▪   Антон Зікора

Партійні моджахеди

Малюнок: Володимир Казаневський
Процес становлення партій в Україні все більше нагадує процес формування бойових загонів в Афганістані та на Кавказі
Матеріал друкованого видання
№ 51 (60)
від 19 грудня, 2008

 

У кожної людини є свої кумири. Мені, наприклад, завжди дуже імпонував Анатолій Гриценко – просто дивувало, як чоловік із такою пацифістською зовнішністю може очолювати оборонне відомство. А днями колишній міністр знову виявив організаторські здіб­ності. Він створив об'єднання «Громадська позиція». Серед лідерів організації – колишні нардепи Борис Безпалий і Віктор Мусіяка, колишній глава РНБО Володимир Горбулін, Сергій Гриневецький, нардеп від блоку Литвина і губернатор Одещини при Кучмі, редактор відділу політики газети «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін. Голова нового об'єднання заперечує це, але фактично у нас сформовано ще одну партію. У зв’язку з цим спало на думку: процес становлення партій в Україні все більше нагадує процес формування бойових загонів в Афганістані, на Кавказі та в інших «гарячих точках».
 
Усе починається з того, що в чийсь голові виникає ідея створити структуру. Цей хтось матеріалізує її та збирає навколо себе однодумців. І створення власної структури – це своєрідний тест на лідерство її першої особи. Але при цьому бажано, щоб прихильники такої особи теж володіли якимись організаторськими здібностями.
 
У Дустума – узбеки, в Балоги – закарпатці
 
Найпростіший спосіб гуртування однодумців ґрунтується на родовому, національному або регіональному принципах. Наприклад, у війську афганського лідера Ахмат Шах Масуда перш за все служили таджики, у Абдурашита Дустума – узбеки, у Гульбедіна Хекматіяра – пуштуни. В партії «Єдиний центр» Віктора Балоги дуже багато вихідців із Закарпаття. В прохідному списку керівництва Партії регіонів практично немає представників Західної України. На зорі своєї політичної діяльності Юлія Тимошенко оточувала себе переважно земляками з Дніпропетровська.
 
Як польові командири, так і постаті української політики можуть легко об'єднуватися, попри те, що раніше перебували в різних таборах. Свого часу той же Дустум був непримиренним ворогом Масуда, але потім вони об'єдналися в боротьбі проти талібів. Новоспечений член «Громадської позиції» Сергій Рахманін колись був завзятим антикучмістом, а Сергій Гриневецький одним із найреакційніших губернаторів колишнього президента. Сьогодні вони разом ведуть боротьбу з хаосом і «деінтелектуалізацією» влади в країні. (Що таке «деінтелектуалізація», напевно, спроможний зрозуміти лише сам Анатолій Гриценко, нагороджений Капітулою незалежного культурологічного часопису «Ї» орденом «За інтелектуальну відвагу».)
 
Також складається враження, що присутність у новоствореній політсилі журналіста, – обов’язкова складова. В кожного польового командира, який себе поважає, має бути мулла, або принаймні людина, котра називає себе помічником мулли. Будь-яка ідея тільки тоді чогось варта, коли вона матеріалізована у вигляді солідних представництв на місцях. І в цьому питанні паралелі між бойовими загонами й партбудівництвом відсутні. Осередки українських партій в провінції є, зазвичай, жалюгідним видовищем. Політики орендують приміщення, вивішують прапори, імі­тують бурхливу діяльність, надсилають до столиці звіти про сотні й тисячі членів. Регіональні партійці просять у столиці грошей, найспритніші знаходять спонсорів на місцях. Час розплати настає після виборів.
 
У 2006-му мені вдалося спостерігати за партією «Держава», очолюваною Геннадієм Васильєвим. Місцеві представники надсилали до Києва такі звіти, що партійна газета заявила про семивідсоткову підтримку з боку населення. У результаті блок «Держава – Трудовий союз» набрав 0,14%. Регіональних представників одразу ж звільнили, а на наступних виборах Васильєв тихенько пройшов до парламенту в складі Партії регіонів. Аналогічний шлях і у Валерія Коновалюка, який у квітні 2005 року залишив лави регіонів, вступив до партії «Трудова Україна» і посів пост її лідера. Партія залишилася поза Верховною Радою. Потім Коновалюк був зарахований у прохідну частину виборчого списку партії, де і досі чудово себе почуває й регулярно виступає з критикою президента.
 
Бойові умови, на відміну від української політики, не терплять халтури і приписок. Наприклад, у Надтеречному районі Чечні завжди панували прокремлівські настрої, і президенти бунтівної республіки – Дудаєв і Масхадов – не могли там спокійно з'являтися. Територію району ретельно контролювали промосковські бойовики, кожне село перетворювалося на справжню фортецю.
 
На продаж
 
А загалом, створення будь-якої партії вимагає копіткої праці, знань законів, розкручування в ЗМІ, вміння привертати спонсорів. Тому не дивно, що багато діячів виставляють свої організації на продаж. Причому, іноді цим словам надають буквальне значення – буває, що структури продають так, як це роб­лять із підприємствами. Людина, котра розкрутила партію, передає своє дітище іншим, а сама виходить із гри. Так сталося з тією ж «Трудовою Україною», коли з неї пішов Сергій Тігіпко, віддавши кермо Коновалюку. В інших випадках лідер просто віддає свою організацію у владу більшого угруповання й посідає в ньому високу посаду. І тоді маленька партія формально підпорядковується центральному керівництву, але фактичним керівником залишається її колишній лідер.
 
Свого часу моджахед Сулим Ямадаєв очолював другий батальйон Національної гвардії чеченських сепаратистів. У листопаді 1999 року основна частина цього підрозділу під його командуванням перейшла на бік федеральних військ. У березні 2002-го з прихильників клану Ямадаєвих була сформована спеціальна рота, що входила до складу гірського угруповання Міноборони Росії. В листопаді 2003-го підрозділ реформували в батальйон «Схід» 42‑ї мотострілецької дивізії російської армії. Незважаючи на те, що бійці Ямадаєва поміняли сторону, за яку воювали, командир у них залишився попередній. Лідер завжди є лідер.