомився ще у Вільні. Між поетами зав’язалася симпатія та порозуміння, результатом яких став переклад балади «Pani Twardowska» українською мовою («Твардовський»). Як стверджував Данилович, «балада «Твардовська» у козацькому костюмі подобалася усім надзвичайно». Популярність переспіву засвідчує той факт, що 1827 року він був 4 рази надрукований у польському журналі Dziennik Warszawski.
 
Данилович намагався заохотити приятеля до праці над перекладом інших творів Міцкевича, зокрема драми «Dziady». Гулак-Артемовський однак не взявся за це, адже задумав створити український словник для, як писав Данилович Лелевелеві, «врятування мови від загибелі. Переконую, щоб його радше писаннями підтримував, і вже переклав «Рибалку» Ґете на малоросійську мову».
 
Серед харківських учнів Даниловича був видатний славіст і етнограф Ізмаїл Срезневський, який згодом зізнавався, що завдячує своєму професорові прищепленням «наукового Гнатій Даниловичскептицизму і звички до точного аналізу». У 1842 році Срезневський, під час наукової подорожі за кордон, відвідав Львів та Відень, де познайомився з діячами неформального національно-культурного об’єднання «Руська трійця». Мабуть саме він став ініціатором публікації у першому томі альманаху «Вінець русинам на обжинки» (Відень, 1846) розвідки Даниловича «Старина литовсько-руського законодательства».
 
Призабуте покоління
 
Наукові праці Бобровського та Даниловича, хоч і були першим внеском у розвиток славістики та історії Великого князівства Литовського, ближчого зв’язку із минулим та культурою рідного їм Підляшшя не мали. На цьому полі прославився натомість Йосип Ярошевич, син міського писаря у Більську та єдиний в цьому ґроні римо-католик. Відомий передусім як автор 3-томної історичної монографії «Образ Литви», у якій проаналізував політичну історію та суспільно-культурне життя князівства. Після ліквідації університету вчений повернувся на Батьківщину, де продовжував зацікавитися минулим: написав перші історичні розвідки про Більськ та Дорогичин – коронаційне місто Данила Романовича. А також етнографією: опублікував кілька статей з українського фольклору Підляшшя та статистично-етнографічний огляд Більського повіту. Характеризуючи «племінний» склад населення, вчений стверджував, що майже всі тутешні русини грецького віросповідання, а їхня мова найбільше споріднена з мовою, якою користуються жителі Волині.
 
До них вчених підляшан також можна було б зарахувати отця Антонія Сосновського, у 1820-х пароха церкви Св. Миколи у Вільні, яку на початку XVI ст. фундував князь Костянтин Острозький. Саме з його іменем пов’язане відкриття у церковному книгосховищі знаменитого багатоілюстрованого Київського псалтиря, написаного в 1397 році. Отець Антоній о. Антоній Сосновськийцікавився також народною культурою своїх земляків – деякі фольклорні записи використав Й. Ярошевич, інші потрапили до Імператорського географічного товариства. Історію Церкви в Україні і Білорусі активно вивчав також його син Платон, який з 1823 року викладав моральну і душпастирську теологію.
 
Та загал підляських русинів надалі залишався інертною масою, яка нічим окрім мови і народної культури не визначала своєї окремішності. Не змінилося це й пізніше, тому Підляшшя, зокрема, його північна частина, приєднана до Біловезької пущі, залишалася на маргінесі українського національного життя. Завдяки цьому регіон обминуло як насильне виселення до СРСР у 1944–1946 роках, так і депортування на понімецькі землі під час акції «Вісла». Тільки у останній чверті ХХ ст. тут проросли паростки національного відродження. Одним із його наслідків стала згадка про надбання призабутого покоління перших вчених підляшан – любителів старовинного письменства та перших дослідників народної культури.

[171][172]

 
ДОВІДКА

Світло освіти зі столиці Литви
У першій половині ХІХ ст. основним центром освіти серед захоплених Росією земель Речі Посполитої стало Вільно (Вільнюс) внаслідок реформ, здійснених Олександром І. У 1802 році було створене Міністерство народної освіти. Роком пізніше в межах Російської імперії виокремлено 6 навчальних округів, зокрема Віленський, що охопив «землі повернуті від Польщі» – правобережну Україну (Київську, Волинську і Подільську губернії, які тоді називали «Руссю») і так звану «Литву» (територію колишнього Великого Князівства Литовського – Віленську, Вітебську, Гродненську, Мінську і Могилівську губернії). Вся публічна шкільна мережа на цій території підпорядковувалася Віленському імператорському університетові.

 
ХРОНОЛОГІЯ

 Віленський університет 
1579 – засновано Віленську єзуїтську академію (факультети: богословський, філософський, юридичний). Перший ректор Петро Скарґа.
1773 – на базі академії утворено Головну школу Великого Князівства Литовського (додано точні та природничі науки).
1803 – школу перетворено на Віленський імператорський університет (факультети: фізичних та математичних наук, лікарських знань, моральних і політичних наук та словесних наук і красних мистецтв).
1803–1823 – куратором університету був Адам Єжи Чарторийський, польський політик проросійської орієнтації – «золоті часи» закладу.
1805 – під егідою Віленського університету відкрито Кременецький ліцей.
1831, 1834 – закрито Кременецький ліцей та переведено його базу до Київського університету Св. Володимира.
1832 – закрито Віленський університет у зв’язку із придушенням польського повстання. Частину бібліотеки передано до Києва і Харкова. Цього ж року засновано на базі університету Медико-хірургічну і Духовну академії.