▪   Дмитро Калинчук

Форпост Імперії

…ще й зараз знаходиться у самому центрі Києва

Приходячи на чужі землі як завойовник, Імперія завжди ставить фортеці та блокпости, в яких розташовує свої гарнізони. З давніх-давен відомо – складно не завоювати землю, складно її утримати в своїх межах. Фортеці Імперії стають опорними пунктами, у яких окупаційні гарнізони можуть в разі потреби пережити бунти та повстання корінних мешканців. А можуть і самі наносити удари. Якщо Імперія приходить на чужу землю в якості союзника, вона так само будує свої фортеці і блокпости. Спочатку – для захисту земель союзника від спільного (із союзником) ворога. І тільки коли спільного ворога буде подолано, фортеці-охоронці раптом перетворяться на такі ж форпости Імперії. З єдиною метою – включити землі колишнього союзника до свого складу, а населення перемішати з власним і створити «єдиний народ». Як у старій казочці. Пустив зайчик лисичку погрітися, та й сам без хати лишився. Ніколо Макіавеллі, що описав всі ці прийоми у далекому середньовіччі, певно й не здогадувався, що його найкращі учні житимуть не в його рідній Італії, а у далекій Московії.

В середині XIX ст. Київ дещо відрізнявся від нинішнього. Від Куренівки до Деміївки і від Шулявки до Дніпра тяглися будинки, ринки, хати і майстерні. А над усім цим мирним життям міщан, зі схилів Печерських пагорбів мовчазно спостерігала зловісна споруда з валів, мурів, гарматних башт та капонірів. Величезна фортеця стежила за переправою через Дніпро і водночас - за щоденним життям киян. У фортеці знаходилися всі владні установи. У фортеці була резиденція митрополита. В арсеналі фортеці зберігалися головні запаси пороху та зброї Київського гарнізону. Нарешті саме на території фортеці жили імперські чиновники та посадовці. І все це – не в Ірландії, Наваррі чи на Дикому Заході. Російська імперська думка не переставала називати Київ «матір’ю міст руських», але у самій «матері» чиновники імперії чомусь обирали за краще відгородитися від тамтешніх мешканців валами, мурами і баштами.

Парадокс, але більшість сучасних киян навіть не здогадуються про існування фортеці прямо у центрі їхнього міста. Більше того, люди які вирослі у Києві, за винятком любителів історії, навіть не підозрюють, що Косий Капонір, споруди музею «Київська фортеця», Круглі башти на Печерську, будівлі заводу «Арсенал», будівля власне колишнього арсеналу, земляні вали навколо Печерської Лаври та залишки форту на Лисій Горі колись становили єдину систему укріплень і були найпотужнішою фортецею на українських землях Імперії. Вони не знають цього, бо їм про це ніхто не говорить. Про фортецю не знімають фільмів. Не пишуть книжок. Покинута й забута Київська фортеця тихо доживає свого віку, повільно руйнуючись під ударами будівельних компаній. Причина мовчанки вкрай проста – Київська фортеця є величезним речовим доказом істинних намірів Російської імперії на теренах України.

Хто володіє Києвом – володіє Україною

Тривалий час для воєначальників ця фраза була позбавлена будь-якого романтизму. До кінця XIX сторіччя у Києві знаходилася ЄДИНА переправа через Дніпро від усть Прип’яті та Десни до устя самого Дніпра у Чорне море. Переправлятися через Дніпро нижче Києва можна було тільки так само як в часи неоліту – на човнах. Цей факт робив Київ неоціненним стратегічним вузлом, володіти яким волів кожен із завойовників України. Переправляти через Дніпро військо, з його конями, обозами та артилерією було майже неможливо. На власній шкурі це відчув отаман Марко Жмайло, притиснутий до Дніпра ляхами Конецьпольського. Не гірше відчув це польський гетьман Потоцький обложений біля Переяслава козаками Тараса Трясила. Зайнявши Київ і опанувавши переправи, козаки-повстанці одним ударом відсікли королівське військо від усієї іншої частини держави. Богдан Хмельницький, зайнявши Київ, у першу чергу спалив дерев’яний замок на Замковій Горі (Кисілівці), аби в разі удару з боку Білорусі, противник не зміг закріпитися у місті та перерізати козакам переправу. Натомість укладаючи угоду з поляками про розподіл України, і козаки і москалі доклали всіх можливих зусиль, аби Київ залишився за Гетьманщиною. Козаки розуміли – залишивши за собою переправу, вони будь-коли зможуть перекинути військо на Правобережжя і визволити від ляхів решту українських земель. Московини теж були не проти завдати низки поразок Польщі - своєму давньому ворогові.

