▪   Олександр Народецький

КДБ у своїй тарілці

Олег Гордієвський – колишній радянський шпигун, а нині британський експерт зі спецслужб – про старе-нове обличчя свого відомства
Матеріал друкованого видання
№ 8 (69)
від 27 лютого, 2009

 

Після отруєння Олександра Литвиненка у Лондоні за допомогою радіоактивного по­лонію-210 його товариш Олег Гордієвський, як і інші перебіжчики з СРСР та Росії, змушений вести таємний спосіб життя. Приводом для інтерв’ю, яке Олег Антонович дав нашому кореспондентові зі збереженням усіх правил конспірації, стала поява на Заході кількох нових книжок, присвячених викриттю активності російських спецслужб (переклад однієї з них щойно вийшов друком в Україні: Елен Блан. Родом із КДБ. Система Путіна. – К.: Темпора, 2009)
 
«ЧЕРВОНІ ПІД ЛІЖКОМ»
 
У. Т.: Нещодавно відомий підпри­ємець Боріс Бєрєзовскій заявив на англійському телебаченні, що російський бізнес за допомогою російської ФСБ (Федеральної служби безпеки) активно проникає в економіку західних країн і вже диктує їм політику. Ви з цим згодні, й чи є у вас якісь конкретні приклади такого проникнення?
 
– Хоча Бєрєзовскій майже завжди все перебільшує, у цьому ж випадку – ні. Дуже великим є проникнення Росії. Особливо в тому, що стосується нафти і газу. Вона намагається встановити контроль над газопроводами, підприємствами з переробки нафти й газу. Фактично бере Європу за горло. Тому що тіль­­ки дві країни не залежать від російських газу і нафти: Велика Британія та Іспанія. Перша отримує газ і нафту з Норвегії, друга – з Марокко. Якщо говорити про решту країн, то їхні підприємства частково залежать від Росії. Дуже багато вкладено російського капіталу, куплено пакети акцій багатьох підприємств. Якщо говорити загалом, то нафтогазова промисловість Європи практично в руках Росії.
 
У. Т.: А цьому якось протистоять у європейських країнах?
 
– У Європі знають про це: є люди, які пишуть статті й книжки, цьому присвячують цілі засідання в Євросоюзі й інших європейських структурах. Але вдіяти нічого не можуть, бо немає рішучості. Крім того, росіяни скуповують політиків. Вони купили колишнього німецького канцлера Шредера, який, використовуючи свої зв’язки у Німеччині, переконує німців якнайтісніше співпрацювати з Росією. Щодо прем’єр-­­­
міністра Італії Берлусконі було про­­­ведено агентурне розвідування. Він був «зачарований» Путіним. Берлусконі – дуже розумний політик, але у випадку з Путіним зовсім втратив критерії й також заохочує тісний зв’язок із Росією. Крім того, деякі країни просто слабкі, бо маленькі, тому проникнути туди дуже легко. Це Чехія, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Сербія, Чорногорія, Македонія, Греція. Це й країни Балтії, й Україна – вона велика, але теж слабка. Є ще острів Кіпр, точніше дві держави: грецька і турецька, що намагаються знову об’єднатися. Так оcь, цей острів узагалі в кишені у Росії. Росіяни діють з Кіпру на Європу, як хочуть, це їхній плацдарм... Тож Бєрєзовскій на 80% має рацію.
 
У. Т.: А чи можуть у цій ситуації спецслужби пострадянських країн бути для них плацдармом, «п’ятою колоною»?
 
– Вони працюють над цим, заполонили шпигунами Естонію, Латвію і Литву. Заполонили шпигунами Польщу. Заполонили Словаччину, Чехію, Угорщину, Болгарію та Сербію. Україна аж кишить шпигунами, причому подвійними: і СЗР (Служба зовнішньої розвідки), і ФСБ (ці відомства тепер трохи різні), але переважно ФСБ. Між службами була домовленість, що ФСБ бере на себе республіки, а СЗР – Захід і країни Балтії.
 
