▪   Вікторія Герасимчук

Обмін розумом

ФОТО: Олександр Чекменьов
Директор Програми Фулбрайта в Україні Мирон Олег Стахів про українську та американську системи освіти
Матеріал друкованого видання
№ 16 (129)
від 23 квітня, 2010

Коли після Другої світової війни у світі почала діяти Програма міжнародного обміну для студентів та науковців імені Фулбрайта, Україна, як частина СРСР, залишалась осторонь цього процесу. «Дістати» радянських студентів, а тим більше науковців, з-під залізної завіси було майже неможливо, й навіть коли в 70-х роках минулого століття в СРСР на­решті з’явилася Програма Фул­брайта, дуже мало українців отримували змогу виїхати з країни для ознайомлення з американською системою освіти й науки. Проте за роки незалежності за Програмою Фулбрайта на навчання та наукову роботу до США потрапило близько 700 українських студентів і вчених, близько 400 американців приїздило вчитися в Україні та досліджувати Україну. Першочерговий внесок у Фулбрайтівський фонд був зроблений за рахунок продажу зброї, не використаної в Другій світовій, зараз програму фінансує Державний департамент США. Тиждень розпитав директора Програми Фулбрайта в Україні пана Мирона Олега Стахіва про те, чим приваблює українська освіта американських науковців, а чим, навпаки, відштовхує.

У. Т.: За роки незалежності пріоритети програми Фулбрайта в Україні змінювалися. Чому?

– Якщо раніше з України до США приїздило більше науковців і викладачів – ми надавали їм можливість відкрити для себе американську науку й традиції проведення досліджень, то зараз найбільша програма – студентська. Державний департамент США дивиться в майбутнє. В Україні старше покоління вже звикло до свого способу мислення й сприйняття нових знань, так би мовити, радянського, тож для студентської аудиторії поїздка на навчання до США може бути кориснішою. Скажімо, якщо в перші роки за програмою обміну з України до США приїздило 15–20 науковців і 6–10 студентів, то в останні роки – приблизно 25 студентів, 10 молодих викладачів і 16 на­уковців. Також у програмі з’яви­лися нові напрями, зокрема, до неї включили технічні, природничі та прикладні науки.

У. Т.: Вважають, що українська школа точних наук дуже сильна. Ви погоджуєтеся з цим твердженням?

– Так, дуже часто доводилося чути, що українські студенти знають більше за американ­ських. Натомість українські студенти не мають практичного досвіду з того напряму, який вони вивчають, у той час як в американських університетах вчать теорії та методології, але дають також і практику, вчать бути активними. Я був дуже здивований, коли дізнався, що в Україні є викладачі, які взагалі не мали практики. Щоправда, ситуація поступово змінюється.

У. Т.: Ви кажете, що за програмою обміну до США потрапляють 25 українських студентів на рік, а скільки охочих?

– Останні роки – десять на кожне місце.

У. Т.: Ого! І як ви відбираєте тих, хто стане американськими студентами?

– Ми розсилаємо анкети претендентів до 2–3 фахівців. Вони оцінюють, як людина уявляє освіту в Америці, як розуміє дисципліну. Можливо, має публікації, добрі оцінки, брала участь у конференціях. Фахівці пишуть рецензії, на підставі яких ми запрошуємо десь 65 півфіналістів. Інколи трапляється, що відсилаємо анкети на рецензування ще раз, уже іншим фахівцям. А потім комісія з 8–10 людей протягом кількох днів спілкується з претендентами й визначає, хто ж із них стане учасником прог­рами.

У. Т.: І кому надають перевагу на цьому етапі?

– Тому, хто може чітко сказати, навіщо йому треба їхати навчатися до США. Наприклад, якщо в Україні немає того наукового напряму, який він хоче вивчати, немає потрібної спеціалізації в українських університетах, методології чи практичного досвіду. Але також важлива вимога, аби стипендіат зміг після повернення в Україну практикувати знання, здобуті в США.

У. Т.: А скільки охочих навчатися в Україні?