У ті часи українських гетьманів і московських царів об’єднував спільний ворог.

Але до наступальних війн було іще далеко. У 1679 році турками був взятий Чигирин. Під загрозою турецької навали козацький гетьман Самойлович, московський воєвода Ромодановський і найманець-шотландець полковник Гордон в пожежному порядку укріпили Київ. Були поновлені давно забуті укріплення Ярославового міста (часів Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха) і побудовані вали навколо Києво-Печерської лаври. Ці укріплення мусили перешкодити переправі турок через Дніпро – вони охороняти переправи і устя річки Либідь. Тоді битися з турками за переправи не довелося.

В 1695-1703 роках вдосконаленням київських укріплень зайнявся гетьман Мазепа. Його коштом Печерський монастир було обнесено кам’яним муром із 6-ма вежами (збереглися досі) а земляні вали – поновлені. Оновлена фортеця прикрила збір війська перед наступом козаків Мазепи на Правобережну Україну. Але цареві Петру І цих укріплень здалося недостатньо, і у 1706 році навколо Печерської Лаври було розпочато будівництво сучасної на ті часи фортеці на 6 бастіонів і 3 равеліни. Будівництво тривало не гладко. Наступ шведів і розрив гетьмана Мазепи з царем Петром на якийсь час обірвали його хід. Але після Полтавської битви і поразки на Пруті спорудження фортеці почалося з новими силами.

Для будівництва було залучено інженерів Геллерта і Лямока де Тампі. 955 приватних садиб київських міщан було зрівняно з землею. До попереднього плану фортеці було додано 2 рештаменти і 3 люнети (в складках між ними нині містяться будівлі й експозиції Музею Великої Вітчизняної війни). Було побудовано арсенал. Були вкотре поновлені вали Ярославового міста та укріплення на Подолі (вулиці Верхній і Нижній вал). Нарешті переправу між Трухановим островом і Подолом взяв під охорону споруджений на острові кронверк. Київ перетворився на найбільш укріплене місто південно-західної частини Імперії. В умовах, коли все відбите Мазепою Правобережжя України було повернуто Петром полякам як платню за допомогу у Північній війні, такі приготування не викликали подиву. Київ знову став прикордонним містом. Подив викликало те, що за наказом царя до фортеці було перенесено всі Київські владні установи, казну, харчі, склади зброї й пороху та резиденцію Київського митрополита. Й нарешті, помешкання киян раптом опинилися б під прицілом гармат Печерської фортеці та Ярославого Міста. По мешканцях і тільки по мешканцях могли стріляти північні і західні фаси обох фортець. Відомо, що після Мазепи Петро вкрай не довіряв козацьким полковникам…

Протягом усієї світової історії укріплення для захисту мешканців міста будували за межами міста у вигляді мурів, валів, бастіонів та равелінів, а якщо потребувала відстань – винесених уперед окремих фортів. Проте у Києві, мабуть у єдиному в Європі, фортецю будували посеред міста, зносячи для фортифікаційних споруд оселі міщан. Себто в разі війни садиби киян опинялися прямо під перехресним вогнем власних же гармат. Ви ж не сумніваєтеся, що фортецю будували для захисту киян?...

До початку ХІХ ст. ніяких робіт у фортеці не проводилося. Не було потреби. Російські війська стрімко віддаляли кордони Імперії від Києва. Значення фортеці як прикордонного укріплення зійшло нанівець. Лише у 1810-1812 роках губернатором Київщини М. І. Голенищевим-Кутузовим (майбутнім переможцем Наполеона) напроти фортеці, на незаселеній ділянці, було побудовано Звіринецький форт (був зруйнований потужним вибухом у 1918 році і не зберігся). До речі, існує думка, що від ідеї наступати в напрямку Києва Бонапарт відмовився саме через перспективу захоплювати переправи через Дніпро під вогнем могутньої фортеці.

Та це все були квіточки. Головне будівництво почалося у Києві якраз після війни 1812 року, коли з боку Європи Росії вже ніщо не загрожувало. Навпаки, Росію боялися усі сусіди. Російський цар Ніколай І недарма мав прізвисько «жандарм Європи».

