Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 березня, 2010   ▪   Версія для друку

Шлях до Шевченка

Передрук статті Євгена Маланюка, яка вперше була надрукована в 1942 році в празькому щомісячнику "Пробоєм"
Матеріал друкованого видання
№ 10 (123)
від 12 березня, 2010
Шлях до Шевченка

Ніде правди діти: постать Т. Шевченка була муміфікована віддавна й наміцно. [...] Не варто ніколи забувати, що ще живий голос пізнього Шевченка фактично лунав у порожнечі петербурзького усамітнення поета та, чим далі – тим більш, змалоросійщеної далекої України, яка вже не в силі була дати його творчості живий і оживлюючий резонанс.[...]

Сімдесяті й вісімдесяті роки – «пропащий час» – порожнечу ту поширюють і усталюють. В Україні одумирає шевченківське покоління.., що, в кожнім разі, було фізичними сучасниками Великого Вигнанця, що, в той чи інший спосіб, досвідчило на собі громи й блискавиці «Чигиринського Кобзаря» та «Гайдамаків».

На зміну приходить покоління «синів»... Воно вже не ставило собі батьківської дилеми «родіна – отєчество» чи проблеми «перти проти рожна» (мовляв Шевченко) чи, врешті, національно гинути, але гинути з повною свідомістю тієї загибелі. Ні, воно пішло по лінії новонародженого, вірніш, «новонадуманого» в уже зарисованій (по 1856 р.) будівлі імперії, імперського ж, безнаціонального й анаціонального «лібералізму», лібералізму таких Ґерцена й Чернишевського, учнів та спадкоємців засновника російського націонал-комунізму й батька пізнішого большевизму – Віссаріона Бєлінського. [...]

Спершу згоголізовані, згодом препаровані чернишевськими та нєкрасовими, переважно «мало»-російського ж походження, ці «патлаті нігілісти» з недовчених студентів і недокінчених семінаристів напливали на північ уторованим здавна шляхом українського культуртреґерства, щоб замінити здеґенеровану еліту попушкінської й помиколаївської Росії. [...]

Одначе Шевченківське зерно виявилося правдивим і повновартісним: нє оживєтъ, аще не умрєтъ. І воно справді вмерло в поколінні кінця минулого віку, щоб воскреснути, вибухнути цілою потугою своєї несмертельності в поколіннях пізніших, вже на наших очах.

Тільки геть пізнішим поколінням дано було вповні зрозуміти й пережити враження перших читачів Кобзаря. [...]

Справді, людям мого покоління, незалежно від того, чи були вони т. зв. «мартівськими» українцями, чи з дитинства чули вірші Шевченка з уст батьків, – образ поета, що відкрився на тлі [19]17 року, викликав, перш за все, образ вибуху, вулкану, Везувія... образ підземного полум’я самої нашої землі, що раптом прорвало якісь віковічні надмогильні плити і стрельнуло ввись, і розіллялося вогненним морем, і зарокотало пломінною карою, запалюючи й пропалюючи наскрізь.

Образ чуда. [...]

Пригадую собі, як всупереч фотографіям і, мовляв, «науковим даним», – серце, що пережило епопею 18–19 років, ніколи не могло погодитися, так би мовити, з «кожухом і шапкою» – аксесуарами, що, здавалося, раз на завше увійшли в канон Шевченкової іконографії... І саме цей підсвідомий бунт змусив по-дилетантському попорпатися в книжках і конспектах, щоб знайти раціональне підтвердження ірраціонального здогаду. І виявилося, з цілою певністю, що і отой кожух, і ота шапка, хоч і задокументовані на фотографіях, в дійснім житті Шевченка були, справді-таки, випадковою дрібницею: всього лише даниною моді, до речі – моді виразно-панській, що в зв’язку з пізнім слов’янофільством та раннім народництвом запанувала була по петербурзьких салонах та на Невськім проспекті кінця 1950-х років. «Маркевич ходить по Петербурзі в жупані, в шароварах, в кучмі й кобеняку... Макаров теж замовляє такий костюм», – писав р. 1857 Куліш до дружини в Мотронівку. Тим Маркевичем, до речі, був син відомого нашого історика. Або: «Навіть убрання його (Шевченка) – щось вроді жупана й високої шапки – не могло тоді (біля р. 1860) вразити мене екзотизмом: такі людові строї щодня попадалися на Невськім (проспекті), як рівно ж у товаристві, серед пишних пань і фраків...» Так пише в своїх спогадах про Шевченка відомий на свій час російський поет Яків Полонській.

