Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 квітня, 2008   ▪   Ігор Кручик   ▪   Версія для друку

Повернення під тризуб

Рєтівов каже: «Київ я дуже полюбив. Для мене особливої різниці нема, де жити. Аби тільки розуміли російську, це важливо. А вивіски українською - «Тютюн», «Морозиво» - мене навіть розчулюють»
Матеріал друкованого видання
№ 15 (24)
від 11 квітня, 2008


Фото: Євген Котенко

 

Давно не дивина, коли з чужини приїздять представники так званої третьої-четвертої хвилі еміграції. Ну, виїхали у часи Брежнєва-Горбачова, за бугром не прижилися - і от рімейк картини Рембрандта «Повернення блудного сина». 
 
Олексій Георгійович Рєтівов - син емігранта першої, ще білогвардійської когорти. До нинішнього свого «київського періоду» - хоча доля таки поводила світами - йому не довелося мешкати ані в СРСР, ні у Росії, ні в Україні. Його дружина Тетяна Андріївна народилася в радянському Ленінграді ще до Другої світової, пережила блокаду, але після війни теж опинилася на Заході. Там знайшла чоловіка, вони разом жили європейською та російською культурою, чітко протиставляючи її офіціозу радянщини. За часів холодної війни обоє працювали на радіо "Голос Америки". У 1954 році в них народилася донька Таня.
 
Кілька років тому Таня звела хатинку в приватному секторі Києва, і тут їм 
вельми затишно. Топлять грубу, обкладену західняцькими кахлями, збирають старовинне причандалля: веретена, праски. Поставили супутникову тарілку, дивляться всесвітнє телебачення, передплачують американські й російські часописи.
 
Часом за розмовою хтось із них гальмує, замислюючись, яке визначення доречніше застосувати у тій чи тій ситуації: «український» чи «російський». На стіні в їхньому будинку висять давні ікони й українські тарелі, а також картини сучасних українських мистців - Юрія Нікітіна й Олександра Непопа.
 
- Це сучасний український художник, - каже Таня-молодша. - А оце – російський, В'ячеслав Сисоєв, - демонструє вона офорт. 
 
Таня (правлруч) показує картину Сисоєва, виставку якого чомусь заборонили в СРСР
 

 

На Захід від звіра
 
Глава родини Олексій Георгійович Рєтівов – онук російського письменника Євгєнія Чірікова, котрий учився з Ульяновим-Леніним, але жахнувся вчиненому однокашником. І вже у вигнанні, у Празі, написав роман «Звір з безодні» про події після Жовтневого перевороту-1917.
 
Другий дід - Митрофан Іванович Рєтівов - обирався віце-головою лікарських Пироговських з”їздів, у роки громадянської війни був головним лікарем госпіталю в Харкові, емігрував до Латинської Америки. Батько ж, Георгій Митрофанович, ще був серед тих, хто на початку ХХ століття культивував в Україні англійський спорт – футбол.
 
“Дід мій, Георгій Рєтівов, був футбольною зіркою харківської команди «Фенікс»”, – пишається Таня, пригадуючи, як він 1913 року забив два голи грізній київській “Славії”.

Під час громадянської війни Георгій Рєтівов у лавах врангелівської армії захищав від більшовиків Крим, а за кордоном у Празі став одним із керівників НТС* ( „Народно-трудового союзу”).
 
Олексій Георгійович із теплотою згадує роки свого гімназичного навчання в Празі в 1920-і роки. Називає поіменно викладачів - тих, кого більшовики вислали з країни, вважаючи «недостойними»:
«Було чимало киян серед них. Наприклад, Петро Миколайович Савицький. Він листувався з Львом Гумільовим. Запам'ятався викладач словесності Платон Васильович Копецький з Харкова».
 
Дружина Рєтівова Тетяна Андріївна в 13-літньому віці евакуювалася з Ленінграда - під час його блокади гітлерівцями. «Торік я їздила в Петербург до родичів. Він неймовірно гарним став. Мені приємно було побачити місця, по яких я їздила на самокаті. Оглядала не як туристка - багато чого я там пам'ятала з дитинства. Жила на Мойці недалеко від Маріїнського театру. Мій дід купив помешкання в популярної до революції естрадної співачки Антоніни Вяльцевої. Зараз там - комунальна квартира, все чуже. Нам став близький Київ».
 
Їхня донька Таня народилася в США. Зараз працює в представництві американської фірми синхронним англійсько-російським перекладачем. Вона вчить українську, читає вже вільно. А в Америці змалку ходила до церковно-парафіяльної школи. “Ну і мама з татом все-таки на «Голосі Америки» працювали, середовище їхніх товаришів по службі було російськомовним».
 
