Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
16 квітня, 2010   ▪   Роман Кабачій ,   Олена Чекан   ▪   Версія для друку

Проектуючи Україну мрій

Олег Скрипка про громадянську відповідальність кожного, божевільні ідеї, жанрову умовність та зневіру українців
Матеріал друкованого видання
№ 15 (128)
від 16 квітня, 2010
Проектуючи Україну мрій
ФОТО: Тетяна Давиденко

«Скрипка – людина майбутнього, а не минулого», – мож­­на було почути піс­­ля влаштованих ним акцій. У цьому весь Скрипка: за що б не брався, від рок-музики до популяризації автентики, або ж узагалі до повернення традиції між­­­воєнного кабаре зі справжнім українським шансоном (!), усе в нього виходить. Але в політику Олег Скрипка не піде ніколи.

Перед тим як прийшла нова влада, в мене ось-ось мало реалізуватися дуже багато проектів, ідей: фестиваль героїчної пісні, проект українського романсу. Зараз усе змінилося й треба починати заново. Шукати винних – шлях неефективний. Це дуже легко: знайти винного, на нього злити всю провину й заспокоїтись. А назвати причини, звіс­­но, треба. Зрозуміло, що люди харизматичні, патетичні чи романтичні відірвані від реальності. Ми думали, відразу на своїй землі побудуємо рай, – справді хотілося. Але якщо на цій землі демократії не було після Богдана Хмельницького, то ситуація раптом не зміниться, й ті самі демократичні сили, чи політики, чи та ж творча духовна еліта не з’являться самі собою. Звісно, в країні є люди, які себе позиціонують як еліта, які мають певний потенціал, мають якусь вагу в суспільстві. Проте набрати достатньої ваги – це наразі нереально. Те що ми пройшли такий великий шлях за п’ять років, це й так дуже швидко, ми збудували громадську думку, громадянське су­­спільство. Студенти вихо­­дять проти Табачника, страйкують, започатковано різ­­­­­ні соціальні рухи тощо. Ці речі вражають. Якщо ми згадаємо свої бесіди на кухнях років п’ять-десять тому, це ж був повний наїв. Нині в нас дорослий аналіз ситуації – спокійний і зрілий. А пошуки винних – це і є той наїв.

Українці зараз зневірені й нагадують того хлопчика з казки, якого лякали вовком. Оскільки вовк не приходив, хлопчик перестав у нього вірити. Ось тут вовк таки з’явився та й з’їв малого. Результат виборів показав, що музичні тури на підтримку кандидата майже не виконують своєї місії. Тому в тур за Тимошенко ми не їздили, я запропонував підтримати мої мистецькі акції. Сказав: ви можете спрямувати передвиборчу кампанію на вирішення культурних проблем. Мені дали карт-бланш на два проекти: етно-диско й фестиваль «Рок-Січ», і я їх реалізував. Прямою пропагандою на кшталт відеороликів я не займався.

Культуртрегер, менеджер, музикант і просто патріот – таким знаємо Олега Скрипку сьогодні. Про факт, що завдяки його пісням росіяни в Москві зацікавляться українською мовою, він і сам, вочевидь, на початку творчого шля­­ху не міг і уявити. Натомість єдине, що в Скрипці було завжди, – це принцип «починай із себе».

Коли говорити про громадянську позицію, то її я відчуваю не більше й не менше, ніж будь-який громадянин України. Просто в мене, певно, більше можливостей. Був я на радіо – гарне радіо, ведучі в ефірі говорять і українською, і російською. Дзвінки від слухачів теж українською і російською. Поза ефіром запитують: а чому ви постійно українською відповідаєте? Кажу: оскільки є проблема української мови, тож я вважаю, її треба підтримати. Може, колись українська мова зникне взагалі, так само як зникнуть багато інших мов. Але майбутнє суспільство абсорбує всі культури, які існували колись на землі. Наше завдання, щоб у тій майбутній цивілізації була частинка України, бо ми самобутні, нам є що дати. Треба боротися за те, аби в це майбутнє нашу спадщину переправити. Шко­­­да, якщо наші далекі нащадки не чутимуть цих пісень, цієї мови, цих віршів. Саме для цього зберігають рідкісних пташок, і хоч від них нібито немає користі, ми піклуємося, вкладаємо гроші, записуємо їх до Червоної книги. А те що кожного місяця зникають дві мови на землі, це всім байдуже.

