Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
6 червня, 2008 00:00   ▪   Олена Чекан   ▪   Версія для друку

Кубофутуризм як передчуття

– одна з найвизначніших українських художників-новаторів. Вона стала малювати абстрактні роботи, але не в стилі Василія Кандинського чи Казимира Малевича – це були два зовсім різні напрями, – а створила свій кубофутуристичний варіант абстракціонізму
Матеріал друкованого видання
№ 23 (32)
від 6 червня, 2008

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
  
Професор Дмитро Горбачов відкривав український авангард тричі. Для себе, – коли вперше побачив серед мотлоху й сміття у підвалах сховища Національного музею понівечені роботи «невідомих художників»; для радянських дисидентів та інтелектуалів, – коли потайки почав водити їх у ті підвали. Зараз Дмитро Омелянович відкриває його Україні й світові. Він найавторитетніший знавець, автор монографій, куратор і консультант численних виставок. І хоча до організації нинішньої виставки Олександри Екстер, що відкрилася в Національному художньому музеї України, він безпосереднього відношення не має, по розповідь про видатну співвітчизницю Тиждень звернувся саме до нього.
 
Якщо об’єктивно, Екстер – одна з найвизначніших українських художників-новаторів. Вона стала малювати абстрактні роботи, але не в стилі Василія Кандинського чи Казимира Малевича – це були два зовсім різні напрями, – а створила свій кубофутуристичний варіант абстракціонізму. Воно вдалося їй легко, бо вона зрослася з українським народним мистецтвом, де головне – пульс орнаменту, ритміка, рух, нерв. І це було передчуттям всього, що потім відбулося в мистецтві ХХ ст…
 
Вона народилася в Білорусі, в Білостоці Гродненської губернії. Батько – білорус, мати – грекиня. Православні. Екстер – це прізвище її першого чоловіка, був такий відомий адвокат у Києві, німець Екстер. Він у 1918 році помер від тифу, а так вона Григорович. Узагалі, наголос треба робити на першу літеру, це французи ліплять наголоси на останню голосну, тому всі кажуть Екстер… Її у два роки привезли в Смілу. Батько був фінансовий працівник, а там відкрилася якась вакансія. Через рік батько одержав посаду вже в Києві, в банку. Тож, коли Ася підросла, завжди казала, що вона киянка, от західні дослідники й вирішили, що вона народилася в Києві. Але бачать, десь там у формулярах, Білосток, – ага, значить це якесь містечко під Києвом, і стали писати – Bilostok near Kyiv. А ще вона казала, що народилася в 1884 році, але ми, архівісти, отакі нудні люди, взяли та знайшли, що у 1882-му. Довго потім радилися між собою, який рік писати, чи розкривати, що вона трошки надурила громадськість. І все ж таки обрали науковий підхід, хоча це й нелюдяно. Така наукова бездушність…
 
У Київському художньому училищі її научителем був Микола Пимоненко, він, до речі, вчив і Малевича, і Богомазова, хоча й не любив авангард. Але найбільше їй подобався Петро Левченко – це харківська школа, витончений такий екcпресіоністичний реаліст. І от одна її робота, дуже рання, зроблена в такому ключі. Натюрморт мало не Великодній, оце передчуття свята, таке зворушливе й таке нетривке… Потім вона поїхала до Парижа, це був 1907 рік, але зрозуміла, що там викладають так само, як у Києві, і, звісно, була розчарована. Та один київський художник, Сергій Ястребцов, познайомив її з чудовим французьким поетом, поляком Ґійомом Аполлінером, а вже той – із Пабло Пікассо. Його роботи настільки її вразили, що вона наклацала знімків і привезла до Києва. А тут Бурлюки, Олександр Богомазов дивляться, що воно таке, вони ж ніколи такого не бачили, – ну й захопилися, почали наслідувати... І старший Бурлюк, Давид, казав молодшому, Володимиру, коли той малював портрет Бенедикта Лівшиця, єврейсько-українського поета й перекладача, – «Володенька, розпікассь його як слід». А ще був такий художник-початківець із Києво-Печерської лаври, – Климент Редько, який згадував, як вони в Китаєвській пустині, на березі озера дивувалися отим розкладеним скрипкам Пікассо. В якому захваті були від усіх цих пластичних інверсій. До речі, якби не прийшли до влади більшовики, то в Києво-Печерській лаврі з’явилися б розписи в кубістичному стилі. Бо існувала така традиція: лаврські художники, коли було бароко, працювали в бароковому стилі, коли реалізм – в реалістичному. Там же є блискучі речі в стилі модерн, і ось- ось мали з’явитися кубістичні розписи. В той час завдяки Екстер у Києві було стільки кубістів, як ніде в світі…
 