Повоєнна хвиля повернень
 
Старші Рєтівови згадують роки після війни, коли частина еміграції, зокрема деякі члени їхньої численної білоемігрантської за переконаннями родини, захотіли повернутися на батьківщину.
 
Рєтівов категоричний: «Тоді верталися, на мою думку, дурні. Псевдопатріотизм тягнув їх на батьківщину. Коли Червона армія підходила до Праги, моя родина змоталася звідти швидко, як могла. Я прекрасно розумів, що влада не змінилася й нам вибачати не буде. Наша сім’я не збиралася миритися з радянською владою ніяк. І ніколи».
 
Також Олексій Георгійович у Німеччині спілкувався з вивезеними на примусову працю. «Ті, кого німці вивезли із Союзу, з України як рабів - треба сказати, прагнули скоріше додому. Я казав, пам'ятаю: «Схаменіться, куди ж ви?..» Вони не слухали - і багатьох по поверненні відразу саджали у табори».
 
Еміграція розділилася на тих, хто розумів, що вертатися зарано - й інших, хто не хотів розуміти. «Мій дядько Євген Євгенович Чіріков воював у Білій армії, втратив ногу під час громадянської війни... - замислюється Олексій Георгійович. - Але після Другої світової вирішив повернутися. Його не зачепили - однак у Росії жити не дали, відправили в Узбекистан. Ніякого іншого вибору не було. Мене дивує, що його не посадили».
 
Нащадки білоемігрантів розуміли, однак, що й Прага після 1945 року стане частиною «червоного світу». Родичів розкидало по континентах. А Олексій і Тетяна Рєтівови опинилися в Америці.
 
[436][437]
На «ворожих голосах»
 
Олексій Рєтівов під час «холодної війни» на радіо вів передачі про Афганістан, про академіка Сахарова, про Олександра Солженіцина. “Великі уривки з «Архіпелагу ГУЛАГ» було опубліковано англійською в газеті «Нью-Йорк таймс». Я їх підбирав і для радіоефіру перекладав російською - першоджерела тоді ще ми не мали», - посміхається Рєтівов, лінгвістичний казус. - Ми раз на тиждень дзвонили в Горький (нині – Нижній Новгород – Ред.), щоб дізнаватися останні новини про Андрія Сахарова - від нього самого або від Олени Боннер».
 
Зараз побутує стала думка, що західні радіостанції намагалася зруйнувати комуністичний режим ізсередини. Це збігалося й з переконаннями нащадків білої еміграції, чиє кредо виражалося прислів'ям: «Не в силі Бог, а в правді». Радіостанцію "Голос Америки" у СРСР слухало чимало інтелектуалів, разом з іншими “ворожими голосами” (як так їх називали комуністи), що вели передачі російською або українською: Канадським радіо, «Бі-Бі-Сі», «Радіо Франції».
 
А Тетяна Андріївна вела передачі про книги, про кіно, про медицину. Розповідала про рок-групу Beatles. “У мене була цікава програма “Мистецтво в Америці”. До Америки в 1970-і приїхали художники, які емігрували з СРСР - Михайло Шемякін, Ернст Нєізвєстний... Вони почали виставлятися в Нью-Йорку й Вашингтоні.  Я пускала їх в ефір, довелося переробити рубрику на “Мистецтво сьогодні”.
 
Втім, "Голос Америки", працюючи під егідою Інформаційної агенції США (USIA), прагнув виражати думку американського уряду. Свобода самовираження там теж була не безмежною. «На «Голосі Америки» вважали, що рок-н-рол пускати на СРСР не треба. Класику, джаз - будь ласка. Але ми самі на власні гроші купували нові платівки «Бітлз» - і ставили їх в ефір».
 
Я згадав, як у нас аматори музики переписували музику з ефіру на громіздкі бобинні магнітофони “Маяк” київського виробництва. Потім бітлів тиражували підпільно на зужитих рентгенознімках - іншого звуконосія тоді було не знайти... І потім так само незаконно ці самопальні “платівки” крутили в шалманах Одеси й Ростова, на пляжах Криму... Екс-співробітники «Голосу Америки» сміються - вони не чули, як дивно тут фунціонувала їхня музика. Що, й рок-н-рол теж був зброєю проти зубчастих стін радянського Кремля? Благенькі виявилися стіни.
 
Що цікаво, далекі американські «голоси» тоді вважали не тільки достовірним джерелом інформації, але й найбільш оперативним.
 