– Цього року 10 студентів приїздять, наступного буде 11. Подали заявки десь 30. Але вони їдуть не так з метою навчання, як проводити свої дослідження, свої проекти. Зазвичай вони більш підготовані, ніж українські студенти, які їдуть за обміном до США. Вони вже бували в Україні принаймні один раз, мінімум два роки вчать українську мову, мають спрямований на Україну напрям навчання. Дехто з них має бакалавра з вивчення Східної Євро­­пи, дехто робив якісь дослідження про Україну, хтось збирає матеріал для дисертації. Зрештою, кожен із цих студентів приїздить до України з дуже конкретною метою, але дуже рідко – аби отримати ступінь, наприклад, магістра, тому що їхньою метою не є навчання в університеті.

У. Т.: Вони вважають українську освіту не настільки якісною?

– Вони думають про майбутнє, про те, що отримувати ступінь Ph.D. (ступінь «доктор філософії», який давно збираються запровадити, але ніяк не запровадять в Україні, щось на кшталт українського кандидата наук із будь-якого напряму. – авт.) краще в американському університеті. Хоча були випад­­ки, коли американці отри­­му­вали ступінь магістра в Україні. Проте здебільшого їдуть зара­­ди особистого, наукового розвитку, розширення світогляду. А українці – щоб відкрити для себе американську систему освіти, науки.

У. Т.: Судячи з заяв і перших рішень нового уряду, Україна буде рухатися в протилежному напрямку...

– Так, коли почув, які реформи пропонує новий міністр освіти,   дуже злякався. Дотепер освітні реформи здавалися м’яким шляхом входження України до Європи без членства в ЄС. Маю на увазі входження через Болонську систему. Але запропоноване міністром закриває і той шлях, натомість повертає Україну до радянської системи: 10-річна школа, скасування зов­нішнього тестування і Болонської системи – це кроки назад, які закривають можливості перед українськими студентами. Щоправда, днями пан Табачник під час ефіру «ШустерLive» пообіцяв не ліквідовувати 12-річку й Болонську систему, але там багато чого обіцяють...

У. Т.: Як ви вважаєте, яка система вступу до вишів для України була б найбільш вдалою?

– Це складне запитання. З одного боку, я прибічник того, щоб університети мали можливість проводити додаткові вступ­­ні випробування, бо тес­­ти – лише перший крок із оцінювання знань абітурієнта. Проте, з іншого – новий міністр хоче надати більше ваги саме тим корупційним схемам, для боротьби з якими й запровадили ЗНО.

У. Т.: Яка, на вашу думку, найбільша проблема української освіти?

– Однією з найбільших проблем є централізація. Майже всі ректори співають під дудку міністра. І коли ще вчора вони підтримували міністра Вакарчука, то сьогодні вже підтримують міністра Табачника, легко переходячи на критику всього, що раніше робив Вакарчук.

Централізація негативно поз­­начається на навчальних курсах. Чому кожен викладач історії в кожному університеті має викладати одні й ті самі курси? Зараз усі українські студенти отримують однакові знання залежно від спеціальності – всі історики знають одне й те саме, всі філософи такеж. Водночас в Україні немає жодної кафедри, яка готувала б фахівців із охорони історичних пам’яток, хоча пам’яток – сотні тисяч. Вони зникають, бо немає людей, які дали б їм раду. Якщо рівень освіти високий, варто було б дати різні спеціалізації університетам, тоді б і студентам було легше обрати, куди вони хочуть вступити...

Є пропагандистський підхід до викладання історії, коли один міністр вирішує, як ми будемо показувати минуле і як уявляти майбутнє. Навіть назва має значення – Друга світова війна чи Велика вітчизняна. Нібито сьогодні зрозуміло: не всі учасники Другої світової воювали на боці Радянського Союзу. Але виходить так, що ті люди, які боролися за незалежну Україну, тепер мають її, але не можуть святкувати 9 травня перемогу над фашизмом, шанувати своїх ветеранів і героїв. Натомість Україна запрошує російських офіцерів узяти участь у святковому параді 9 травня. Я не можу цього зрозуміти. На такому параді мають крокувати українські офіцери й поміж них обов’язково – бійці УПА. На ідео­логічних сварках країна далеко не піде