▪   Сергій Гузь

Чи потрібні країні реемігранти?

Демократія, призначена лише для політичного бомонду, швидко втрачає свій електорат: наші державні мужі не поспішають створювати умови для повернення в Україну майже 7 млн громадян, які мігрували до інших країн
Матеріал друкованого видання
№ 3 (3)
від 16 листопада, 2007

 

Демократія, призначена лише для політичного бомонду, швидко втрачає свій електорат: наші державні мужі не поспішають створювати умови для повернення в Україну майже 7 млн громадян, які мігрували до інших країн.
 
Днями один із центральних телеканалів намагався довести: ще кілька років нереагування держави на потреби науковців — і від вітчизняної науки нічого не залишиться. Відплив мізків завершиться природним шляхом, і Україна перетвориться на бананову, можливо й бурякову, як для патріотів, республіку, бо нове покоління українців нікому буде вчити.
 
Водночас відбувалися чергові дебати у Європарламенті щодо введення «блакитної карти» — документа на кшталт американської «зеленої карти», що дозволятиме легально емігрувати до Європи. Фахівці підрахували, що у найближчі десятиліття європейцям не вистачатиме приблизно 135 млн робочих рук, зокрема й висококваліфікованих. У цю квоту спокійно увійде все населення України, і ніяких 25, 50 чи навіть 100 тис. грн за народження дитини не вистачить, аби перекрити майбутнє масове переселення.
 
Проблема охоплює не тільки брак наукових кадрів. Років 10 тому на чиновницькій нараді з підготовки Дніпродзержинська до опалювального сезону з’ясувалося, що для виконання авральних робіт у місті елементарно бракує будівельників. Мізерні заробітні плати та безробіття змусили їх податися на заробітки до Росії, Польщі, Чехії, Іспанії та Португалії. Зопалу один із чиновників запропонував встановити по периметру області кулеметні вежі і заборонити виїзд будівельників.
 
Перевчити колгоспника на будівельника можна швидко і недорого. А от на підготовку науковця потрібен не один рік і чималі кошти (не менше 20 тис. дол.). За перших 10 років незалежності з установ Національної академії наук України виїхали на постійне проживання до інших країн близько 500 докторів та кандидатів наук, ще майже 4 тис. — працювати за тимчасовими угодами. Це третина “особового складу” НАН України. За деякими експертними даними загалом виїхали більше 80 тис. фахівців вищої кваліфікації. І, як не прикро, їдуть молоді та перспективні. Дві третини студентів, які навчаються за кордоном, не повертаються. Середній вік тих науковців, які залишаються в Україні, наближається до позначки 60—70 років. Проблему ж вічного життя ще жодна наука не вирішила.
 
Що ж потрібно молодим вченим, аби вони не виїжджали? А що, аби повернулися до України? Щоб врятувати інтелект нації, потрібно не так вже й багато: пристойна платня, житло, фінансування наукових досліджень. І, якщо бути чесними, за таких умов можна повернути в країну більшість із 7 млн мігрантів.
 Таким повертався з еміграції "типовий" українець Анатолій Герез
У пошуках кращої долі
Не вперше Україна втрачає трудові та інтелектуальні ресурси. У другій половині ХІХ ст. розкріпачення не принесло омріяного щастя, капіталізм ніяк не приживався, і Російську Імперію залишили 4,3 млн громадян. Це переважно селяни з України, Білорусії та Прибалтики. Пік виїзду до США, Канади та Аргентини припав на самкінець століття.
 
Саме так зробив і мій прадід, Анатолій Маркович, типовий «маленький» українець, який з першою хвилею вирушив шукати кращої долі за океаном. З тих часів у сімейному альбомі залишилася лише світлина, зроблена у Манчестері, великому портовому місті Великої Британії, через яку заробітчани виїжджали та поверталися додому. На фото прадід гарно вдягнений, з козацькими вусами, але вже схожий на такого собі ділка з Америки. Правда, був він у Канаді, заробив як для тих часів гарні гроші. Канадський уряд надавав переселенцям до 64 га землі. Багато хто там і осідав. Але були й ті, хто, заробивши капіталець, мріяли повернутися додому, почати власну справу. Трудова еміграція перетворювалася на ділову рееміграцію.
 
Перед Першою світовою війною економіка Російської імперії була на підйомі після столипінських реформ. Отримавши «капіталістичний» досвід за океаном, українці швидко підхоплювали нові тенденції. Наприклад, мій прадід разом із іншим реемігрантом хотів побудувати деревообробне підприємство.
 
За 100 років історія наче повторюється. Щойно в Україні почався економічний підйом, одразу припинився масовий виїзд на заробітки. З 2005 року вперше до України більше приїздить, ніж виїжджає. Точної статистики рееміграції немає, бо не всі мігрували законно. Можна порівняти лише з кількістю єврейських та німецьких реемігрантів, їх приблизно 5—6% тих, хто на початку 1990-х виїхав з України. Переважно це ділова рееміграція. Але колишні громадяни України не поспішають змінювати громадянство нової Батьківщини — так і живуть тут німцями, ізраїльтянами, канадцями чи американцями, інвестують у малий та середній бізнес. Потроху повертається і творча інтелігенція.
 
Приваблива Україна
До речі, про творчу інтелігенцію. Після Громадянської війни 1918—1922 років значна її частина опинилася у Франції, Італії, Німеччині, Болгарії, Румунії та інших країнах Європи. Тікали від більшовиків. Але вже у 1920 році радянська влада почала в емігрантських колах пропагандистську кампанію, агітуючи повертатися на Батьківщину. Для вчених, діячів культури, інженерів у зруйнованій війною державі знаходилося і житло, і матеріально-технічне забезпечення. Повернувся в Україну і Михайло Грушевський, перший президент часів Української Народної Республіки, з якою воювали більшовики. Радянські керівники у свою чергу дбали не лише про розвиток науки: факт рееміграції давав їм чималу ідеологічну перевагу на світовій арені та у внутрішній політичній боротьбі.
 
Після Другої світової війни, коли знову мільйони українців загинули або опинилися у різних куточках світу, СРСР провів чергову кампанію серед емігрантів, запрошуючи до країни спеціалістів. І вони поїхали не тільки з Європи, а й з Аргентини, Канади, США.
 
З власної ініціативи емігранти повертаються на Батьківщину в часи її значного економічного підйому, коли умови праці або ведення бізнесу хоча б наближаються до європейських чи американських. За нинішньої середньої заробітної плати конкурувати за кадри з сусідніми державами може лише Київ. Щоб рееміграція перетворилася з цівочки на потік, потрібно щось більше, ніж гасла. І люди повертатимуться.
 
Втрачені надії
Дивне відчуття викликав з’їзд лемків України, який восени 2002 року проходив поблизу Нью-Йорка. Більшість із них “змило” третьою хвилею еміграції — рятувалися вони від Другої світової війни та її наслідків. На з’їзді багато говорили про різні проблеми діаспори і навіть у нас цікавилися подіями в Україні. Але жодного слова про повернення на Батьківщину.
 
За кілька днів нам показали «українське» містечко в Оранж-сіті, «темношкірому» передмісті Нью-Йорка. Серед кварталів афроамериканців загубилися українська школа, церква і цвинтар. І ось там, на цвинтарі я побачив вже заготовлені пам’ятники ще живим українцям. За дорожнечі ритуальних послуг їм доводиться ще за життя подбати про власний похорон. Стало зрозуміло — це покоління за жодних умов вже не повернеться. Надто пізно.