Студія декоративного мистецтва Екстер – Рабинович діяла в Києві у 1918–1919 роках. Ісаак Рабинович, це її учень, поплічник і прекрасний сценограф. Навчала вона винятково абстракціонізму, ніяких там академічних ню. Заняття були не те щоб платними, але кожний приносив, що міг, якісь продукти – вже йшла громадянська війна. От якось один її учень, художник Вайсблат, приніс горох, але в тому горосі була й гречка, і ще щось, – суміш така собі. Нічого – зварили і з’їли. Студійці і гроші для студії заробляли. Наприклад, коли приїжджали якісь гастролери – був такий видатний хореограф Михаїл Мордкін, він дуже любив з нею працювати, – завжди замовляв костюми й декорації. А вона вже розподіляла: це робитиме Анатоль Петрицький, це – Вадим Меллер…
 

Київ, Фунікулерівська вулиця,1911 р.
 
Вона в студії і з діточками працювала. Говорила, що дітей ріднить з авангардистами лаконізм і відкритий колір, а ще емоційність та життєвий порив. Вона читала дітям казку, а потім давала папір, ножиці, фарби – ріжте, клейте, розфарбовуйте, тільки не малюйте сюжет і не стримуйтесь… Результати, як казала Екстер, були приголомшливі. Діти робили таке, що дорослі художники тільки облизувалися…
 
Серед численних її учнів був і Сергій Юткевич – майбутній кінорежисер. Перебуваючи в Москві, я прийшов колись до нього і казав, що Екстер – українська художниця, а він мені – вона європейська. Раніше вважалося, коли щось європейське, то це апріорі не українське, і навпаки: українське не може бути європейським. А це не так, хоча б тому, що Екстер поєднала Париж і українське село. Вона ж була діячкою земства, яке тоді піднімало народні промисли. І от, коли Екстер стала створювати по селах артілі – вишивка, ткацтво, гончарство, – то вона опинилася в осерді українського націоналізму – Микола Біляшівський, родина Гудим-Левковичів, і тому стала проукраїнськи налаштована, хоча зовні виглядала європейкою – великі капелюхи, вишукані сукні. Пікассо був її приятелем у Парижі, а тут вона дружила з Ганною Собачко, народною художницею, яка згодом стала знаменитою. Собачко вишивала за абстрактними ескізами Екстер і від неї набралася модерного духу. Це було таке взаємозбагачення. Собачко сприйняла від Екстер динамічну футуристичну композицію, а Екстер від Собачко, і взагалі від народного мистецтва – барвистість. Саме це поєднання і робить Асю Екстер авангардово українською мисткинею. Вона, між іншим, зробила першу виставку Собачко й на відкритті приголомшливу доповідь встругнула. Вона сказала, що Собачко – велика художниця і назвала її народною футуристкою. Це взагалі рідкісна річ. У світі до нашої Ганни Собачко не було народних футуристів. І це все розкрилося під впливом Екстер. Вона багатьом допомогла розкритися…
 
А ще Ася Екстер реформувала світову сценографію. Думаю, що українська сценографія й досі сильна, навіть після стількох втрат, саме завдяки їй. А в 1920 році наша сценографія була однією з найкращих у світі – конструктивізм, кубізм, футуризм… Ася обожнювала театр і розуміла його. Дуже любила ходити до театру Миколи Садовського, дивилася там вистави українською – «Мартин Боруля», «Наталка Полтавка»… Так-от, головна театральна реформа Екстер полягала в тому, що вона почала обігравати куб сцени, а не тільки її площину. До неї всі мислили тільки підлогою. А вона сказала, – чому це гуляє такий простір, давайте його обіграємо, й почала робити помости, трапи, об’ємні конструкції, і театр зразу оновився…
 
І, власне, це ж Екстер зібрала влітку 1918 року Перший всеукраїнський з’їзд діячів української культури. На ньому вона виголосила доповідь про сценографію, в якій доводила, що в театрі, крім режисера та художника, співпостановником має бути й електромонтер, тому що світло – це художня складова. До неї світло сприймали як освітлення, – щоб добре було видно. А вона – ні, потрібна світлова партитура. Й зараз увесь світ користується її прийомами, не знаючи, що першою була Екстер. Коли її на тому з’їзді запитали, що треба для процвітання українського театру, вона відповіла: «Якомога більше творчості, якомога менше провінційності». Вона усвідомлювала, що в Україні дуже великий цей прошарок провінційності. Коли я читаю всі ці стенограми, я думаю, – от би домовилися Петлюра зі Скоропадським заради України, зовсім було б інше життя. Тоді був такий величезний спалах української культури…
 
