▪   Андрій Георгієв

Програш голови

Лудоманія і люди
Матеріал друкованого видання
№ 51 (60)
від 19 грудня, 2008
Усім відома віками перевірена мудрість: «Якщо хочеш виграти в казино, треба його купити». Але гравців ця аксіома не зупиняє – кількість тих, кому ставлять діагноз «лудоманія» (від лат. ludus – гра) або «гральна залежність», постійно зростає, на відміну від можливостей повністю позбавитися цієї хвороби. Статистика приблизно така: зі ста залежних від гри до фахівців звертаються десять, із них виліковуються троє. Причина – звертаються до лікаря надто пізно, адже самостійно такого рішення, як правило, не приймають, а від рідних та колег захоплення грою тримають у таємниці. Але ж лікування є необхідним – Усесвітня організація охорони здоров'я включила лудоманію до реєстру психічних захворювань саме тому, що, крім періодичної зміни стану психіки гравців, вона спричиняє й фізіологічні порушення: дисбаланс у клітинах мозку.
 
Одержима «азартною лихоманкою» людина зазвичай проходить чотири стадії: стадія виграшу, коли людина грає зрідка, про виграш мріє, але не прагне до нього будь-що. Далі йде стадія програшу, коли грає досить часто, спеціально відвідує казино або залу гральних автоматів, може позичити велику суму в надії на успіх. За умови, коли такий стиль життя викликає нарікання рідних, гравець починає брехати, йому незручно в світі поза грою. Починається стадія розпачу: в цей час псується репутація на роботі, зростають борги, починаються напади паніки, виявляється здатність до протизаконних дій. Це Достоєвський, аби розрахуватися з боргами, коли вщент програвся, міг написати роман «Гравець», геніїв не так багато – на цій стадії можливі й вибухи агресії. Щороку з грою в Україні пов'язано кілька кривавих кримінальних справ – лише за 2008 рік відомо про чотири такі випадки. Останнє вбивство сталося в Голосіївському парку: постійному клієнтові у залі гральних автоматів тричі надавали кредит. Потім відмовили. Він жив десь недалеко, сходив додому, взяв сокиру, почав вимагати гроші в касира, й коли той не дав – ударив його сокирою по голові. Такий же випадок стався торік у салоні на вулиці Олени Теліги (його вже закрили) – там за аналогічної ситуації студент убив жінку – власницю закладу. Остання стадія – безнадії. Гравець остаточно заплутується, не знає, що йому робити далі, як повернути величезні борги, родину й друзів. Він може почати вживати алкоголь або наркотики, думати про самогубство.
 
Звичайно, перехід навіть із першої в другу стадію далеко не є обов'язковим. В Україні з 48,5 млн жителів понад 4 млн – гравці. У грі молодь шукає гострих відчуттів і легкого заробітку, зрілі люди намагаються зняти стрес і розслабитися, літні заходять у салони через нудьгу та самотність. Американські психіатри загалом розрізняють лише два типи гравців – проблемний і патологічний. Це як із пияцтвом: проблемна алкогольна залежність – це просто побутове пияцтво, а патологічний гравець, як і алкоголік, руйнує не тільки своє життя, але й життя родини, не контролює своєї поведінки, стає просто небезпечним для суспільства. Втім, я поділяю ту думку, що азартні ігри не можна забороняти, інакше це призведе до таких самих наслідків, як «сухий закон»: організують підпільні гральні будинки й проблему буде загнано вглиб.

Лудоманію лікують за допомогою психотерапії. На початку лікування гральної залежності необхідне розуміння з боку всіх зацікавлених осіб (родини, колег, друзів) тому, що це – хвороба. Тому, як хворому на діабет може зашкодити цукор, лудоману, попри будь-які його прохання, не треба давати грошей, не позичати,не виплачувати його боргів. Відтак гравець повинен визнати той факт, що він не здатний самостійно впоратися з цією проблемою і має виконувати рекомендації фахівців – лікар-психо­те­ра­певт дає можливість пацієнтові усвідомити, де саме він відірвався від реальності й що насправді програв. Лікарські препарати, зокрема антидепресанти, допомагають подолати внутрішню порожнечу внаслідок браку емоцій від гри, які, своєю чергою, замінювали хворому звичайні життєві емоції. Далі складають індивідуальний план соціальної реабілітації. В багатьох українських містах діють спільноти анонімних гравців – так звуть себе ті, хто хоче без зайвого розголосу позбутися проблеми, в Інтернеті точаться жваві дискусії, люди передають рецепти виходу з залежності, яка позбавляє часу й грошей швидше за інші манії. Це, насправді, найважче – знайти в реальному житті заміну тій ілюзії очікуваного щастя, яке людина мала під час гри, навіть програшної та руйнівної. Але шанс є завжди.