▪   Роман Кабачій

Президент острова свободи

"...На прикладі В’ячеслава Брюховецького можна констатувати, що він робить історію, тому що, якби не було пана Брюховецького, гадаю, не було б і Могилянки. Це справжній освітянин і менеджер. Я впевнений, що коли напишуть книгу про Києво-Могилянку і про її першого президента, вона стане справжнім бестселером," - Ігор Пасічник, ректор Острозької академії
Матеріал друкованого видання
№ 5 (13)
від 1 лютого, 2008
 
 
  
 
 
 
 У. Т.: Спершу НаУКМА вважали такою собі «білою вороною» серед державних університетів. Як ви почуваєтесь тепер?
 
– Нині ми не є аж такою «білою вороною», це мене тішить. Певна частина наших принципів нині застосовується в інших університетах. Я не кажу про два виші, фактично створені за нашим зразком: Острозьку академію і Миколаївський університет ім. Петра Могили. Це наші колишні філії, і навчальний процес у них побудований за нашою калькою. Формально більшість вищих навчальних закладів мали б уже застосовувати наші принципи, бо вони збігаються із основними положеннями Болонського руху. А Україна задекларувала, що до 2010 року до нього приєднається. Більшою проблемою є те, що наші принципи не можна переносити наосліп…
 
Так було з функціонуванням у нас двох посад – «президент» і «ректор». Ми так зробили за прикладом американських університетів, хоч і там не «ректор», а «провост» – людина, яка відповідає за навчальну роботу. Експериментувати з назвою «провост» ми не стали, бо тоді б у студентів чесалися б руки зробити з таблички «провост» «прохвост». Ми повернулися до «ректора», але зрозуміли, що в наших умовах співіснування ректора й президента не спрацює. Президент залишився сам по собі. Деякі ж виші зараз почали вводити і президента, і ректора, не усвідомлюючи до кінця, навіщо це роблять. Ось це печально. Один ректор мене запитав про навчальні кредити, що вводяться відповідно до Болонського процесу – ми називаємо їх заліковими балами: «Чи потрібно їх перерахувати тим, хто вже закінчує університет?» Навіщо?! Це ж не для «галочки».
 
Чиновники сприймають зовнішні ознаки явища за його суть. Міністерство не уявляло, чим є Болонський процес. Немає поняття навіщо? На думку деяких українських чиновників, яку вони висловлювали навіть публічно, вся ця система вигадана ледь не для того, щоб студенти мали можливість швидше закінчити університет, наприклад за півроку. А товариш Табачник якось навіть висловився, що це потрібно, аби у різних країнах визнавали українські дипломи. Дипломи Могилянки й без того всі університети визнають. Нещодавно летів літаком із Мюнхена, в якому випадково перетнулися троє наших випускників: вчаться хто де – у Брюсселі, в Сарагосі, в Мюнхені. Ніхто не мав проблем із визнанням. Болонський процес насамперед покликаний підвищити якість освіти. У підтексті самої ідеї процесу є одна річ: Європа відстає у галузі вищої освіти порівняно з Америкою. Хоч незручно визнавати, але це спроба наздогнати США.
 
У. Т.: Чи означає наявність в областях колегіумів Могилянки вибір власне цього вишу їхніми випускниками? Чи ви тим самим намагалися компенсувати слабкість середньої ланки освіти?
 
– Ми планували, щоб ті навчальні заклади були інноваційними, щоб поставали школи нового типу. Це було складно, ніхто в обійми Могилянки за «отак» не приймав. Зараз ці заклади об’єднані в Асоціацію колегіумів, і фактично спільно реалізують нове бачення навчального процесу. Підкреслю, що вони не мають особливих пільг: кожен колегіум таємним голосуванням працівників має право рекомендувати лише двох своїх одинадцятикласників на навчання до нас. Якщо останні не наберуть більше половини балів на тестах в Могилянці, ми їх не приймаємо. Я більше тішуся з того, що їхні учні беруть участь у багатьох наших заходах, приїздять у Київ, наші викладачі їздять в регіони. Існує наша мережа – і ми цим пишаємося. Спочатку ми прагнули, аби в кожній області було по два колегіуми: один в місті, і один у селі. Наразі такий прецедент є лише на Франківщині.
 