Але з якою ж підступною зручністю панове Бєлінскі і їх нащадки використали оті злощасні кожух і шапку! З якою цупкістю вчепилися вони в цю зовнішню дрібницю, щоб нею, власне, стягнути Шевченка з його національної височини і поставити на спільний «всеросійський» рівень з якимись Кольцовими чи Нєкрасовими. І той спотворений і спрепарований образ нав’язали вони землякам разом з хитрою легендою про «мужика-самоука», «крестянского», мовляв, цебто провінційного, а пізніш – «класового» поета.

Для справедливості варто зазначити, що про «дьоготь» у Шевченковій поезії першим висловився ніхто інший, лише тією поезією здемаскований землячок – Гоголь. [...]

Велетенське явище нашої культури й новітньої історії нашого народу, явище, що його ототожнюємо з прізвищем Шевченка, є занадто велике і складне, щоб по-старому підходити до нього з примітивними засобами святочної лірики з вчорашньої просвітянської традиції. Височина цієї постаті, виростаючи на очах покоління все вище й вище, змушує одночасно й нас до постійного зросту, вимагає від нас постійного напруження духа, постійного зарядження духовною енергією.

І може, саме в цім корениться найглибша таємниця цього єдиного в своїм роді поета, що являє собою ніби мікрокосмос нації, що стається її серцем і душею, вулканічним джерелом її життєвих сил, врешті, її судьбою, її призначенням. [...]

Року 1935 у київській академії наук вийшла спеціальна публікація під заголовком «Шевченко і російська революційна демократія» пера Є. Шабліовського. […] Вже сам рисунок на окладинці книжки вимовно говорить про її завдання: там в один ряд, ніби «злучені єдиним поривом», Шевченко з... Добролюбовим та Чернишевським яко менторами. А над їх головами мальовничо віє спільний стяг з написаним на нім гаслом «К топору зовите Русь!». Автором же того гасла, як виникає зі змісту книжки, і був саме «червоний» Ніколай Чернишевський, про якого відомий письменник Н. Леонов, людина мудра й чесна (автор прецікавих київських оповідань), пише, що «й сам Н.Ґ. Чернишевський шукав співробітництва у виданнях М.Н. Каткова (реакційного редактора і публіциста-«чорносотенця». – Є.М.), – та заходи ці були марні» («Загадочный человeкъ»).

От в яке товариство, виконуючи одержане завдання, пошив п. Шабліовський нашого генія, що фігурує на портреті на початку книжки, при такій оказії, розуміється, в неодмінних кожусі й шапці!

Завдання втягнення Шевченка за всяку ціну в лоно славнозвісної російської «інтелігенції» (та ще й 60-х років!), пришиваючи йому стичність з різними ліберал-всеросійськими «демократичними» обрусителями, – то було ударне завдання совєтської пропаганди, особливо від часу зліквідування Хвильового та його плеяди, коли-то усунено було, як здавалось, останні рештки невигідних свідків, отже, можна було «культурне будівництво на Україні» розгорнути на цілу всесовєтську широчінь... Найретельніший виконавець цього завдання в добі Постишева – п. Шабліовський, дійсно, зі шкіри вилазив, щоб довести, що Шевченко, можна сказати, днював і ночував з «учителем» Чернишевським та нашими «бєсами», змальованими Достоєвським у його знаному романі. Але в усій своїй брошурі, оперуючи навіть сумнівними документами та цілком шулерськими аргументами, він так-таки й не міг довести навіть звичайного знайомства Шевченка з обидвома «патлатими нігілістами», що то так інтимно позують разом з Шевченком на окладинці брошури. Розуміється, для кожного, хто хоч трохи уявляє собі характер Шевченка та його форми життя у Петербурзі, праця п. Шабліовського видається справді сизифовою. Шевченко, який вибачав все, опріч фальшу та ницості, тим більш підлоти й дволичності «нігілістів», ніколи б на поріг до себе не пустив того роду людського примірника. [...]

