▪   Інна Завгородня

Мрія про синій паспорт

ФОТО: АНДРІЙ ЛОМАКІН
Тиждень з’ясовував, як стають громадянами України
Матеріал друкованого видання
№ 44 (53)
від 31 жовтня, 2008
 
 
Громадянином нашої держави важко стати, але вигідно бути: іноземцям не можна відкривати банківського рахунку на період довший, ніж термін дії візи, їх інакше оподатковують. Їм треба подовжувати візи, платити за протерміноване перебування чи раз на три місяці перетинати кордон. Але основні переваги громадянства не в бюрократичних бонусах і навіть не в набутих правах, а радше у відчутті, що ти свій у країні, яку обрав для життя – цього не купиш.
 
Чи, можливо, й купиш... Як свідчить наш співгромадянин Марко Маркович: «Україна як держава цікава тим, що тут за старими традиціями можна все «рішати»». Головний піарник «Євробачення» 12-й рік живе в Україні й рік тому отримав громадянство за заслуги перед нею. Таким можна було би й похвалитися, якби цей нервовий процес не тягнувся майже три роки.
 
ТЕЛЕФОННИЙ МЕТОД
 
Із сербським паспортом Марко вчився у Львові, працював, зокрема й піарив «Океан Ельзи». «Крім участі в революції, я рятував кризову ситуацію навколо «Євробачення», то ж мені сказали, що я можу претендувати на громадянство за окремі заслуги перед Україною. Інших передбачених законодавством підстав я не мав – ані українського коріння, ні родичів, або дружини-українки, ні постійного місця проживання».
 
Марко зізнається, що отримував українське громадянство через знайомства й телефонні дзвінки. Зібрав листи-рекомендації від людей, котрі на той момент були народними депутатами, та бракувало відгуку якоїсь важливої особи, яка би могла звернутися безпосередньо до президента. Знайшов вихід на міністра культури, проте скоро влада змінилася, і його лист не знадобився. «Навіть за гроші громадянство отримати нелегко, – говорить Маркович. – Такий шлях відкрився мені лише одного разу: юрист сказав, що воно коштуватиме $5 тис., й чекати доведеться півроку. За таку суму на той час можна було отримати болгарський або румунський паспорт – а це паспорт ЄС. Але я не мав наміру купити громадянство, я хотів його здобути – в моїй справі не було жодного хабара».
 
Після восьми місяців очікування справу Марка повернули на самий початок, бо Сербію переплутали з Сирією. Врешті-решт її завершила людина з Секретаріату президента – знову ж таки знайома Марковича. «Я гарантую, що без хабарів і грошей це єдиний шлях – конкретна людина, яка би вашу справу вела. Є велика різниця у ставленні: коли ти приходиш кудись, а про тебе вже знають, тому що їм хтось подзвонив. Це діє краще, ніж хабар. І все одно цій людині слід увесь час телефонувати, перепитувати, в якому стані справа».
 
Для болгарки з молдавським паспортом Наталі, яка не має жодних знайомств у столичних бюрократичних кабінетах, лише процедура отримування посвідки-дозволу на постійне проживання в Україні тривала рік. Треба було зібрати довідки про відсутність судимостей і хвороб як в Україні, так і в Молдові. А ці документи, як відомо, мають обмежений термін дії. Вже з цією посвідкою Наталя після п’яти років проживання в Україні чи після двох років шлюбу з українцем зможе претендувати на громадянство. Окрім того, треба визнавати закони України й дотримуватися їх, мати законні джерела фінансування та спілкуватися українською.
 
НА ВОГНИК БАТЬКІВЩИНИ
 
«Я завжди мав сентиментальні почуття до України і мріяв жити саме тут. Мене залякували низьким рівнем життя й нестабільністю, та я все одно хотів повернутися», – говорить Микола Малуха. Він понесе здавати документи на громадянство вже в листопаді. Микола народився в Херсоні, але виріс у Мурманську, де навіть заснував Спілку української молоді Мурмана. Завдяки своїй діяльності мав зв’язки з деякими українськими громадськими організаціями, які й запропонували йому роботу.
 
Коли у липні 2007-го приїхав до України з наміром залишитися, одразу пішов до Київського ВВІРу. «Мені по-хамському відповіли, – згадує Микола. – А дізнавшись, що я народився в Херсоні, відправили одразу туди. Більше жодних консультацій не дали. На дошці оголошень із уривками з законів важко було щось зрозуміти». Задля отримання посвідки на постійне проживання Микола прописався у бабусі в Херсоні. Треба було зібрати п’ять українських медичних довідок, а йому дозволили зібрати лише дві – такі були спрощені умови для Миколи як «місцевого». Чекати до можливості подання на громадянство сказали мінімум чотири місяці, та в реальності вийшло по максимуму – вісім. Відтак ще чекатиме, доки президент видасть черговий указ – зазвичай у Секретаріаті збирають справи не менше трьохсот претендентів і надають їм громадянство України водночас десь раз на два-три місяці. І, як з’ясував Тиждень, кількість охочих набути його є стабільною вже кілька останніх років.

[962]

 
ОСОБИСТИЙ ДОСВІД
МАРІЯ СТАРОЖИЦЬКА
спеціальний корреспондент
Примноження громадян
 
Уперше й востаннє з недолугістю українського законодавства з питань громадянства зіткнулася в ті далекі часи, коли президента Кравчука вже змінив Кучма, а сам Леонід Макарович керував у парламенті комітетом із прав людини. Тоді мене подруга познайомила з хлопцем із такою життєвою історією: десятий рік в Україні (щоби претендувати на громадянство, досить було й п’яти), та не з постійною, а з тимчасовою гуртожитською пропискою, спочатку – студентською, потім – аспірантською. Сам – вірменин із Баку, золотий медаліст, чорнобильського року обрав для вступу Київський університет, доки вчився, сталися відомі всім вам події в Карабасі, його батьки зі статусом біженців отримали російське громадянство й переїхали в російську глибинку. Сам же він бачив своє майбутнє винятково в Україні, але громадянства законним шляхом отримати не міг.
 
Справі легко міг зарадити шлюб, хоча б фіктивний, і, відповідно, постійна прописка, йому це вже й радили неодноразово, хлопець же був принциповим. Щиро вірячи в силу засобів масової інформації взагалі й свого журналістського хисту зокрема, я відвідала Верховну Раду та переповіла Кравчукові цю історію – він саме збирався до Кучми з якоюсь доповіддю. «Надія української науки, соросівський стипендіат, – переконувала я, – і йому ж ніяк навіть на роботу влаштуватися!» Наступного дня мені зателефонували з приймальні Кравчука й відомий мільйонам голос заявив: «Танцюй, Маріє! Я розповів Леонідові Даниловичу про твого хлопця, й він сказав: «Країні потрібні такі люди!» «Дякую, Леоніде Макаровичу, – щиро зраділа я, – А куди тепер йому звертатися, до якого ВВІРу?!» На тому кінці дроту запанувала тиша. «А я не знаю, – відповів перший глава нашої незалежної держави. – Ми ж ото поговорили, як два президенти...»
 
Я завжди доводжу до кінця те, за що беруся, принаймні намагаюся. Тож невдовзі моєму знайомому таки довелося поступитися принципами. За нових обставин у нього прийняли документи для набуття громадянства, й відповідний указ президента не забарився – звичайно, не через півроку, як було обіцяно, а дещо пізніше, та нас це вже не хвилювало. Бо як подарунковий бонус до розпочатого процесу ми отрималигромадянку України, повноправну від народження.