На наших очах зникає українська нація, і це факт. У цьому винні не те що «кляті москалі», а в цілому глобалізація, цивілізація, телебачення, радіо. Є в мене друзі-бретонці. Живе останнє покоління людей, їм уже за 70 років, яке розмовляє бретонською мовою. Молодь – ні. Писемності немає, літератури немає, телебачення немає. Жевріє поки що бретонська пісня, і їй лишилося років 50, потім – кінець. Винна держава? І так, і ні. Держава – інституція, яка має свої завдання, а ми – свої. Створення громадянського суспільства й відповідальність кожного – це як вимір дорослості.

Поки кожен не візьме на себе якийсь маленький, але тягар відповідальності, нічого не вийде. В під’їзді зламаний замок, я пішов у ЖЕК, заплатив гроші, замок полагодили. Зараз живу в приватному секторі, біля себе прибираю, не чекаю, поки держава прибере. Поговорив із сусідами, й вони почали прибирати, в результаті вуличка чиста. У влади ж мож­­на просити допомоги, але варто теж діяти самостійно. Концентрувати зусилля на то­­му, що є ефективнішим. Чим я конкретно зараз займаюся? Був у нового міністра культури Михайла Кулиняка, подав йому листа щодо проведення «Країни мрій». Запросив на свій концерт. Лист був і в поперед­­нього міністра, Василя Вовкуна. В той самий час шукаємо спонсорів – на один день уже знайшли, сподіваюся, знайдемо й на більше.

Олег Скрипка – це український культурний інститут на двох ногах. Таке враження незмінно з’яв­­ляється, коли чуєш про вечорниці то в Москві, то в Осло, Парижі, Альпах. Причому відсутність (чи не­­достатня присутність) справжніх осередків промоції нашої культури за кордоном його не засмучує: нарікає хіба на черепашачу повільність ухвалення рішень українських дипло­­матів та нехтування тими можливостями, які лежать на поверхні.

Зрушити справу можуть якісь божевільні ідеї, мистецькі й творчі поштовхи. Ви дивились «Алісу в Країні чудес»? Головна ідея цього фільму така: лише романтики спроможні щось зробити. Це як полеміка між консерватизмом і авангардизмом: авангард відір­ваний від реальності, але тіль­­ки він може дати енергію чи інформацію для роздумів для тієї ж консервативної сили, яка це може використати, приміром, заробити на цьому гроші. Українська діаспора – непочатий край роботи. Вона справді має серйозний ресурс, але не довіряє тепер ані українській державі, ані нам, українцям із України. Настільки вони були обшахраєні на початку незалежності, коли давали й ресурс, і гроші. Тепер треба повернути їхню довіру, перекинути мости між нами та діаспорою. Поки що серед основ­­­них проблем я б назвав мистецьку якість тих культурних акцій, які відбуваються за кордоном. Розуміння, кого слід показати, кого треба привезти, скільки грошей вкласти, немає. Часто привозять величезний шароварний колектив, зрозуміло, вкладають шалені гроші, а результат ніякий. Або ж приїздить гарний артист, та належної реклами не зроблять, тому на зустріч прийде чоловік десять, і на тому кінець.

До організації культурного заходу треба відповідно підійти, й тоді він «спрацює». Зав’язаність на фінансах величезна. Наші серйозні конкуренти за кордоном – росіяни, нас із ними часто плутають, у них сильніший ресурс, вони працюють на цій ниві багато, ефективно й давно. Я бачу гарний вихід: співпрацювати з закордонними росіянами. Ми, організовуючи на Заході чи то рок-концерти, чи то вечорниці, співпрацюємо з російськими ЗМІ за кордоном – це непоганий ресурс: телебачення, радіо, газети, інтернет. Усе залагоджується на рівні людей. Ти використовуєш цей ресурс, бо ж і так наша діаспора дивиться ОРТ, відповідно українці бачать цю рекламу й приходять на концерт. У тій же Німеччині розгалужена мережа російських ЗМІ нам дуже симпатизувала.

