Ліки від залежності

Тиждень досліджував, як уживають легальні наркотики
Київський нарколог Едуард Яблонський стверджує, що замісна терапія діє, і вже за місяць наркоман зі стажем може зіскочити з голки. З лікарем не погоджуються деякі пацієнти, які замісну терапію випробували на собі. Віталій, ін’єкційний наркоман із чималим стажем, жартує: «Хіба можна алкоголіка, який пив горілку, вилікувати коньяком?» «Зараз дістати трамадол – проблема, ширка дорога, та й побігати треба, щоб наркоту знайти, – розповідає він. – А в лікарні прийшов і вколовся. Можна домовитися і про 50 курсів. Їх тобі можуть виколоти за тиждень або й за три дні. Це не замісна терапія, а наркопритон якийсь. У постійних клієнтів тут навіть знижки є. Коли в мене не було грошей, я їхав до лікаря Яблонського, просив дати препарат у борг. Він давав».
 
Білі для кінчених, жовті – для початківців
 
Едуард Яблонський обвинувачення категорично відкидає, списує на бурхливу фантазію наркоманів. Утім не заперечує, що серед клієнтів державної клініки не лише люди, які бажають вилікуватися, а й наркомани, які просто купують чергову дозу. І все ж, переконаний нарколог, нічого кращого, ніж замісна терапія, досі не вигадано. Працетерапія |тут і далі див. словничок тут|, спорт, релігія і гіпноз дають результат, але тільки після завершення лікування в стаціонарі. 
 
Стаціонар Полтавського обласного наркодиспансеру дуже нагадує чи то сільраду, чи провінційне управління культури. З походу сюди за добовою дозою метадону або бупренорфіну починається день десятків наркоманів.
 
Минаємо центральний вхід, невеликий ґанок із простенькою альтанкою, заходимо за ріг будинку і потрапляємо всередину. Молодий чорнявий лікар у білому халаті приязно всміхається. Медсестра, яка сидить напроти, без проблем дістає з простенького сейфа жменю різнокольорових пігулок і висипає їх на стіл. «Оце і є метадон, – пояснює вона. – Залежно від кольору капсули змінюється й дозування: найбільші – білі, середні – сині, найменші – жовті». Відчиняються двері, заходить перший відвідувач. Він отримує кілька пігулок і паперовий стаканчик із водою. Підморгує в об’єктив, ковтає метадон і йде геть.
 
У кімнатці стає затісно – там вже скупчилася черга. Видно, що це наркомани з дуже великим стажем: бляклі очі, пожмакані обличчя, дрижаки у кінцівках.
 
Виходжу на двір. Під’їздить не новенький, але досить доглянутий Opel, з нього виходить чоловік у діловому костюмі, схожий на офісного працівника, але в очах блиск наркомана у пошуках дози. Його звати Сергій. «Я наркоман і зараз, – зізнається він. – Просто набридло бігати по «точках» за ширкою. А тепер у мене є час працювати». З цими словами він заходить до будинку, де на нього чекає доза.
 
Діти терапії
 
З двору лунає веселий сміх. Біля дверей з’являються двоє дівчат. «Ми в цій програмі вже два роки, – каже 24-річна Оля. Її обличчя густо всіяне веснянками. – До цього кололи важкі наркотики: ширку, вінт. Нам зараз стало набагато краще. Ми вживаємо «еднок». Запитую в її подруги, 32-річної Наталки, чи не хоче вона взагалі кинути наркотики. «Я нетерпляче очікую моменту, коли мені не треба буде приходити сюди і взагалі вживати будь-які наркотики, – зізнається вона. – Я намагалася зіскочити двічі. Першого разу після того, як потрапила з передозом до реанімації. Мене дивом відкачали, і лікарі сказали: якщо ще раз вколюся, то помру. За два тижні я знову сиділа на голці. Потім знову лікарня і знову голка. А тепер колотись я не хочу. Навіть якщо вколюся, то нічого не відчую, оскільки препарат блокує кайф». «А я боюся, що коли звідси піду, то одразу знову підсяду на наркотики, – перериває Наталку Ольга. – Мені суто психологічно іноді хочеться вколотися. Але ломки немає, бо є «еднок»».
 
До розмови приєднується жінка середніх років на ім’я Оксана. «До метадону я сиділа і на ширці, і на героїні, – розповідає вона. – Лікувалася навіть у Португалії, та нічого не допомагало». Запитую: а як воно, вживати метадон порівняно з тим самим героїном? «Коли я вперше випила метадон, то відчуття кайфу було, – щиро каже Оксана. – Трохи нудило. Перші чотири дні після вживання препарату їхала додому в стані втику. Тобто в такому ж, який відчувала після наркотиків. Поступово ж після вживання з’являється нормальне, тверезе відчуття. Моя доза зараз становить 75 мг** – мені цього цілком вистачає, щоб відчувати себе нормальною. Є, звісно, люди, які хочуть, щоб їх перло. Мені цього не потрібно. «Тащитися» я більше не хочу».
 
«А вас не бентежить, – запитую в дівчат, – що ви лікуєтеся наркотиком від наркотиків?» Жіноцтво обурюється. «Можу порівняти себе із хворим на цукровий діабет, – у запалі майже кричить Оксана. – Діабетику потрібен інсулін, а мені – метадон. Мені від нього ні погано, ні добре, я просто можу нормально жити і не думати про наркотик. Можу порівняти метадон з анальгіном: вживаю його для того, щоб у мене не боліла голова, тобто не хотілося наркотиків».

До кімнати заходить завідувач стаціонару наркодиспансеру Вадим Клорфайн. «Ну як вам наші дівчата? – цікавиться він. – Молодці, авжеж? До речі, ви знаєте, що Наталка під час програми змогла завагітніти і народити двох здоровеньких діточок?» Наталка з гордістю киває головою і показує нам на мобілці двох симпатичних малят: «Вони народилися рік тому, коли я вже рік була в програмі. Дітки здорові, думаю, без неї їх не було б». «Скільки способів кинути наркотики пробувала, жоден мені не допоміг, – каже вона вже стоячи у дверях. – І ось я пішла в програму. Навіть моя мати не вірила, що я знову не зірвуся. Але вже два роки тримаюся, звикла. Знайомих наркоманів, подружжя з маленькою дитиною, я сюди ледве не за карк привела. Тепер вони не колються, живуть нормальним життям».

«Вони народилися рік тому, коли я вже була в програмі. До метадону я сиділа і на ширці, і на героїні». Замісна терапія перетворила закінчену наркоманку на щасливу матір