До Москви вона переїхала у 1920 році, працювала в Камерному театрі полтавчанина Олександра Таїрова. Там на Екстер поклав око українець Анатолій Луначарський, між іншим, теж із Полтави. Його називали інтелігентом серед більшовиків і більшовиком серед інтелігентів. Він добре розумівся на модерній культурі. Це Ленін далі поета Нєкрасова не пішов: там, де «горє народноє», це він розумів, а от Владіміра Маяковского взагалі поетом не вважав. Писав: «Луначарского сєчь за футуризм…» І ось Луначарський запропонував Екстер поїхати радянським представником до Венеції для організації бієнале. Це вже був 1924 рік, а потім її попросили допомогти з виставкою в Парижі в 1925-му. Так вона й залишилася в Парижі – оформлювала книжки, робила інтер’єри, видавала бібліофільські книжки, тобто сама і текст писала, й малюнки робила до нього, а ще викладала в Академії сучасного мистецтва у Фернана Леже. До речі, Леже, коли вона ще вперше приїхала до Парижа, казав їй – як ти малюєш, ми ж футуристи, ми ж маємо користуватися монохромом, а в тебе таке все яскраве. Й Ася намагалася малювати монохромно, але як приїде до Києва, так зразу в село, а там на неї чекає все це буяння, цвітіння, пахощі… І вона знову всі площини розфарбовує. Тоді Леже чітко зреагував, – почав і собі вводити яскраві фарби…
 
В Академії Леже в неї було багато учнів з усього світу, й один із них, колишній киянин Павло Челіщев, потім записав у своїх щоденниках: «Екстер блискуче викладає, єдине, що трошки мене й інших учнів дратує, це те, що вона дуже часто згадує Україну, яку ніхто не знає». А Екстер не могла не згадувати Україну, бо її туди тягло. Аліса Коонен разом зі своїм чоловіком Олександром Таїровим дружили з Екстер, так Коонен казала, що і в Парижі, і в Москві їх вражало поєднання українського побуту і європейськості: висять там Жорж Брак, Пікассо, Леже, а поруч – українські килими, рушники, глечики. Навіть кухня в неї завжди була українська. З Екстер всюди їздила Настя, яка довгі роки вела її господарство. Так усі згадують цю Настю, бо вона всіх частувала варениками в полив’яних мисках, борщем… Багато французьких художників, Пікассо й Леже включно, навчилися не тільки їсти ці вареники, але й ліпити. Коонен розповідала, що Настя французької мови не знала, але зовсім цим не переймалася, адже була впевнена, що паризькі торгівці знають українську. «Я їм кажу і показую: «Се, се і се…», і вони все розуміють!»
 
Після війни Екстер уже дуже заслабла й була трошки перейшла на наркотики, бо почувалася дуже самотньо. Її другий чоловік, московський актор Георгій Некрасов, тоді вже помер, Настя померла ще раніше, й Олександра писала Вєрі Мухіній: «як там Київ, як там Москва?» Мухіна ж була її приятелькою й ученицею. Вона потім згадувала, що коли Екстер побачила її колгоспницю й робітника, то сказала: «Ні, це дуже грубе мистецтво, а де ж твій кубізм, де ж абстракціонізм, де твої запаси паризькі?..» Сталін дуже був вдячний Мухіній за колгоспницю, і надав їй можливість їздити до Парижа, коли та хотіла. Рахунок у Парижі їй відкрили, тож вона допомагала Екстер матеріально.
 
Олександра Екстер похована в передмісті Парижа у Фонтене-о-Роз, був там і пам’ятник, але оскільки ніхто не платив за могилу, то через 30 років поховали когось іншого… Всі твори успадкувала її французька покоївка, а вже у неї їх купив галерист Жан Шовлен. Він першу невеличку виставку зробив 1968 року, й це зразу стало сенсацією. А далі по висхідній: усе більше й більше. І всі зрозуміли, яка це велика художниця… Твори Екстер є й у нас: у Театральному музеї, Національному художньому музеї, в Дніпропетровському, в приватних колекціях. А от зібрання Жана Шовлена, може, навіть наступного року вдасться сюди привезти. Було б добре…

На фотов арт-галереї картина "Цар Ірод", театральний екскіз, 1917 р.


Матеріали за темою:

 
 

©2007-2017 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.