«Бувало, дзвонять із Москви, що буде виставка. Так, наприклад, відбулося з неофіційним вернісажем-квартирником робіт В'ячеслава Сисоєва, який влаштовували на 1-ому поверсі звичайного житлового будинку, - розповідає Таня. - Я відразу сповіщаю про це в ефір. Тобто слухачі довідуються про вернісаж не від московського радіо, а від нас. Радянська влада реагує миттю: перед квартирою - пост, увійти не можна. Але організатори розкривають навстіж вікна. І я знову повідомляю в ефір: хто хоче подивитися картини Сисоєва! Їх можна побачити через вікно, начебто гуляючи вздовж будинку... А коли помер Володимир Висоцький, я зв'язалася з Москвою, розпитала багатьох, і на «Голосі Америки» домоглася, що всі програми, крім новинних і політичних, у той день були присвячені тільки Висоцькому».
  
  
Олексій Рєтівов колись перекладав Солженіцина, але не з російської, а навпаки  
 

 

Дніпро плюс Крим
 
Чи був вибір, куди саме повернутися нащадкам білої еміграції? Вони почуваються вільними люди Західного світу. Кілька разів на рік їздять на гостини до родичів у Петербург чи в Москву, а на загал мешкають тут, над Дніпром.
 
«У Москві не так затишно жити, - порівнює Таня. -Там активно роблять гроші, крутятся, як білки в колесі. І в усьому переходять на імпорт, важко там знайти що-небудь місцевого виробництва. Щодо України, то зараз простіше їздити сюди з Заходу - віза не потрібна... І легше жити тут. А причепом ми отримали Крим. І я дуже рада, що Крим – у складі України. Півострів пов'язаний з нашим прадідом Євгеном Чіріковим: у нього була дача в Батилимані неподалік від Севастополя».
 
Молодша Таня Рєтівова врівноважена, чуйна й легка у спілкуванні. З захватом розповідає про відновлення Спасо-Преображенської пустині у Китаєві, де є скит, присвячений юродивому Феофілові. «Його житіє узяте сценаристом для створення головного героя фільму Лунгіна «Острів» - батька Анатолія», - упевнена Таня. У родині люблять бесіди про Китаївську пустинь, про Лавру, взагалі про містицизм Києва - «місця поза часом». Рєтівов каже: «Київ я дуже полюбив. Для мене особливої різниці нема, де жити. Аби тільки розуміли російську, це важливо. А вивіски українською - «Тютюн», «Морозиво» - мене навіть розчулюють».
 
«І взагалі, так виходить, що ми не в нинішній Україні або Росії живемо - а в якійсь ідеальній віртуально-історичній аурі», - й уся родина Рєтівових сміється, схвалюючи цю думку Тані.

 

 
ТРИЗУБ НА ТРИКОЛОРІ

 Емблемою НТС з 1936 року є тризуб - родовий знак князя Володимира Святого, “символ християнської державності, рівноваги княжого й демократичного начал, голос минулого, що кличе віддати борг нашому майбутньому”. „Народно-трудовий союз” прагнув відновлювати ідейне спадкоємництво від дореволюційної Росії, грунтувався “не на наказах згори й не на грошах, а на ініціативі знизу й безкорисливому служінні”. Коли радянський устрій завалився, багато ветеранів НТС розгубилися.

 
СЛОВНИЧОК

Ворог № 1 для СРСР та ідеологія БЮТ  

НТС – „Народно-трудовий союз російських солідаристів”. Організація виникла у вигнанні - 1930 року в Белграді. Її програмові завдання - сприяти розвитку історичної батьківщини на шляхах людських прав, свободи й солідаризму. До 1991 року НТС займалася активною антикомуністичною діяльністю з-за кордону. Один з керівників КДБ Владімір Крючков назвав НТС "ворогом № 1" радянської влади. Пікантна деталь – Юлія Тимошенко називає ідеологію свого блоку саме «солідаризмом».



Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Китай називає себе світовою державою. Усе завдяки Сі Цзіньпіну
    24 вересня, The Economist
  • Життя в добу розпізнавання обличчя
    24 вересня, The Economist
  • Про етапи подолання колоніальної залежності
    24 вересня, Ігор Лосєв
  • Війна застала країну зненацька. У держави не було армії, здатної миттєво зреагувати на збройну агресію. Але були люди. Добровольці та волонтери, які побудували цю захисну систему з нуля. Тепер вони будують систему виховання молоді. На страшних, але конкретних прикладах, на довгих списках загиблих героїв. Щоб пам’ятати й більше не бути заскоченими.
    23 вересня, Ганна Чабарай
  • Щоб робити світ кращим, інколи не треба мати багато грошей чи влади. Достатньо подарувати своєму місту, наприклад, великого лелеку, який приносить у родину омріяного малюка.
    23 вересня, Єлизавета Гончарова
  • Один із чільних сучасних письменників Чехії Їржі Гаїчек в інтерв’ю Тижню розповів про село як осередок збереження чеської мови й культури в часи бездержавності, здоровий патріотизм на противагу глобалізації та реалізм у літературі.
    23 вересня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено