▪   Ален Гіймоль

2010-й: рік, від якого лине грозами

Боротьба проти тероризму та нерозповсюдження ядерної зброї. Наступного року ці теми і далі визначатимуть світову міжнародну політику. Як і пошуки виходу з глобальної економічної кризи. А решта? То вже як вийде
Матеріал друкованого видання
№ 52 (113)
від 25 грудня, 2009

 

Дивитися в майбутнє – не найлегша журналістська справа. Зізнаймося, доволі часто важко зрозуміти навіть те, що відбувається просто перед нашими очима. Утім, якщо вже нинішній період року заохочує до проекцій у майбутнє, спробуємо зрозуміти, з чого складатиметься політичний 2010 рік. Слід зазначити, що в загальних рисах очевидні, неминучі події видаються радше нерадісними.
 
Важко помилитися з прогнозом, що наступного року на великих міжнародних конференціях найбільше точитиметься розмов про ситуацію в Афганістані та Ірані. Впродовж довгих місяців, якщо не років, пріоритетом світових лідерів залишатимуться атомна енергетика, ядерна зброя та проблеми використання матеріалів військового призначення. 
 
Відповідно на першому плані буде Іран, можливі блоки та співпраці з перспективою впливу на іранського лідера. Виглядає так, ніби Махмуд Ахмадінеджад не планує зрікатися своїх атомних проектів. Може статися, що одного буденного ранку ми прокинемося з новиною: Іран протестував свою першу атомну бомбу. Або почуємо, що ізраїльська авіація розбомбила підпільні дослідні лабораторії...
 
В обох випадках неминучою є потужна ланцюгова реакція, наслідки якої передбачити складно. Єдине, що дало б змогу уникнути сумного розвитку подій, то це рішення самого Ірану – добровільне або примусове – зректися проектів зі збагачення урану. Шанси на це, відверто кажучи, невисокі. Навіть якщо іранська опозиція й не припиняє протестних акцій, офіційний Тегеран не лише не йде на поступки, а й, навпаки, із суто азійською наполегливістю висуває ультиматум за ультиматумом, щоб і далі залишати ситуацію під одноосібним жорстким контролем.
 
Друга точка перетину силових втручань – Афганістан. Найбагатша країна світу спільно зі своїми союзниками не спинятиме війни з талібами на території однієї з найбідніших країн планети. Посилаючи в зону збройних дій додаткові 30 тис. військових, новий американський президент намагається досягти успіху там, де провалився Джордж Буш. Отже, він будь-що має спіймати Усаму бен Ладена і притягти лідера Аль-Каїди до суду. Інакше не переконати світ і власних виборців, що нові неминучі жертви були потрібні для того, щоб домогтися переможного результату. Схоже, саме така військова мета є провідним завданням нової американської стратегії в регіоні. Але чи варто нині американцям ревно полювати за бен Ладеном, якщо він справді ховається в печерах Вазірістану на пакистанській території? Однозначної відповіді на це запитання немає.
 
Інша гостра проблема наступного року – економічна ситуація. Більшість національних урядів почали реалізувати різні антикризові програми та заходи, що невдовзі виснажать залучений ресурс. Японія, Сполучені Штати, Франція, Велика Британія та навіть Китай вклали мільярди бюджетних коштів, щоб не дати обвалитися банківській системі, будівничій галузі та автомобільній промисловості. У такий спосіб було простимульовано попит, щоб скрізь, зокрема й в Україні, підтримати виробництво. У 2010 році всі ці гроші буде остаточно освоєно, а світова економічна система муситиме довести, що здатна далі триматися власним коштом. Наскільки їй це вдасться? Експерти мають різні думки. Може статися, що знову знадобляться надзвичайні заходи, нові позики та збільшення бюджетних дефіцитів. Неминуче цим питанням перейматимуться керівники всіх без винятку урядів світу.
То скільки часу залишиться у всіх тих дуже зайнятих політиків, щоб поцікавитися українськими президентськими виборами – однією з перших великих подій нового року? Багато залежить від того, як саме вони відбуватимуться. Якщо все завершиться кризою, гострим протистоянням, як це сталося п’ять років тому, європейці будуть змушені знову мобілізуватися й пильніше придивитися до України. Проте за цього розвитку подій нікому не уникнути відчуття дежавю. Ніби дивишся давно знайомий сценарій...
 
Хоч як прикро, але політику потрібно бачити такою, як вона є. Нині з-поміж керівників європейських держав поширився, сказати б, холодний реалізм. Ангела Меркель, Ніколя Саркозі та Сільвіо Берлусконі добре бачать, що слова «свобода» і «демократія» краще, ніж у Москві, прижилися в Тбілісі та Києві. Проте зважають вони передусім на газ, що надходить із Росії.
 
Під час останнього саміту «Україна – Європейський Союз», що відбувся в першій декаді грудня, висловлювалися побажання, щоб українські вибори були організовані та проведені якнайкраще. Йдеться насамперед про активну участь у виборах, бо всі знають, що результати найлегше сфальшувати, коли багато бюлетенів залишаються невикористаними. Отже, явка виборців стане одним із основних критеріїв, за якими оцінюватимуть президентські перегони. А ось результат спрогнозувати непросто. Та хоч яким він буде, лідери європейських держав працюватимуть із будь-яким українським президентом незалежно від того, носитиме він спідниці чи лише брюки.
 
Слід зауважити, що українські вибори збігаються в часі з вельми непростим періодом у житті європейських інституцій. Євросоюз щойно здобув власного президента й «міністра закордонних справ». До дипломатичного керма стала британка Кетрін Ештон – новачок у справі. 2010-й не буде для неї зайвим часом, щоб хоч трохи звикнути до нової справи. Стосовно ж президента Герман ван Ромпея, то близько року й потрібно, щоб європейці бодай запам’ятали його ім’я. Так мало відомо про цього політика за межами Бельгії.
 
Тим часом 2009 року лідери європейських країн зауважили, що з приходом до влади нового американського президента Барака Обами Вашингтон почав віддалятися від Європи. Цей президент, якому саме європейці дали в 2009-му Нобелівську премію миру, виявив за свій перший рік у Білому домі значно більше інтересу до Китаю, ніж до цілого європейського континенту. Він знайшов час, щоб здійснити в листопаді десятиденний візит до Азії та присвятити повні три дні відвідинам КНР, але забракло кількох годин на церемонію 20-річного ювілею падіння Берлін­сь­кого миру 9 листопада.
 
Пріоритети за океаном, вочевидь, змінилися. «Глобальний президент» Барак Обама, який несе в собі, у своїй культурі та особистій історії африканські та індонезійські впливи (в Індонезії Обама трохи жив у дитинстві), на відміну від своїх попередників, не бачить Європу пріоритетом зовнішньої політики. Свій новий світ він будує з іншими наріжними осями. Та, що з’єднує Вашингтон із Пекіном, нині видається важливішою за старий трансатлантичний місток із Європи до Америки, збудований по закінченні Другої світової війни. Отже, європейці, навіть західні, а тим більше східні, мають вчитися вирішувати власні проблеми самотужки, не ховаючись принагідно під звичною американською парасолькою. Можна сказати, що для європейців здобуття такої нової звички стане викликом року. А може, й кількох наступних років... Прогнози, власне, – це невдячна справа.