Саме у цих умовах у 1830 році було затверджено план інженера Карла Оппермана, за яким споруди Київської фортеці мали бути значно розширені. За старою звичкою російських фортифікаторів, нові споруди будували так само посеред міста і тепер вони вкрили печерські пагорби від краю до краю. На саму дальню ділянку поверхні було винесено два форти – Васильківський і Госпітальний (сучасний музей «Київська фортеця»). Останній отримав свою назву за те, що зразу будувався як укріплений військовий шпиталь. Південний схил печерських пагорбів було закрито системою стін і валів, проїхати крізь які можна було через Нікольські ворота (сучасна червона будівля військкомату біля метро «Арсенальна»). Будівлі фортів з’єднувалися з Печерською фортецею за допомогою земляних валів та вогневих споруд, серед яких до наших днів збереглися п’ять Круглих Башт, окремі будівлі заводу «Арсенал» та «Військового інституту управління та зв’язку». Шлях на Печерський пагорб від Дніпра був виконаний у вигляді зиґзаґу і прострілювався згори. Додатково його прикривали ще й опорні стіни, вмуровані в схил пагорбу. Споруди фортеці охоплювали територію від Дніпра в районі Лаври, до вулиці Івана Кудрі біля станції метро «Печерська». Щиро раджу прогулятися по трасі укріплень – не пошкодуєте. Аби тільки обійти їх усі – потрібен повний день.

Фортеця мала гарнізон 20 000 осіб. У разі війни вона могла вмістити ще стільки ж війська та громадянських осіб. Запас харчів – 1 рік. Запас боєприпасів – 3 роки. Фортецю наповнювали суперсучасні (для тих часів) технології – система підйому води на висоту 107 м, гаряче водопостачання (у шпиталі) і другий в Російській імперії телеграф (перший знаходився у Москві). До речі, саме будівля телеграфу стала першою жертвою діяльності київського мера Леоніда Черновецького.

Для побудови такої громади до Києва було зігнано чимало війська. Тому коли задля будівництва нової фортеці було зруйновано 800 приватних осель, а мешканців переселено на околиці, обуритися не ризикнув ніхто. За кілька років на киян чекала ще одна гірка пігулка – 1834 року у Києві було скасовано Магдебургське право. Українець Віктор Кочубей того року став канцлером Російської імперії. Інший українець фельдмаршал Іван Паскевич щойно задушив повстання поляків, взявши Варшаву і відтиснувши повстанські загони до пруського кордону. А тим часом уряд вдосконалював укріплення в центрі Києва і лякав мешканців цівками нових гармат.

Навіщо?

Справа в тому, що процес жорсткого підкорення імперському центру, який доти на власній шкірі відчули майже всі верстви українського суспільства, нарешті добіг і до українських еліт. Приборкавши і залякавши всіх своїх сусідів, російський царат почав «наводити лад» у середині імперії. Престол більше не потребував «своїх людей» в національних елітах – він жадав лише покори і послуху. В першу чергу це стосувалося еліт саме «руського» (українського) походження. За попередніх царів в питаннях національних теренів престол завжди керувався політикою певних угод і компромісів. Престол скасував гетьманство, але зовнішньою політикою Імперії керували українці Олександр Безбородько і Віктор Кочубей. Престол зруйнував козацтво, але генерали Головатий, Раєвський, Сулима, Котляревський та Паскевич вражали імперію своїми подвигами та перемогами. Але їх час добігав кінця. «Свої люди» зробили свою роботу – Україна була повністю інтегрована в склад Імперії, а самій Імперії зовні більше ніщо не загрожувало. Мавр зробив свою роботу – мавру можна спочивати. За царя Ніколая І висуванці Безбородько і Паскевича при царському дворі стали швидко втрачати свій колишній вплив. На їхнє місце прийшли нові люди – Несельроде, Клейнміхель, Бенкендорфи, Чернишев.

Процес цей був розпочатий ще за царя Олександра І. Саме «посилення деспотії» стало причиною повстання декабристів у 1825 році (ще й зараз тривають суперечки про участь у підготовці до повстання колишнього Державного секретаря Імперії Михайла Сперанського) і Польської революції 1830 року. Повстання безжально придушувалися, але становище на Правобережній Україні (де чимало земель належало панам польського походження – Потоцьким, Браницьким, Орловським тощо) і Лівобережжі (опанованому родинами відсунутих від влади можновладців) почало всерйоз непокоїти уряд. Магнати з Правобережжя відкрито співчували полякам-повстанцям. Знатні нащадки козацьких родин швидко пригадали, що вони і москалі – не один народ. Об’єднання цих двох надто бурхливих сил було украй небезпечним для Росії.