Найбільший проект Оле­­­­­­­га Скрипки – щорічний фес­­тиваль «Країна мрій». Це за його посередництва в столиці України зникло хамське ставлення до традиційної української музики, одягу й значною мірою до українськості як такої. Проте поміж критиків «Країни мрій» є й такі, котрим, як у далеких 1920-х просвітянським будителям, видається, що «не дотягує» Скрипка до джерельної справжнос­­ті. Але чи ж у цьому завдання фестивалю?

Будь-яке представлення культурного явища є приблизним. Немає золотої середини, й межі немає. Є різні думки, ясна річ, і справжні знав­­ці автентики часто радикальні, проте чистої джерельної України, за яку вони виступають, уже ніколи не буде. Вона навіть нікому не буде відома. Якщо займатися популяризацією, у будь-якому разі не уникнути спрощення або ж модернізації. Інша річ, що в нас немає жодного справжнього фольк­лорного фестивалю, який би показував усе в первинному вигляді. В мене також немає такого ресурсу, знань, можливостей і бажання. Те, що роблю я, є фестивалем сучасної фольклорної музики, world music. Вона об’єднує і джаз, і рок, і фолк. І я підтягую всі гурти, які такому напрямові симпатизують, окрім шароварщини. Пересічній людині звичніше послуха­­ти шансон, а фольклор вона сприйме спершу в сучасній якісній обробці, це факт очевидний.

Артист – це антена, яка сприймає суспільне непроявлене, невисловлене, несвідоме очікування. Якщо ат­­мосфера відповідна, твій крок вдається. Мені пригадався перший досвід інтерпретації власної творчості, коли я написав один із перших текстів українською мовою. Тоді цей текст видавався лише гарним, гармонійним, я не шукав у ньому високого інтелектуального змісту. Потім мій добрий знайомий, він естет, любить вір­ші, прочитав той текст і викопав із нього цілу купу змістів. Так само мистецький акт має свою силу, коли дієш у резонансі з людьми, світом чи все­­світом, коли резонуєш із певною ідеєю, яка існує поза твоєю особистістю. А щодо моди на вишиванки, так її створили бозна-коли – я лише вчасно розставив акценти людських очікувань.

Я не чекав того, що моя ілюзорна «Країна мрій» перетвориться на реальну. Вочевидь, спрацювала назва, котра багатьом заімпонувала, збіглася з побажаннями людей. Проявилася її потаємна змістовність. Насправді ж це люди роблять її змістовною, надають їй енергії, долучаються своїми емоціями, своїми побажаннями, фантазіями. Для мене став шоком той факт, що під час першої «Країни мрій», – а я мав досвід багатьох концертів на майданах, де залишалися гори сміття, – після 15 тисяч людей було чисто! Це ті самі люди, які ходять на інші концерти. Я собі знайшов пояснення: коли ти не показуєш недоброго прикладу зі сцени, то й під сценою ніхто не смітитиме. Проблема наших брудних майданів у тому, що спрацьовує приклад ззовні – зі сцени чи з телевізора. Якщо в нас бардак у соціумі, в політиці, не дивно, що скрізь на вулицях сміття.

На українській сцені небагато людей, котрі відкрито можуть визнати, що люблять радитися й навіть закликають це ро­­би­­ти. Скрипка належить до винятків. Либонь, до адекватного розуміння дійсності треба дорости, й такий живий релікт української рок-му­­зики, як Олег Скрипка, мо­­­же дозволити собі задоволення бу­­ти щирим.