У. Т.: Хто поверне університетам їхнє ім’я, неспаплюжене кількістю «національних» вишів?
 
– Вища освіта розрослася до неймовірної кількості університетів примітивного рівня. Хто їм давав ліцензії – отим «кацапетівським» університетам? Хто підтримував їхні клопотання про надання статусу «Національний»? Міністерство освіти.
 
У. Т.: Чи може Україна пишатися своєю вищою школою?
 
– Вища школа, як і все у суспільстві, не існує у вакуумі. Якщо говорити про вищу, варто почати з середньої. У нас була дуже хороша середня школа. Це зумовило те, що наших фахівців активно перетягували за кордон. Їх шанували у світі. Не кажу, що не було проблем в освіті, особливо у гуманітарній і суспільній сферах. Технічним працівникам немає тут роботи. Я спершу дещо ревниво ставився до цієї проблеми: чому вони кидають, їдуть, адже ж на Україні все розвалиться! Пізніше під впливом розмов з різними людьми зрозумів: ці науковці повинні виїхати, щоб мати змогу і надалі займатися наукою. Тут би вони вижили, але в іншому місці – на базарі. Вони збереглися як вчені – і тепер ми чуємо про повернення їх назад, разом із лабораторіями, учнями тощо. Як будь-яке явище, це має свій і позитивний, і негативний аспекти.
 
Ми мусимо чимало зусиль сьогодні докласти, щоб наша школа не деградувала і не уподібнилася американській, де середня школа є примітивною. США тому й викачують потенціал інших країн, бо їхня базова освіта не спроможна забезпечити потреби суспільства.
 
Певна проблема – це визнання дипломів іноземних вищих навчальних закладів в Україні. Приїхавши сюди, людина відчуває дискомфорт: чому вона повинна щось доводити, коли їй у тій же Сорбоні видали диплом доктора? Мені кажуть колеги з інших вишів: «А чому ми маємо їх визнавати?» Та тому що ви підписалися під єдиними стандартами Болонської системи, де Ph.D – єдина форма наукового ступеня! Ми до 2010 року зобов’язані вийти на ці стандарти. А на цей момент тільки у двох закладах – у Львівському університеті та у нас проводиться, завдяки гранту, а не підтримці держави, експеримент з запровадження Ph.D. Міністерству було байдуже: найгірше те, що кожен з колишніх міністрів приходив до усвідомлення, що пропрацює 2–3 роки. Не було відповідальності перед самою датою – 2010 роком. Навіщо мордуватися тепер, коли в моєму кріслі буде інший?
 
У. Т.: На чиї приклади у світі ми можемо орієнтуватися? Ви сказали: «Європа не дотягує»?
 
– Це коли порівнювати середні університети Європи і кращі Америки. Сорбона чи Оксфорд завжди «дотягували». У США є університети, які за рівнем можуть ледь відповідати нашим технікумам. Але є Гарвард, Єль, Принстон, Стенфорд – потужні наукові осередки. В Україні у галузі вищої школи відбуваються зміни – на щастя. Якщо 15 літ тому я міг казати, що зміни відбуваються лише в наших стінах, і мав рацію, то нині і в інших університетах реалізують нові ідеї, шукають нові методи тощо. Великою мірою завдяки зміні покоління професури. За 16 років незалежності виросли нові вчені – які позакінчували наші і закордонні університети, аспірантури й почали виховувати нових студентів. Причому їхні захисти відбувалися у відкритішому суспільстві, ніж коли б ми говорили про становлення вчених мого віку. Тільки в НаУКМА близько 40 викладачів – це наші випускники. Вони демонструють інший підхід, інші принципи. Не хочу сказати, що завжди це на краще, бо є й гірші приклади, як то є взагалі в житті, але все одно інше. Процесу варто дати жити.
 