Реакція Петербурга на загрозу була чітка й упевнена. Київ позбувся Магдебургського права. Київ отримав власний університет, навчання у якому велося російською. Головна задача університету полягала в русифікації київської освіти. Саме в Києві російською мовою мали здобувати знання польські, українські й білоруські студенти після закриття Віленського університету і Кременецького ліцею. За свідченням професора М. Максимовича, викладання зразу ж наштовхнулося на перешкоду - студенти університету не розуміли лекцій з російської словесності.

Щоби всі ці процеси не викликали обурення студентської молоді та пересічних киян (жаданого як для польської так і для української знаті), печерські пагорби вкрили вали, башти, капоніри й інші укріплення Нової Фортеці – ще міцнішої і дужчої.

Чим закінчилася кадрова політика і «наведення ладу в Росії» царем Ніколаєм І, зараз добре відомо. Кримська війна надовго поховала плани Петербургу до розширення теренів держави. Водночас спокій Імперії хитали поляки. 3 лютого 1846 року спалахнуло постання у Кракові. Можна уявити наскільки воно перелякало російський уряд. Внаслідок реакції на повстання у Києві було репресоване Кирило-Мефодіївське братство – гурток мрійників і романтиків, які не мали жодного політичного впливу. Наступні гуманітарні утиски завітали, коли 22 січня 1863 року спалахнуло масштабне антиросійське повстання, яке охопило терени Польщі, Білорусі, Литви та Правобережної України. У квітні 1864 року військами графа Муравйова («Вєшатєля») повстання було придушене. А українців тим часом привітали Валуєвським циркуляром. Українська мова, бачте, у зв’язку з польськими повстаннями становила небезпеку для Імперії! Насправді поляки, піднімаючи повстання, намагалися за всяку ціну залучити до нього й українську громаду. Гасло «За нашу і вашу вольність!» промовляло саме за себе. Але Україною володів той, хто володів Києвом. А опанувати Київ з переправами можна було тільки оволодівши фортецею на Печерських пагорбах. Штурмувати ж силами повстанців фортецю з гарнізоном 20 000 вояків, серед українців навіжених не знайшлося.

До речі саме у 1863 році фортецю добудували і… зразу ж перевели у ІІІ розряд, себто перетворили на величезний склад та в’язницю. Косий Капонір Госпітального форту печально відомий тим, що саме в ньому утримували і розстріляли ватажків польського повстання.

Іншого розумного застосування для фортеці не знайшлося. Укріплення їсти не просили, скористатися ними можна було будь-якої миті. Але й стерегти їх щоденно потреби не було. Коли у 1871 році генерал Тотлебен запропонував побудувати навкруги фортеці систему з 24-х вогневих фортів, раптом збурилася громада міста. Перспектива нових зносів приватних осель підштовхнула киян звернутися з проханням до царя не будувати нові укріплення. І киянам пішли на зустріч. Єдиною спорудою, побудованою за тим проектом, був форт на Лисій Горі (біля сучасного метро «Видубичі»), що мав прикрити залізничний міст через Дніпро, побудований щойно. Укріпленнями фортеці не скористалася жодна з воюючих сторін у Громадянській війні – військова техніка просунулася далеко вперед. А оборона Києва у Другій світовій війні спиралася вже на Київський укріпрайон, побудований там, де й годиться захисній споруді – за межами міста вздовж русла річки Ірпінь.

За свою історію Київська Фортеця не здійснила ЖОДНОГО пострілу по ворогу. Але своє головне завдання вона виконала. Протягом майже 200 років вона були жахливим й моторошним форпостом Імперії. Форпостом на терені, який офіційно звався «колискою російської держави». В місті, улесливо названому «матір’ю міст руських». «Діточки» могли спати спокійно. Доки «мати» постійно перебувала під гарматами фортеці, подітись їй, сердезі, було нікуди.

У наші часи будівлі фортеці ще існують у чималій кількості. Проте вони втратили будь-який інтерес для всіх, крім істориків. Ними не цікавляться не тільки українці-самостійники, але й організації прибічників поновлення Російської імперії. Гадаю, причина такої байдужості – очевидна. Історія стосунків російського й українського народів, від Переяславського акту Богдана Хмельницького до грудня 1991 року, це не союз двох братніх народів що мріяли розчинитися одне в одному. Це – стосунки двох колишніх союзників, один з яких згодом повністю підкорив собі іншого за допомогою сили та примусу. А найбільший речовий доказ цього твердження знаходиться прямо серед будинків Печерського району.

У самому центрі Києва.