Якби я не зустрів «ВВ-шників», може, співав би естраду чи практикував театральну сцену. Все умовно. Наскільки Фредді Меркурі мож­­на назвати рокером? А я, як та латимерія, творчий релікт, котрий живе й має свою нішу. Феномен «Воплів Відоплясова» в тому, що ми граємо альтернативну музику й іще з радянських часів стали відомими і в Україні, й за кордоном. Рок – це музика правди, щоб його грати, слід мати харизму, щирі емоції. Це щира музика. Суспільство, точніше держава натомість дуже часто нещира, й тому рок-музику протиставляють державі. Це проблема саме суспільства, якому часто щирість не потрібна. Чим далі від творчості й культури держава, тим активніше вона починає агресувати, й тоді рок-музи­­канти, як харизматичні люди, відповідають на цю агресію. Але ліпше все ж таки, щоб творчу людину суспільство носило на руках. Якщо маєш достатньо внутрішньої енергії й не запалиш собі зорю на лобі, лаври слави тобі не зашкодять.

Тепер я взявся за український джаз. У Львові ця традиція й досі є, це європейська форма, ось я й заснував у Києві джаз-кабаре. Базисна програ­­ма – пісні корифея української естрадної пісні Богдана Весоловського, який творив у Канаді до своєї смерті в 1970-х і написав безліч хітів та культової музики, не відомої в нас. Плюс програма галицького джазу міжвоєнного часу, який ми реалізували з музикантами джаз-бенду. Додав також джазові обробки хітів «ВВ»: «Вес­­на», «Танці», «День народжен­­ня» та світових і українських шлягерів Fever, Tombe La Neige, Rien de Rien, «Черемшина» тощо. Це дійство відбувається на київській Прорізній щочетверга, тож запрошую.

ФОТО: Максим Поліщук

[1781][1782]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

Олег Скрипка
Народився 24 травня 1964 року в Ходженті (Таджикистан) у родині українських переселенців. Дитинство провів у Мурманську.

1986 року закінчив Київський політехнічний інститут, того ж року створив рок-гурт «ВВ» («Воплі Відоплясова»).

Перший великий виступ відбувся в листопаді 1987 року на фестивалі «Рок Парад».

Починаючи з 1990 року, гурт «ВВ» гастролює Європою, впродовж семи років Скрипка живе у Франції.

1997 року повернувся в Україну. Гурт знімає кліпи, випускає альбоми, виступає на великих майданчиках (рекорд – 50 тис. глядачів на Європейській площі в Києві).

Олег Скрипка є організатором фестивалів «Країна мрій» та «Рок-Січ».

Також заснував проект «Етно-вечорниці», які проходять із 2003 року в Україні та інших країнах світу.

Нагороджений Національним французьким орденом «За заслуги».

 
Основні релізи

«Або або», 1991

«Закустика», 1993

«Країна мрій», 1994

«Музіка», 1997

«Хвилі амура», 2000

«Мамай», 2001

«День нароDJення», 2001

Файно», 2002

«Були деньки», 2006

«Гімн-Славень України», 2008

«Ладо», 2008

«Чіо Чіо Сан» (сингл), 2009

«Серце у мене вразливе...» (максі-сингл), 2009




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перша фаза переговорів про вихід Великої Британії з ЄС виявилася важкою. Але друга ще й не почалася
    17 грудня, The Economist
  • Добротна будівля початку ХХ століття на розі Миру й Грецької з дерев’яною вивіскою «Izba-читальня». «Youth has no age», — читаємо напис на вхідних дверях і такий самий високо на стіні над баром усередині.
    17 грудня, Ганна Чабарай
  • У багатих країнах дерева відвойовують територію. Розширення лісів не завжди популярне, але воно триватиме
    16 грудня, The Economist
  • Модернізована лісопереробна промисловість Білорусі лишається зоною ризикованого інвестування
    16 грудня, Сяргєй Пульша
  • Що заважає розвиватися лоукост-перевезенням в Україні
    16 грудня, Максим Віхров
  • Москва активно використовує право вето в Радбезі ООН. Що це говорить про її позиції на міжнародній арені
    16 грудня, Олександр Костриба
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.