▪   Богдан Буткевич

Шлях у гори

ФОТО: Андрій Ломакін
Наш співрозмовник спробував безвідмовний спосіб зіскочити з голки
Матеріал друкованого видання
№ 3 (64)
від 23 січня, 2009

 

З того часу, як людство визнало наркоманію тяжкою хворобою, з'явилося безліч методів боротьби з цією звичкою. Лікують і словом Божим у монастирях та релігійних громадах, і дорогими препаратами. Але статистика свідчить: остаточно відмовитися від дурману вдається мізерному відсотку залежних. І тільки в ашрамах |тут і далі див. словничок тут| Тибету та Непалу кожен, хто прийшов, вийде зціленим. Або не вийде ніколи. Тиждень поспілкувався з чоловіком (назвався він Юрієм), якого врятували від наркотичного рабства гірські відлюдники.
 
Я з дитинства обожнював Булгакова, зачитувався його «Морфієм». Так, я з дитинства хотів спробувати наркотики. І вже в 10-му класі, коли став хіпувати, ми почали з товаришами закидатися кодеїном – тоді, наприкінці 1980-х, він вільно продавався в аптеках. А будь-які підозри можна було відвести, зробивши невинний вигляд та сиплий голос. Потім, як співали «Брати Гадюкіни», почав «катати в ширку димедрол». Утім, це не завадило закінчити факультет кібернетики і знайти роботу. На початку 1990-х з'явилася можливість поїхати на ПМЖ до Німеччини, якою я негайно скористався. Там перепробував усе – кокаїн, амфетаміни, героїн. Невдовзі втратив людську подобу, мене звільнили, закінчилася моя робоча віза й мене вислали назад до України. Спробував лікуватися, продав квартиру, пройшов дуже дорогий курс детоксикації. Нічого не допомогло – за два місяці знову зірвався.
 
Потім було ще кілька невдалих спроб. І тут один знайомий порадив поїхати до Тибету. Мовляв, ти ж «кінчений», немає чого втрачати. Набрав грошей у батьків, родичів і друзів та й вирушив. Не мав жодного контакту – просто бажання якось вискочити з усього цього жаху. Грошей вистачило лише на літак. Вийшов із аеропорту Катманду, побачив першого буддистського ченця в помаранчевій хламиді, впав йому в ноги, молячи вилікувати мене. Той, певна річ, нічого не зрозумів, бо у своєму запамороченні я кричав до нього російською. Він просто підняв мене та жестом запропонував іти за ним. І я пішов.
 
Саме так я за кілька тижнів опинився в ашрамі на схилі гори за 100 км від Катманду. Перші два тижні перебував у ейфорії, мені не хотілося наркотиків узагалі. Але потім бажання движняку знов накрило, як дев'ятий вал. Спробував утекти. Але ченці швид­­ко впіймали та притягли назад. Я намагався відбиватись, і тоді мене прикували залізними кільцями до стіни. Ломка була просто моторошною – перші дні я постійно кричав, поки не зірвав голосу. Час від часу мене обкурювали якоюсь смердючою сумішшю з горщика. Іноді мене відковували, але потім знову пристібали в кайдани. Кожен день до мене приходив монах і читав якісь мантри. В мене було враження, що кожне слово – то залізний цвях, що вбивається в мою підсвідомість, хоча не розумів ані слова. Так пройшло ще два місяці, доки ломка не зникла остаточно. Мене відкували. Ще півроку я жив при ашрамі, спав на вовняній підстилці просто неба, доки не впевнився, що потяг до героїну зник. Тільки після цього повернувся додому.