▪   Олександр Шумей

Діти лейтенанта Шмідта

ФОТО: Музей ХМДІ
Найдавнішому морському навчальному закладу України виповнилося 175 років
Матеріал друкованого видання
№ 11 (72)
від 20 березня, 2009

 

Ще на початку модерної доби у багатьох морських державах зрозуміли, що часи простої передачі пра­ктичного досвіду флотських офіцерів юнакам зі шляхетних родин скінчилися – необхідно було організувати уніфіковану якісну флотську освіту. Втім, додумалися до цього не всі одночасно: якщо в Данії перший морський навчальний заклад заснували 1701 р., то «володарка морів» Британія зробила це на 32 роки пізніше, Туреччина – у 1773 р., а батьківщина багатьох видатних мореплавців, Португалія – аж у 1845-му. На 11 років раніше, 1834 р., за ініціативою Новоросійського генерал-губернатора Міхаіла Воронцова в Херсоні було створено перший на українських землях морський навчальний заклад.
 
Школа штурманів
 
Херсон став центром підготовки шкіперів, штурманів та боцманів для торговельного флоту. Обо­в’язко­вим був набір юнаків віком 14–17 років від громад портових міст: Херсона, Одеси, Таганрога, Миколаєва, Феодосії, Ізмаїла, Ростова, Керчі, Євпаторії, Акермана та Рені. Навчатися власним коштом могли вихідці з інших міст – для цього вимагалося мати добру статуру, вміти читати і писати й володіти чотирма арифметичними діями. Протягом чотирирічного навчання, крім загальних та спеціальних наук, юнаки вивчали чотири мови середземноморського регіону: французьку, італійську, турецьку, грецьку та проходили дворічну плавальну практику. Після закінчення училища ви­пускники отримували звання штурманів та їхніх помічників, і лише по двох роках перебування у морі свідоцтво штурмана після іспитів змінювали на шкіперське.
 
Морська освіта в Росії була сферою експериментів: кожні 30–40 років підходи до підготовки штурманів та шкіперів змінювалися кардинально. Херсонська мореходка до Першої світової війни була і мореходними класами різних розрядів, і училищем малого, а потім далекого плавання. Але за будь-якої вивіски заклад доводив спроможність готувати командний склад. Невипадково у 1859 р. Тарас Шевченко писав братові Варфоломію: «...пишеш, що хлопців возив у Херсон! Добре зробив єси! Та тільки чи притокмив ти їх у те училище торговельного мореплавання? Якщо притокмив, то молись Богу та лягай спати, з хлопців будуть люди!..»
 
Як «малий» ставав «марєманом»
 
Морська освіта традиційно базувалася на практичному навчанні. Очевидці стверджували, що селянин від рала, два-три роки проплававши на торговельних судах, міг стати справжнім морським вовком. Звідси й повелося називати херсонських корабельників простакуватим – «Гри­ць­ко». Один із таких капітанів якось зафрахтував у Херсоні судно для відправки лісу до Лондона й на диво всім за декілька місяців повернувся, виконавши успішний рейс. Але у більшості випадків Грицько ставав капітаном судна-дубка та обмежувався каботажним плаванням до Одеси чи Севастополя.
 
Саме у таких самородків проходили практику вихованці училища на початку його існування. Своєрідна манера спілкування учнів із наставниками залишилась в анекдотах й усних історіях. Шкіпера називали «дядько», а практиканта, який виконував обов’язки юнги, називали «малий». Кожен «малий» прагнув стати «дядьком», закінчити навчання й отримати відповідне свідоцтво. «Свідоцтвом кваліфікації» ставало і тату­ювання якоря з написом, яке кожен шкіпер чи штурман вважав за необхідне зробити у «дядька Мусія». Дядьками називали курсантів-випускників аж до середини ХХ ст. Термінологія професійного спілкування херсонських моряків творилася колоритним укра­їнсь­ко-італійським суржиком: «Пі­­­дібрали Сидора (правий якір – авт.), поставили магістру (грот-щоглу – авт.) і залупили по 3 милі, ідемо гоже (повніше до вітру – авт.), а потім пішли пупа (повним вітром – авт.) на грего (норд-ост – авт.)».
 
