▪   Інна Завгородня

Чао, Україно!

ФОТО: AP
Всупереч кризі заробітчани не повертаються в Україну. Навпаки, ще більше людей намагаються виїхати за кордон
Матеріал друкованого видання
№ 40 (101)
від 2 жовтня, 2009

 

Автобус Київ – Неаполь курсує двічі на тиждень, свій маршрут він долає за два дні. Виїжджає з Києва напівпорожній, але до західного кордону України в ньому вже не лишається вільних місць. Пасажири потроху підсаджуються вже в Житомирі, але основ­­ний потік припадає на Рівне і Львів. Дорогою люди обмінюються досвідом, розподіляють поміж некурцями пачки запопадливо прихоплених цигарок. Водії перевіряють наявність страховок і потрібних документів, адже один проблемний пасажир на кордоні може затримати рух цілого автобуса.
 
Пані Надія, яка сідає в автобус у Рівному, їхатиме до свого місця роботи на Півночі Італії ще 30 годин. За вікном лишається велика родина, яка прийшла провести її на роботу: чоловік, донька, онуки. «В Італії поменшало державної роботи, – каже заробітчанка. – На будівництві поскорочували чоловіків, передусім нелегалів. А жіночої роботи не поменшало: догляд за старими, прибирання – італійці на таких роботах не працюють. Звісно, дехто втратив можливість утримувати обслугу і платити. Але їхні притулки для старих дуже дорогі. Вигідніше утримувати людину, яка доглядатиме за літніми людьми».
 
Очікування масового повернення трудових мігрантів на батьківщину під час кризи не справдилися. За даними Держкомстату, в січні – липні цього року в Україну повернулися
19 тис. осіб, а за такий самий період 2008-го – 20,6 тис. «В Україні криза глибша, ніж у країнах Європи, – зазначає Олександра Бетлій, провідний фахівець Інституту економічних досліджень та політичних консультацій. – Люди, які вже виїхали, намагаються там залишитись, адже розуміють, що вдома роботу знайти набагато складніше. Вони погоджуються на гірші умови праці, щоб перечекати кризу в Європі». Тож додому автобус Неаполь – Київ зазвичай повертається напівпорожній.
 
Більше не бажані
 
У багатьох країнах Європи міграційне законодавство під час кризи стало жорсткішим. Вони відмовляються від бажаних раніше українських заробітчан, адже без роботи часто-густо опиняються їхні власні громадяни. Уряд Чехії намагається будь-що позбутися іноземних праців­­ників (див. Тиждень, №13/2009 р.), проте гастарбайтери повертатися не поспішають.
 
Українські заробітчани в Польщі зазначають, що під час кризи їхня зарплата зменшилася на 1–2 злотих за годину. Проте вони не вертаються додому. Зараз заробітчани в Польщі вже переважно легалізовані, мають запрошення, які вчасно поновлюються. Сергій із волинського Каменя-Кашир­­сь­­ко­­­­­­го їздить на сезонні роботи під Варшаву вже дев’ять років. Часом працює на будівництві, зараз їде «на яб­­лука». За 40 днів роботи він заробить близько $1000. Раніше Сергій виїздив на роботу за туристичною візою, тож часом потрапляв під поліційні облави, під час яких доводилося вистрибувати з вікна і бігти до лісу. «У кризу влаштуватися на роботу складніше, – розповідає він. – Господар каже, якщо прибуде п’ять осіб, він менше платитиме. Взимку я їздив сам. Зараз нас двоє, а раніше було четверо, п’ятеро». Односельці Сергія у пошуках роботи прямують до Білорусі та Києва.
 
В Італії ухвалено законопроект, що передбачає кримінальну відповідальність за нелегальне працевлаштування. До кінця вересня у країні триватиме легалізація домашніх працівників, а вже в жовтні умови праці стануть набагато жорсткішими. Посиляться вуличні перевірки, нелегалів депортуватимуть і штрафуватимуть на €5–10 тис. Заробітчанка з Дніпропетровська Лідія Андрєєва п’я­­тий рік працює в Неаполі, але подала документи на легалізацію лише тиждень тому. «Можу говорити лише за себе – я кризи не відчула. Ніхто не відмовив мені в роботі, зарплата теж не зменшилася. Звісно, за ці п’ять років значно зросли ціни. Але і я теж підняла ціну за свою роботу», – розповідає Лідія.
 