У. Т.: Як ви ставитеся до відкриття філій іноземних вищих навчальних закладів в Україні?
 
– Я не проти того, щоб відкривалися філії іноземних вишів, але їхня діяльність має відповідати українському законодавству, з обов’язковим одержанням ліцензії.
 
У. Т.: Чи заслуговує вища ланка освіти на окреме міністерство?
 
– Я гадаю, що це зайвий крок, хоч про нього постійно говорять. Не в цьому справа, – можна мати і три міністерства, але головне – як вони працюють. Як міністерство зебезпечує розвиток освіти? Не контролює чи наказує, а саме які умови створює для розвитку? Хоча контролювати також потрібно. Робиться акцент на суто формальному, замість поглиблення спроможності університетів до самооновлення. Адже в самій системі вищої школи закладено паростки регенерації. Натомість наше міністерство боялося запровадити хоч якісь інновації. Вони чіпляються до «букви і титли», до параграфу з якогось закону.
 
У. Т.: Чого чекаєте від нового міністра освіти?
 
– Я дуже шаную Івана Олександровича [Вакарчука – прим. ред.]. це один із найцікавіших українських ректорів. Очікую, що він не зламається. Очевидно, він не до кінця усвідомлює, наскільки важкою стане ця робота. Як філолог сподіваюся, що також його професія фізика додасть організованості й систематичності в цій нелегкій праці.
 
У. Т.: Як зробити українську мову привабливою для вишів Сходу? Чи бачите в цьому процесі якусь роль Могилянки?
 
– Я вважаю цю проблему державною. Ми зі свого боку колись намагалися проводити різні спільні заходи, я особисто їздив по багатьох закладах, зустрічався з ректорами. Ми укладали певні угоди, як би ми могли співпрацювати. Але ініціативи знизу замало: мусить до цього позитивно ставитися віце-прем’єр з гуманітарних питань і Міністерство. Такого бажання не виникло, тому все залишилося на рівні спорадичних контактів. До нас досить часто звертаються з місць тепер – коли почалося запровадження болонських принципів, – цілі делегації приїздять подивитися, «як воно працює».
 
А щодо української – держава мусить подбати, аби її сприймали престижною. Хоча б таку річ запровадити, як іспити з мови для державних чиновників. Хочеш сидіти в райвиконкомі – склади екзамен – це практика усіх країн світу. Чомусь ніхто не дивується, коли при набутті громадянства США людина показує власні знання з англійської. Я хотів би побачити, як би комі чи татарин у Росії працював у виконавчій владі, не знаючи російської. Гадаю, що таке розуміння поволі прийде й до нас. Коли українська культура стане престижною, проблема мови відпаде.
 
У. Т.: Нещодавно в Могилянці відкрито Центр польських та європейських студій. Його формою діяльності є, між іншим, щотижневі відкриті лекції науковців з Європи та України. Важко було реалізувати таку ідею?
 
– Це відбулося з ініціативи посольства і Польського інституту в Києві. Ми до цього йшли біля 3-х років, шукали, зокрема й фінансові можливості, щоб не відкривати будь-що заради гарної назви. Безпосередньо після приїзду пані Олі Гнатюк [радника з питань культури Посольства Польщі в Україні – прим. ред.] до Києва більшість формальностей було вирішено. У нас і раніше були осередки, так би мовити «полоноцентричні», але зараз ми їх об’єднали в одному потужному центрі. Мав прийти час, щоби до такої справи підійшли люди, небайдужі до того що роблять. Це як дозрівання яблука: мусить визріти ідея та реалізація. Перед тим завдяки старанням Богуміли Бердиховської ми дістали повний комплект польського паризького журналу «Культура», що створило певний бібліографічний контекст діяльності Центру. Фундаментальні речі не робляться за один день.
 
