▪   Богдан Буткевич

Цілком таємно

Наркомани лікують один одного хорошим прикладом

 

Один мій знайомий, аби зіскочити з голки, пішов у тривалий запій. Більше він до ширки не торкався. За рік помер від цирозу печінки. Без сторонньої допомоги позбутися наркозалежності нереально. ­І є методи лікування, коли самі наркомани допомагають один одному.
 
Інколи допомагає
 
Голова громадської організації «Світ­­­­ло надії» Максим Демченко зустрічає нас у центрі Полтави. Проходимо ряд гаражів – ось і офіс. Заходимо досередини. Працює телевізор – на стільцях та диванах довкола нього сидять дюжина хлопців та одна яскрава дівчина в рожевій курточці. «Це ком'юніті-центр, – каже Максим Демчен­­ко. – Тобто місце, куди може прийти будь-яка людина, в якої проблеми з наркотиками, та просто провести час. У спогляданні телевізора, спілкуванні з такими ж, як він, людьми, в яких схожі проблеми». У сусідній кімнаті маленький хлопчик грається величезним гумовим м'я­чем. Часто наркозалежні приходять сюди разом із дітьми.
 
Заступник Демченка Сергій Жук тим часом розповідає історію дівчини в рожевому: «Вона вінтовик |тут і далі див. словничок тут|. Працює офіціанткою, а у вільний час, щоб не тягнуло на наркотики, при­ходить сюди. Каже, що іноді допомагає. З нею працює психолог, сподіваюся, вмовить її взагалі кинути». «Є в нас ще дівчина, яка щойно вийшла з в’язниці, – втручається Максим Демченко. – А ще сьогодні в співробітника, колишнього наркомана, день народження. Ходімо з нами – зараз побачите, яким чином ми впливаємо на людей».
 
Відчиняємо двері до великої зали. На невеликому столі – солодощі, банани та сік. Усі ставлять стільці колом та сідають. З'являється й іменинник – хлопець із потовченим обличчям. «Він у нас працює в тубдиспансері з наркоманами, – нашіптує мені на вухо Сергій Жук. – Там згубне місце. Але він хоче допомогти іншим – тому і йде в це пекло». Й ось кожен по черзі його вітає. Май­­же в усіх побажаннях постійно чути слова «ми», «наше», «спільні зусилля». Всі бажають сили та звитяги у боротьбі з лихом. Винуватець свята навіть зашарівся. Нарешті розпочинається частування, а ми виходимо на вулицю.
 
На ґанку палить цигарку чоловік середніх років – коротко стрижений, у шкіряній курточці, з рисами обличчя, що важко запам'ятати. понад усе він нагадує оперативного працівника міліції. Починаю розмову з ним – має ім’я Сергій, родом із Луганська, наркоман із 10-річним стажем. Зміг кинути ширку завдяки програмі «12 кроків». «Найскладніше для наркомана – це навіть не кинути саму наркоту, – емоційно пояснює він, – а вже потім не зірватися в перші ж місяці. Нам кажуть: ідіть працювати. А ми не розуміємо – навіщо? Щоб були гроші? Але гроші ми звикли сприймати тільки як засіб для придбання наркотику. Тому такі ось ком'юніті-центри – це дуже важливо. Без підтримки майже неможливо кинути».
«Зараз ми вам покажемо партнерський реабілітаційний центр – він за містом, – підходить до нас Сергій Жук. – Називається «Новий поворот». Сідайте в авто». Вже біля машини нас наздоганяє Максим Демченко: «А ось це вам подарунок». І з цими словами він простягає нам велику коробку з презервативами.
 
Христина вживала вінт, ширку і метадон. Зараз подає хороший приклад іншим
 
12 кроків до себе
 
До центру нас везе на власному транспорті Олег. Він із Києва, колишній наркоман. Почув саме про ту «реабілітаційку», куди ми прямуємо, й поїхав лікуватися. Втретє, адже перші дві спроби були марні. Несподівано допомогло. Після курсу лікування ще на рік залишився в Полтаві. має роботу – він соціальний працівник. Квартиру в Києві здає – на ці гроші й живе. Каже, що не хоче повертатися у свій район, де кожна лавка та під'їзд нагадуватимуть про наркотики. До речі, багато наркологів вважають зміну місця проживання важливим елементом лікування наркоманії.
 
Заїжджаємо до двору сільської ­лікарні в селі Руновщина. Саме тут у невеликій прибудові працює досить відомий в Україні реабілітаційний центр. Проста дерев'яна підлога, олійна фарба, запашний дух квашеної капусти – чимось нагадує сільську школу, якою її любили показувати в давніх радянських фільмах. «Єдине прохання – не фотографуйте їх без мого дозволу, – просить психолог Олександр Тимошенко. – Розумієте, в нас тут лікуються діти доволі відомих людей, які б не хотіли, щоб подібна інформація про їхніх нащадків поширювалася». Ми ствердно киваємо.
 
«Ми лікуємо наших пацієнтів за методикою «12 кроків», – каже далі психолог. – Власне, у цього методу є традиційніша для вуха людей назва: анонімні наркомани/алкоголіки. Цю методику розробили ще в 1934 році два банківські клер­­ки, які стали алкоголіками внаслідок Великої Депресії, що лютувала тоді в США. Сенс лікування зосереджений у двох принципах – колективності та наслідування позитивного прикладу лідера. Тобто спочатку людина долає найбільший комплекс будь-якої залежності – визнає, що вона залежна. Причому, робить це в присутності всієї групи. Без такого визнання взагалі будь-яке лікування є марним. А сенс «12 кроків» полягає в тому, що лідер групи – обов'язково колишній наркоман або алкоголік, разом із групою таких самих колишніх залежних чи тих, хто ще в процесі лікування, проходить певну кількість етапів – кроків».
 
Їх, зрозуміло, 12. Перший крок – це вже згадане визнання свого безсилля перед наркотиком/алкоголем. А далі людина йде шляхом психологічного самолікування – від вибачення перед тими, кому хворий завдав шкоди своїм захворюванням, до ета­­пу, коли хворий сам перетворюєть­­ся на лікаря. Та починає допомагати своїм уже позитивним досвідом іншим. Запитально дивлюся на психолога. Мовляв, значить, і ви колись? «Так, – без тіні збентеження відповідає він на мій погляд. – Я був алкоголіком, як кажуть, пропащим. Але 12 років тому зміг кинути завдяки цій програмі».
 
Аж ось до нас виходять пацієнти Тимошенка. Їх близько десяти. Тут представники буквально всіх верств і професій – від дочки великого бізнесмена з Заходу України до простих хлопців-робітників, що називається, «з району». Декілька одразу просять їх не фотографувати – але видно, що візит журналістів цікавий усім. Усе ж таки тут нуднувато, мабуть. Ніби читаючи мої думки, Тимошенко каже: «Так, бачите, всім ви цікаві. Просто в нас доволі суворий розпорядок дня. З 8-ї години до обіду – групові заняття. Потім – обід, невеликий перепочинок і зно­­ву заняття до вечора. Двічі на тиждень їздимо до ком'юніті-цент­­ру, де ви сьогодні були, на засідання Полтавської групи анонімних алкоголіків та наркоманів». Дивуюся, а чи не треба розділяти шанувальників пляш­­ки та швидкого кайфу? Замість лікаря відповідає пацієнт похилого віку: «А навіщо? Ми всі маємо схожі проблеми – не важливо, хто конкретно чим зловживає».

Женя, вінтовик з дворічним стажем, тепер надає перевагу бадмінтону