У. Т.: Усі ці агенти завербовані на місцях чи заслані з Росії?
 
– Заслані й завербовані. Засла­­ні – це кадрові офіцери: майори, підполковники. Вони вербують агентуру з-поміж людей, які працюють у важливих структурах: парламенті, уряді, органах безпеки, армії тощо. Велика увага приділяється комунікаціям. Вони ж слухають усіх. У них є служба прослуховування ФАПСІ – це найпотужніша у світі служба перехоплення інформації. Ось ми зараз говоримо, а вони слухають. Мій телефон прослуховують постійно.
 
У. Т.: Коли інформовані спеціалісти розповідають про всюдисущі КДБ – ФСБ, невтаємничені ці розповіді сприймають як конспірологію. Чи немає тут схильності до перебільшення? А може, цей міф створюють самі органи?
 
– Ні-ні-ні. Усе це елементарно. Люди були налякані сталінськими репресіями. У них виникло хибне враження, що все під контролем, що всі телефони прослуховують, листи читають. Насправді телефонів не прослуховували, тому що в них не так багато людей. Мікрофони ставили тільки в готелях і квартирах дуже важливих дипломатів і об’єктів відпрацювання. Тобто більшість була ні при чому, за нею ніхто не стежив. На звичайних людей – інженерів, працівників підприємств – ніхто не звертав уваги. А інтелігенція завжди вважала, що за нею стежать. Була група з 30–40 осіб, за якими стежили. А ось дипломати всі перебували під суворим контролем. Ви знаєте, як Пеньковського спі­ймали? Поставили зовнішнє спостереження за всіма без винятку працівниками британського посольства. Уявляєте, 42 дипломати плюс їхні дружини, тобто 84 особи, і всі вони кілька тижнів перебували під потужним зовнішнім спостереженням. Й органи помітили операцію між Пеньковським і дружиною другого секретаря, який був розвідником. З дип­ломатами вони працювали поголовно – там усе в облозі. У посольствах Америки, Британії, Німеччини зайняті дуже багато місцевих, і всі вони щонеділі приносять звіт у ФСБ, у колишнє Друге, а нині оперативне управління ФСБ. Демонізація КДБ була, але насправді він ніколи не був таким всемогутнім, особливо після Сталіна.
 
У. Т.: А як тоді виник і підтримувався міф про тотальну поінформованість КДБ?
 
– Річ у тім, що люди, виховані радянською владою, схильні до доносів. Часто КДБ звертав свою увагу на те, що відбувалося, тільки завдяки донощикам. Доноси відкрито заохочувалися з 1936 року. І так триває досі. Те саме відбувалося в Німеччині. Я запитував німців, чому Гестапо (а Гестапо було усемеро меншим за КДБ) все знало? А вони відповідали: тому що кожен любитель слав доноси. І їх розглядали. І не потрібно було стежити, відпрацьовувати – реагували на донос. Коли німці окупували Францію, на будівлі Гестапо в Парижі з’явилася вивіска: «Відсьогодні доносів не приймаємо». Тому що все заполонили французькі доноси. Ось так: і французи, і німці, й особливо росіяни дуже схильні до доносів. Тому потрібно боятися не КДБ, а людей, які можуть написати на тебе донос. як-то кажуть добровільне доносництво. Була, звісно, численна агентура КДБ. Були завербовані люди – не як офіцери, а як інформатори, але це меншість. Більшість – це доносництво.
 
ФСБ ЯК ВЕЛИКИЙ БІЗНЕС
 
У. Т.: Олегу Антоновичу, є такий парадокс: КДБ вважався в СРСР найменш корумпованою частиною радянського апарату. Це визнавали навіть дисиденти. Якщо це справді так, то як сталося, що КДБ став зрощуватися з тіньовим бізнесом і криміналітетом?
 
– Справа доволі проста. КДБ, що перетворився на ФСБ, завжди працював зі злочинним елементом. Як міліція – вона ж працює зі злочинцями, відпрацьовує їх, засилає агентуру. Арештовують злочинця і кажуть: ми тебе не посадимо на десять років, але ти будеш нашим агентом, робитимеш те і те. Тривалі роки вони працювали з елементами, обізнаними в шахрайстві. У таборах і тюрмах був спеціальний опер чи кілька оперів, які вербували для КДБ, кого хотіли. З часом ті виходили на волю – досвідчені майстри злочинності, злодії в законі – і йшли на зв’язок з працівниками ФСБ. А ті, працюючи з ними щодня, переймали їхні прийоми, манери і допомагали тим, кому було вигідно, робити бізнес.
 
У. Т.: Яку оперативну користь бізнесмени приносили КДБ?
 
– Безпосередню, але не оперативну, а фінансову. В КДБ міркували так: «Ми зробили цих людей багатими, а що ми з цього матимемо?» І вони почали брати данину зі своїх колишніх агентів. У 1990-ті це стало системою. Від них цим заразилася і Служба зовнішньої розвідки. Справді, у радянський період там завжди була дрібна корупція: люди мали привозити з-за кордону начальникам магнітофони, відеомагнітофони, інші подарунки. Але у 1990-ті роки ФСБ зрослася з кримінальним світом. Наприклад, голов­ним претендентом на посаду її голови був Філіп Бобков. Тоді його переміг Владімір Крючков – ­­відзначився тим, що успішно провів в Америці операцію зі шпигуном Еймсом, і Горбачов за це призначив його, а не Бобкова. Тобто Бобков практично був другою людиною в КДБ. І ця, на їхню думку, заслужена людина пішла на службу до телемагната Гусинського. Уявляєте, тризірковий генерал КДБ йде гарантувати безпеку Гусинському, який, вочевидь, збив свої статки злочинним шляхом! У 1990-ті роки всі служби безпеки фірм та олігархів були укомплектовані працівниками КДБ.
 
У. Т.: Ця система функіонує й досі?
 
– Ні. Пізніше, після 2000 року, коли потреба так турбуватися про безпеку відпала, їх стали звільняти, на них почали заощаджувати. Але самі служби ФСБ і СЗР стали криміналізованими.
 
У. Т.: ФСБ, як і КДБ, завжди були сильні своїм бюджетним підживленням, безконтрольними грішми. А як може поводитися контора, коли грошове джерело зміліє? Адже за­­-
раз серйозна криза, грошей дедалі менше.
 
– Брєжнєв любив армію і КДБ. І коли КДБ просив більше грошей, йому з бюджету офіційно їх виділяли. На ці додаткові кошти збудували ультрасучасний комплекс Першого головного управління зовнішньої розвідки. Це були величезні гроші. Усіх людей возили на роботу ­і з роботи на 50 автобусах. При Єльцині намагалися скоротити, але тільки-но кадебіст став президентом, він, звісно, знову почав відпускати гроші. Торік економічна ситуація стала погіршуватися. Не виключено, що в резидентури направлена телеграма скоротити оперативні витрати. Адже на них безконтрольно спрямовувалися величезні суми. Наприклад, організували зустріч із кількома чарками коньяку. Коштує це 10 фунтів. Вони у звіті пишуть: «Обід із контактом таким-то – 75 фунтів. Рахунок з міркувань безпеки не брався». І це був шлях привласнення зайвих грошей. Зараз у них, можливо, виникли труднощі з коштами із держбюджету. Але за кордоном, приміром у Німеччині, Англії, Австрії та Угорщині, величезна кількість олігархів. Усі вони – колишні агенти КДБ. Всі вони мають рильце в пушку. І до них звертаються оперативники: «Допоможіть нам в оперативному плані, нам бракує грошей на відпрацювання важливих іноземців». І вони дають. Ось Абрамовіч в Англії передає мільйони КДБ. А таких тут близько п’ятдесяти. КДБ ніколи не бракуватиме грошей.
 