У. Т.: Могилянка це й видавничий дім. На які видання орієнтуєте свого читача?
 
– Ми маємо не тільки «Видавничий дім НаУКМА». Видавництво «Дух і літера» також працює при академії. Останнє має філософсько-соціальний напрямок, нерідко з’являються політологічні видання тощо. Водночас до українського обігу вводимо чимало перекладної літератури. Натомість «Видавничий дім» орієнтований переважно на викладачів і студентів вищої школи. Тільки-но вийшов з друку посібник з інтернет-журналістики, по-моєму, не переоцінити його важко. Він виходить вперше в Україні і не випадково у нас. Видаємо не лише методичну літературу, художню – також. Зараз ж не радянські часи, коли видавництва були вузькопрофільними, і тому дотувалися: видавництво має працювати, заробляти. На основі того, що заробили, можемо видавати далі. Таким чином можемо видавати книжки наших викладачів і студентів.
 
У. Т.: Як ви прокоментуєте факт, що біля НаУКМА було закрито книгарню, яка в народі називалася «Книгарня НаУКМА»?
 
– Закінчився термін оренди. Там тепер буде магазин від наших видавництв. Ми раніше були змушені просити інших людей про відкриття такої книгарні. Скажу, що від студентів нерідко були нарікання про високі націнки, до 40%. Ми за прибутком гнатися не будемо. Буде такий же магазин, тільки наш.
 
У. Т.: Наскільки продовжується після вашого переходу в статус «почесного президента» лінія В’ячеслава Брюховецького?
 
– Вона продовжується нормально, як і має бути в житті. Я б не називав її моєю. Це випрацювана роками лінія нашого академічного середовища. На внутрішній конференції ще за 4 роки перед тим, як я собі поставив дату відходу з посади, ми прийняли стратегічний план розвитку НаУКМА. І тепер ми над ним працюємо. Очевидно, що і ця «лінія», і план будуть змінюватися, не останнім чином під впливом особистих рис Сергія Мироновича [Квіта, нового президента НАУКМА – прим. ред.]. Сама ж стратегічна лінія закладена дуже давно і розвивається в потрібному руслі. У всякому разі я не маю особисто сумнівів у тому, що щось робиться «не так».

[175][176]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

 В’ячеслав Брюховецький 

Народився 4 липня 1947 року в місті Владикавказ (Росія).
1974 – закінчив Київський університет ім. Тараса Шевченка.
1980 – захистив дисертацію з бібліотекознавства.
1986 – захистив докторську дисертацію з теорії літератури.
1980–1991 – працював у Інституті літератури АН України.
1989–1990 – викладав в університетах Ратгерс (США) і Манітоба (Канада).
З 1991 – ректор (з 1994 – президент) Національного університету «Києво-Могилянська академія».
З 2007 – почесний президент НаУКМА.
2007 – присвоєно звання Герой України.
Один з ініціаторів створення Народного Руху України.
Член Спілки письменників України (з 1982).
Член комісії зі справ України в ЮНЕСКО.
Автор понад 400 публікацій, зокрема 7 книг.
 
ДОВІДКА

 Болонський рух
19 червня 1999 року 29 міністрів освіти європейських країн підписали Болонську декларацію, скеровану на узгодження і уніфікацію системи освіти на континенті. До 2010 року має сформуватися спільний науковий та освітній простір. У його межах мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці та освітніх послуг.
Болонська система передбачає введення двоциклового навчання – додипломного (до ступеня бакалавра), та післядипломного – з отриманням ступеня магістра і/або доктора. За умов запровадження системи кредитів студентів переводять на модульне навчання, сесій немає, а контроль відбувається за допомогою нарахування так званих кредитів за 100-бальною шкалою. За якістю освіти будуть стежити акредитаційні агенства, незалежні від конкретного уряду. До дипломів європейських вишів планується видавати Додаток, рекомендований ЮНЕСКО, для спрощення працевлаштування випускника.