З часом курсанти мореходки почали формувати власні традиції. Мешканці старого Херсона в дрібницях смакували церемонії прибуття і відбуття мореходців на практику. З практики курсанти поверталися показово заможними: в макін­тошах, капелюхах і кашне, з люльками, сигарами й слідами готельних наліпок на валізах. Цю розкіш прагнули показати якомога більшій кількості глядачів. Тож поверталися до міста не пароплавом, а залізницею з Миколаєва, щоб із вокзалу за останні копійки з шиком проїхати перед потенційними нареченими через усе місто. Від’їжджали не менш помпезно: наймали биндюжника з найгуркотливішим возом, вантажили на купу весь скромний багаж, а самі, озброївшись виварками чи казанами, йшли позаду, привертаючи увагу всього міста дикими звуками. Старше покоління мореходців передавало традиції молодшому: «Знай наших! Їж солому, але тримай форс! Виймай сірника та козиряй між зубами. Люди подумають – м'ясо їв». В училищі влаштовували танці, навчання яким було для майбутніх капітанів обов’язковим, проводили музичні вечори, які охоче відвідували городяни. Вихованці у морській формі користувалися великим успіхом у місцевому «вищому товаристві», а струнний та духовий оркестри мореходки залучали до всіх урочистостей у місті.
 
Централка
 
Для провінційного Херсона мореходка стала особливим явищем, такою собі візитівкою. Для мореходки в місті створювали спеціальні умови, її існування обстоювала громада: адже після відкриття мореходного училища в 1892 р. в Одесі аж до середини ХХ ст. не припиняли спроб закрити навчальний заклад. До речі, народна його назва «Централка» виникла після Другої світової війни, щоб вирізнити його від іншого – «Рибтюльки», що готував у Херсоні спеців для риболовецького флоту. В 1970 р. Херсонська мореходка була названа ім’ям лейтенанта Шмідта. Петро Шмідт не мав жодного стосунку до навчального закладу, на відміну від батька, контр-адмірала Петра Шмідта, який неодноразово очолював атестаційну комісію в училищі. Але з того часу до херсонських курсантів причепилося прізвисько «діти лейтенанта Шмідта».
 
Кожна мореходка мала власний штиб, манеру поведінки своїх вихованців. Валентин Синько, проректор Херсонського державного морського інституту (тепер саме так називається славетна мореходка) розповів Тиж­ню, що за радянських часів під час спільної практики на судні необхідно було враховувати цей фактор. Так, «ленінградець» був вільнодумцем та слухав радіо «Свобода»; «батумець» міг ви­явитися нащадком князівського роду, з яким на навчання батьки влаштували трійку обслуги; «одесит» завжди залишався одеситом, «херсонець» славився працьовитістю, але здатен був щось «відмочити».
 
І «херсонці» таки «відмочили»: 10 випускників отримали Зірки Героїв; серед них 9 адміралів і 2 генерали; 7 лауреатів державних премій, 12 вчених, 38 почесних працівників морського флоту, дипломати, державні й громадські діячі, письменники, художники, журналісти, керівники пароплавств, заводів, навчальних закладів. Але найвищою морською відзнакою для моряка є назва кораб­ля на його честь. Імена вихованців із Херсона носять на своїх бортах понад 30 суден.

[1226]

 
ВІДОМІ ВИПУСКНИКИ ХЕРСОНСЬКОЇ МОРЕХОДКИ

 

Контр-адмірал Коломойцев Микола Миколайович – випуск­ник 1883 р., капітан криголама «Єрмак» (1902–1904 рр.), а потім есмінця «Буйний», який відзначився у Цусимській битві (1905 рік).
 
Контр-адмірал Дьомін Леонід Олександрович – випускник 1917 р., доктор географічних наук, лауреат Державної премії, автор першого у світі 2-томного морського атласу.
 
Віце-адмірал Щедрін Григорій Іванович – випускник 1932 р., командував підводним човном С-56, потопив 10 фашистських кораблів, нагороджений Зіркою
Героя, після війни був заступником начальника штабу Військово-морських сил СРСР, редагував журнал «Морський збірник».
 
Контр-адмірал Колесник Павло Степанович – випускник 1936 р., учасник громадянської війни в Іспанії 1936–1937 рр., у роки Другої світової командував
Ладозькою військовою флотилією.