У дискусію щодо необхідності легалізації працівників обслуговуючої сфери втрутився Ва­­­тикан – Папа Римський підтримав легалізацію. На боротьбу з нелегалами італійський уряд штовхнула не лише криза, а й злочини, скоєні, зокрема, і нашими співгромадянами. Українки в Італії – не лише прототипи для сюжетів кінематогра­­фа, а й героїні кримінальних хронік. Наприклад, нещодавно громадянка України у містечку Сан-Філі вбила спершу свого господаря, а потім – себе.
 
Суттєво зменшився попит на заробітчан у Португалії. Україн­­ці, які раніше там працювали, намагаються знайти роботу в сусідніх країнах, зокрема в Іспанії. Так само часто, як і до кризи, наші заробітчани їдуть до Росії, хоча вона значно скоротила квоту на іноземну робочу силу цього року і має намір зменшити її в 2010-му. За оцінками Федеральної міграційної служби Росії, у країні працюють близько 3,5 млн українців.
 
Заміж простіше, ніж на роботу
 
«Перед Новим роком ми брали участь у семінарі МЗС, присвяченому проблемі масового повернення заробітчан, – розповідає Ірина Огороднійчук, координатор Національної «гарячої лінії» з питань запобігання торгівлі лю­­дь­­­ми Центру «Ла Страда-Ук­­раїна». – Дискутували, як їх реінтегрувати. Проте повернен­­ня заробітчан так і не дочекалися. Натомість збільшується кількість шлюбів українок з іноземцями. Ми пов’язуємо цю тенденцію з кризою, тому що жінки втрачають робочі місця. Найкращим виходом вони вважають заміжжя. Шлюбні агенції підтверджують: до них збільшився потік українських наречених». Позначилася тенденція і на «гарячій лінії» «Ла Стради»: «Зараз ми даємо близько 40 «шлюбних» консультацій на місяць, кількість яких зростає щомісяця приблизно на десять».
 
На жінок і чоловіків криза впливає по-різному ще й тому, що вони задіяні у різних галузях економіки. «Деякі сектори економіки особливо чутливі до змін на ринку праці, – запевняє експерт із трудової міграції Представництва Міжнародної організації з міграції в Україні Георгій Гігаурі. – Це будівництво, виробництво, роздрібний продаж, туризм. Мігранти, які працюють у цих секторах, можуть втратити роботу і в майбутньому не поїхати працювати в цих сферах. Але є й інші, менш уразливі сектори економіки: медичне, домашнє обслуговування. Тож фінансова криза по-різному позначиться на чоловіках і жінках, адже на будівництві задіяні, як правило, чоловіки, а в домашньому обслуговуванні – жінки».
 
Повертаються одиниці
 
Богдан Василишин повернувся із заробітків у Римі до Миколаєва Львівської області. Майже три роки нелегально працював на будівництві. «Ніц ся через кризу не змінило. Як не було роботи, так і немає, – каже він. – Спочатку на роботу ніхто не брав, тому що Румунія й Польща увійшли до Євросоюзу, а їхніх легалізованих гро­­­­мадян приймали охочіше. Дру­­зі допомогли знайти роботу на будівництві, щоправда, тимчасову. Закінчили та й поїхали додому, бо більше роботи немає». Богдан скуштував гіркого гастарбайтерського хліба і більше їхати не збирається: «Там немає нічого легкого. Вдома легше заробити на хліб. Отримував по-різному, і по €40, і по €50 на день. Бувало взагалі, що без роботи місяць-два сидів. Нікому не раджу туди їхати». За два місяці вдома Богдан роботи ще не знайшов.
 
Повернулася із заробітків і уманьчанка Антоніна Осіченко. Сім років пропрацювала у містечку Касалє Монферрато на Півночі Італії: «Зараз я в Україні й хочу вам сказати, що мене наша держава добряче надула. Поки працювала, заробила ту нещасну копійку, поклала її в банк, а сьогодні не можу ні забрати гроші, ні отримати відсот­­ки». Знову на заробітки 60-річну жінку не відпускають діти. В Італії українки заробляють приблизно €600–700 на місяць.
 
«Поляків в Італії було дуже багато, і багато хто з них повернувся додому. А українці – ні, – розповідає Антоніна. – Я навіть по Умані дивлюся: чимало наших жінок ви­­їхало саме до Італії. І ніхто не повернувся. Лише одна знайома, яка працювала під Швейцарією, при­­їхала на два місяці й знову збирається. А їй 65 років. Покрутилася, подивилася і хоче повернутися. Каже: все, не можу. Пенсії вистачає заплатити за квартиру і прожити півтора тижня. А якщо захворієш? Там, якщо ти легалізований і платиш податки, тобі й операцію зроблять безкоштовно».
 
Тож на тих, хто виїхав, пев­­­но, чекати вже марно.