BACK IN The USSR!
 
У. Т.: Повернімося знову в регіон. Як ви вважаєте, російські спецслужби відпрацьовують якісь варіанти повернення всіх колишніх радянських держав до якоїсь нової союзної структури?
 
– Реалізувати це дуже складно, хоча вони й намагаються. Ось бачите, Киргизію переконали відмовитися від американських транзитних баз. Казахстан практично цілковито залежний. Білорусь залежна. Решта чинять опір. Україна чинить спротив, але ми не знаємо, як довго вона це робитиме. Таджикистан і Киргизія в кишені, а Узбекистан – ні. Узбекистан дуже великий, там близько 30 млн осіб. Узбеки знають свою силу і не хочуть бути в чиїйсь кишені. Азербайджан також – його зусібіч приголублюють і Іран, і Туреччина, і Америка, і Британія, тому що там нафта й інші ресурси. Азербайджан почувається краще з будь-ким, аніж із Росією. Вірменія дуже податлива, але при цьому не хоче зіпсувати відносин із Грузією. Сама Грузія налаштована абсолютно вороже, з Грузією в Росії ніколи не вийде. Взагалі Північний Кавказ, можливо, почне полихати. Там безліч підпільних організацій. На південь від Ростова, де починається неросійське населення – карачаївці, аварці, лезгини, чеченці, інгуші, весь етнічний Північний Кавказ – всі вони носять пістолет у кишені й очікують моменту, коли повстануть і відокремляться від Росії.
 
У. Т.: А чи вигідно самій ФСБ дестабілізувати процеси в країнах колишнього Радянського Союзу?
 
– Звісно, вигідно. Тому що з’являється можливість маніпулювати. Американці, як і англійці, навпаки, прагнуть стабільності. Вони не хотіли революцій, вони проти будь-яких хвилювань. Ви пам’ятає­­те, що Буш-старший сказав у Києві? За кілька днів до того, як Україна від­окремилася від Росії, він закликав зберегти Радянський Союз. Уявляєте цю грубу політичну помилку! На їхню думку, Путін хоча і обмежує права людини, хоча й стоїть за вбивством Литвиненка, хоча й учинив агресію в Грузії, але загалом Росія стабільніша, ніж була у 1990-х. Західні люди – за стабільність будь-якою ціною, навіть якщо це відбувається за рахунок прав людини у цих країнах. А КДБ, ФСБ, путіни і мєдвєдєви мислять короткотерміновими категоріями. Що більше нестабільності, то більше рибки вони виловлять у цій каламутній воді.
 
У. Т.: Якщо взяти окремо український напрям, це для КДБ – ФСБ провал? З Україною в Москви не дуже виходить. І Путін помилився, поставив не на тих, хто пізніше виграв вибори в Україні. Це прорахунки ФСБ?
 
– Можна сказати, так. Але це було спочатку. Зараз вони оговтуються. Спершу, коли Янукович «переміг», це було організовано за допомогою КДБ і тодішніх українських спецслужб, що перебували під російським упливом. А потім маси, люди (Путін казав: «американці підлаштували», а насправді люди повстали) провели нові вибори і показали реальне співвідношення сил. Тобто ліберальна коаліція мала солідні 60%. А Путін уже привітав Януковича з перемогою. Це був неаби­який конфуз. Але в Москві сказали: «Добре, ми почекаємо, візьмемо тепер їх тихою сапою. І ось вони беруть. Уже двічі перекривали газ, ціни підвищують, замишляють лихе. Вербують агентів в уряді, парламенті тощо. Тепер ФСБ працює довготерміново – з таким розрахунком, щоб зробити Україну проросійською не одразу, а за десять років.
 
У. Т.: Підбиваючи підсумок нашої розмови, щось змінилося в сьогоднішній ФСБ на рівні концепції, місії?
 
– За Євґєнія Прімакова вони створили концепцію: «У нас немає головного противника, у нас є тільки наші інтереси, і ми працюємо за нашими інтересами». Але радянська інерція така потужна, що їй дуже важко протистояти. Тільки-но Путін прийшов до влади, все повернулося до старого. Головний противник – Америка, решта – неважливо, і КДБ знову почувається у своїй тарілці. Усе по-старому: є чіткий ворог – Америка, Західна Європа, НАТО...
 
Після нагородження британським орденом святих Михаїла і Георгія

[1182][1183]

 
Біографічна нота

 Олег Гордієвський, колишній полковник Першого головного управління (розвідка) КДБ СРСР і агент розвідки МІ-6 Великої Британії. 

1938 р. – народився у Москві.
 
1962 р. – закінчив Московський державний інститут міжнародних відносин і вступив на службу до КДБ .
 
1966–1985 рр. працював у радянських резидентурах Данії та Великої Британії, а також у Центральному апараті КДБ (Москва).
 
У 1960–1961 рр., а за іншою інформацією, у 1974 р. був завербований британською розвідкою.
 
Липень 1985 р. – був викритий, втік із СРСР.
 
14 листопада 1985 р. заочно засуджений до смертної кари за зраду Батьківщини. Вирок дотепер не скасовано.
 
2007 р. – нагороджений орденом святих Михаїла і Георгія за служіння безпеці Об’єднаного Королівства Великої Британії.
 
Вони обрали свободу

 Натан (Людвіг) Рейсс (Ігнатій Порецький), 
співробітник закордонного відділу НКВС. У 1937 р., дізнавшись про таємні переговори щодо підготовки угоди між СРСР та гітлерівською Німеччиною, написав лист начальству про своє рішення порвати всі звя'зки з СРСР. За деякий час разом з дружиною розстіляні групою ліквідації на кордоні між Францією та Швейцарією.

 
 
  
(Ісламбек?) Ахмедов,
офіцер ГРУ. Напередодні Другої світової війни провадив чистки у закордонних резидентурах СРСР. З 1940 р. – резидент в Туреччині. У травні 1942 р., дізнавшись про репресії кримських татар у СРСР, здався турецьким властям. Отримав політичний притулок у США. Прийняв іслам.
 
 
 
 
 
Сергій Левченко,
майор ГРУ. З 1975 р. служив в резидентурі Першого головного управління КДБ у Токіо. У 1979-му його було відкликано до Москви, але він попросив притулку у США. У 1981 р. засуджений до розстрілу. До виходу на пенсію працював в американській газеті «Новое русское слово».
 
 
 
 
 
Віктор Шеймов,
майор КДБ, співробітник управління КДБ, що відповідало за шифрування. У 1979 р. вийшов на контакт із ЦРУ і у 1980 р. був таємно вивезений до США. До 1985 р., поки перебіжник Олдрідж Еймс не повідомив про нього, КДБ вважав пана Шеймова зниклим безвісти і не міняв шифрів.
 
 
 
 
 
Віктор Резун
(Суворов), співробітник легальної резидентури військової розвідки у 1974–1978 рр. у Женеві. Потім з'ясувалося, що увесь цей час працював на SIS. У 1987 зник з дому разом із сім'єю. Нічого особливого не видав.
 
 
 
 
 
 
Олександр Литвиненко,
підполковник, у 1988–1999рр. співробітник КДБ–ФСБ. Спеціалізація – боротьба з тероризмом та організованою злочин­­ністю. В листопаді 1998 р. на прес-кон­ферен­ції  у Москві заявив, що отримав наказ вбити Боріса Бєрєзовського. Після кримінальних переслідувань, побоюючись за своє життя, переїхав до Великої Британії. Помер внаслідок отруєння полонієм-210.