Немає більшого заперечення справжнього Шевченка, як ота, вульгаризацією і своєрідною «традицією» вироблена суміш «крестьянскаво поэта» з Тарасом (теж своєрідна «помста» Гоголя!) Бульбою, як отой «дядько в шапці», просвітянська ікона, перед якою, як перед символом зубожіння нації, відправлялося рік-річно некрофілічно-слізливі «академічні» відправи.

Він був не лише пророк і Кобзар Нації, не тільки поет і не тільки маляр, і не тільки діяч чи історична постать... Це щось зовсім інше. І в плані лише історії, і в плані лише культури – він все виглядатиме сплощеним і обкраяним. Він, що якось дивно сполучував у собі і Ґонту, і Мазепу, і тайну української жіночості, і втілення чоловічості, він, що увесь шарів найчуйнішого ніжністю і що за хвилину вибухав бурею пекельного гніву, він, що до кінця любив і так само до кінця ненавидів, і що в нім ненависть і любов, помста й ласка якось гомерично зливалися в одну потужну мелодію, – то соборний витвір самих землі, підсоння, краєвиду, повітря нашої Батьківщини. То – найглибший вибух раси, що в добі історичного занепаду – саме ним – відновила душу й тіло народу.

І ще одне. Не треба забувати (бо це прикро омертвляє його живу постать), що він був і талановитим портретистом, і чарівним співаком, і дотепною товариською людиною, що мала слабість до гарного одягу (звідсіль же й ота шапка з кожухом!), розумілася на добрих стравах, закохувалася (не завше щасливо, але завше – повно)...

Чи складав він читанку для майбутніх (ой, як же майбутніх !) шкіл, чи шкіцував проект власної хати, чи вибирав собі місце для садиби, чи студіював ритівництво і пишався заслуженим титулом академіка гравюри, – у всьому він був повною, довершеною людиною, повним, довершеним українцем, без сліду національного каліцтва, хоч у життєписі його багато було б для того каліцтва підстав.

Музичною мовою кажучи, то був велетенський діяпазон: від «погибнеш, згинеш, Україно» до «Поставлю хату і кімнату», від сцени Ґонти з синами, від якої мороз іде поза шкіру, до анакреоністично-безжурного «Великомученице-кумо». І в усьому шумує побідне життя, уняте в несмертельну вічність ґеніяльного твору.

81 рік тому фізично тяжко хворий, але духово одержимий непереможною жадобою праці й творчості, – бо він мусив творити сам за мільйони незрячих, – раннім ранком 9 березня він спішив із своєї кімнати вниз до майстерні, де чекали його недокінчені мідерити.

Зламаний засланням та виснажений хворобою організм нараз зрадив: він впав зі сходів, щоб тілом вже не встати.

У цьому пориві до творчості в останній смертний час, у цьому творчому русі увесь він. Він, що був живою Обітницею і що залишив нам і досі нездійснений заповіт.

 
Збережена мова оригіналу
 
ПРО АВТОРА

ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897–1968). Український поет, критик, культуролог. Під час Визвольних змагань – ад’ютант при командувачі Армії УНР. З 1920 по 1949 рік жив у Польщі, потім – у США. Один із найяскравіших інтелектуалів українського націоналізму. Як критик прославився «Книгою спостережень». У поетичній царині звертається до витоків української державницької традиції

 

 


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
  • У розмові з Тижнем заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець Олена Живкова розповіла про тонку справу музейної атрибуції, яка розкриває секрети експонатів, про музейний аудит та особливості інвентаризації.
    25 червня, Ганна Трегуб
  • Як реформували правоохоронні органи в Польщі
    25 червня, Віталій Рибак
  • На початку війни я не мала жодних чітких уявлень, що буде і як. Колеги активно готували «запасні аеродроми» — місця, де перебудуть час страшних подій.
    25 червня, Яна Вікторова
  • Німецьке суспільство шоковане наслідками британського референдуму. Хтось оцінює збитки, хтось шукає нові можливості у хаосі.
    24 червня, Віталій Рибак
  • Франція спантеличена результатами британського референдуму. Попри недобрі прогнози, Париж відчайдушно сподівався на диво, якого не сталося. Прихильники ЄС закликають до найшвидшого пошуку нової моделі функціонування європейської спільноти, опоненти святкують перемогу.
    24 червня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено