24 липня

Харків. Екзотика

«Харків — місто контрастів», «перша столиця», хвалькувате «найкраще місто для життя», зухвалий «Ха» молодших од мене поколінь — кожна з версій мені цікава, бо всі чужі. Єдине Місто, що насправді існує, — моє власне.
Харків. Екзотика

 

Перша річка, перший парк

 

Перша річка з’явилась у ньому, коли я побачила її крізь жахливі дірки під ногами. Побачила з мосту, бо розгледіти воду, йдучи вздовж берегів, не було жодної змоги — через захаращеність бур’янами та сміттям, часом чималих розмірів (старі меблі, будівельне сміття). Посеред замулених горбочків всохлого русла красувався унітаз. Воду, все це багатство та качок від очей перехожого ховали і доволі круті схили. «Старі люді казали», що хтось тут, у районі Рашкіна дача, колись плавав.

 

 

Першим парком став той, де ми з прадідом годували білок. Тоді їх багато водилося в Саржиному яру. Там же я вперше побачила, як, опосівши лавки зі своїми олівцями та аркушами, дорослі дівчата малюють — Шапку Велетня, великий за розміром павільйон над бюветом, який виглядом нагадував шапку. Це вже іншим разом, з мамою. Тепер здається, що парки цих двох подій — два різні парки. Це не дивно, бо назви тут ще майже нічого не важать — тільки речі та відчуття.

 

Читайте також: Славутич: Under Construction

 

Через мамину тотальну економію ми багато куди ходили пішки: і на Салтівку, і в Центр, одного разу навіть до прабабусі у П’ятихатки дійшли. Звідси моє тверде переконання, що за годину пішої ходи можна дістатись будь-куди. Звичка до таких прогулянок неабияк корисна, якщо тягне на екзотичні види, яких у Харкові вистачає.


 

Невитравна  екзотика

Харків дуже різний, і мені здається, що чим одна його місцина може різнитися від іншої — то це мірою екзотичності. Послухати самі назви: Немишля, ХТЗ, Нові Доми, Лиса Гора. Ну і ще Павлове Поле, Державінська, Одеська, Центр (тепер я знаю, що це був Поділ, але зараз тут на нього так не кажуть). Жоден із районів, де мені в різний час доводилось мешкати, не позбавлений екзотичності. Ця риса здається невитравною: поки щось десь облагороджують, екзотика переповзає деінде та облаштовується там. Я не знаю, чи це погано, — я звикла до цього.

 

 

Втілення проектів реконструкцій та нових забудов на практиці скидається на розповсюдження містом металевих огорож, і це парадоксальним чином лише докладається до екзотичності. Десь до 2010-2011 реконструкції в місті зводилися переважно до клаптикових викладок тротуарної плитки перед вітринами окремих бутиків. А відтоді нею встелилися цілі алеї оновлених парків, скверів та бульварів. Реконструкції — це ще подекуди фонтани та обов’язково пласкі, ніби за зразками міських видів на картинках радянської енциклопедії, петунієво-барбарисні клумби.

 

Читайте також: Херсон: мрії та марення від заснування до сучасності

 

Десь тоді ж, як і для рекреаційних зон, настали сприятливі часи для культових споруд. Звідтоді в місті звели чимало православних храмів, Залів Царства Свідків Єгови та церков різних інших релігійних спрямувань. Про супермаркети, кафешки та кав’ярні годі казати.  «Їсти. Молитися. Кохати» — цей фільм із Джулією Робертс ми з подругою дивились у   кінотеатрі «Київ» узимку 2010-го. 

 

 

Поспішаючи на зустріч біля «Кулиничів» (найбільша хлібо-булочна мережа міста), я проходила повз робітників, що, висаджували, чергуючи, білі та бузкові петунії, — останній штрих до оновленого скверу на бульварі Юр’єва. Зазвичай я до цього не схильна, але тут у голову полізли цифри — ті, якими визначаються пенсії та стипендії. Але в Харкові такі настрої популярністю не користуються, і ці думки не затрималися. Ще, можливо, подіяла філософія «їж-молись-кохай».  

 

 

Кому потрібен солодкий парк

 

Я не була серед перших відвідувачів парку Горького. «Як, ти ще не бачила, досі не була?» — питали в мене і про оновлений парк, і про нові торговельно-розважальні центри на Героїв Праці. У перші відвідини зовсім не склалося — солодкавість цієї геть незнайомої тепер території насувалася на мене звідусіль, у жодному куточку парку сховатись од неї було зась, тому я поспішила забратися. Парку моїх осінніх пікнічків із термосами на купах опалого листя більше не існувало. 

 

Читайте також: Рівне. Ще б трохи чарівності

 

Тільки на першій прогулянці з донькою я зрозуміла, як доречно, що скульптури зроблено невеличкими, а декорації та клумби такі яскраві. За мого дитинства не лише тут, а геть усюди і геть усе було тьмяне та облущене, гойдалки хизувалися трамвайними сидіннями, дитячі майданчики — переламами спортивних снарядів. Враження дитинства є, а яскравого місцевого серед них — жодного. Коли шестиліткою я опинилася в дитячій кімнаті закордонного Макдональдсу, можливість попірнати з гірки в оазу кольорових кульок видалась мені казковою дивиною. І доки перші Макдональдси («це просто місце з дуже дорогими пиріжками», — відохочувала мене мама) не з’явились у Харкові, цей спогад не тьмянів, разом зі згадкою про смак гамбургерів у напівпорожньому дельфінарії якогось голландського міста. Тепер, плануючи розваги для своїх малих, харківські батьки вже мають причини думати про небезпеку перевтомити їх новими та яскравими враженнями.

 

 

Реконструкції та забудови

Що є для міста першочерговим — Європейський зоопарк з Океанаріумом чи облаштування лікарняних палат, дитсадків, шкіл, якнайшвидше введення обіцяних станцій метро та оновлення транспортного складу замість нинішніх екзотичних маршруток із непередбачуваної поведінки водіями?  Думки харків’ян розходяться, але цей розподіл нерівномірний, і невдоволені політикою благоустрою поки що в меншості. «А у вас удома лад завжди і всюди?» — опонують їм у мережі ті, що впевнені: нинішній благоустрій у будь-якому разі  і за будь-яку ціну кращий за суцільну розруху 90-х.

 

 

Хвилі реконструкцій накочують сірими та зеленими огорожами. Одна з таких — на розі Пушкінської та провулку Короленка — трималась особливо довго. У 2012-му з вікна відділу рідкісної книги найбільшої книгозбірні міста можна було помітити, що у старому котловані щось заворушилося. Навесні цього року я була заскочена, виявивши тут скелет майбутнього ТРЦ. Зараз ребра вже сховано під лаштунками якихось сучасних будівельних матеріалів, а чудернацький дах справжнісіньким пузирем випинається звідусіль над дахами прилеглих історичних будівель.

 

Читайте також: Донецьк. Туга за молодістю

 

 «Що з Шапкою зроблять», — подумалось тоскно, коли одного дня я побачила за такою огорожею і Шапку Велетня в Саржиному яру. Нещодавно відлягло, виявилося, що їй пощастило відбутись майже без оновлень. Натомість огорожі перемістили в інші частини Яру — на ставок, джерельце та спортмайданчик. До початку робіт підоспіло завершення будівництва віп-житла поблизу. Для того, щоб мармуровими сходинками від нього можна було дістатись просто до головної алеї, спиляли дерева.

 

І дерева з нами, або Екологія міста 

 

 

Масове винищення дерев відбувалось і коли реконструювали Московський проспект і парк Горького. Найсвіжіше — в ході реконструкції саду Шевченка вирішили побудувати сучасний багатоповерховий паркінг, чомусь за рахунок території насаджень самого саду. Акторка та режисерка Олена Міллер  мешкає неподалік саду, і була серед перших, хто вжахнувся знищенню майже сотні дерев біля ХАТОБу. У видовищі галявини пеньків вона та інші митці міста (музиканти, поети та перформери)  побачили те, чим це насправді й було, — різанину. Тому перший із серії присвячених ситуації з вирубкою дерев у місті екоконцертів провели як поминки за загиблими деревами.

 

Читайте також: Печеніжин: від «містечка мільйонерів» до «громади на мільйон»

 

Дальшими діями активістів із числа митців стали лекції еколога Сергія Шапаренка, складання запитів та петицій до міськради, самостійне висаджування саджанців, проведення акцій протесту. «І дерева — також із нами!» — пишуть вони на сторінці свого заходу.

 

Маршрути багатьох городян не пролягають поряд із брудним Південним вокзалом, або засміченими околицями Немишлі чи Лисої гори. Такі харків’яни можуть засвідчити, що місто, в принципі, стало доволі чистим. Але сміття вражає найцінніше і те, що до очистки дається дуже важко, — воду річок. Десь паралельно проспектам Героїв Сталінграду та Олександрівському на Нових Домах між смугами приватного сектору та городів, ховається потічок (річка Жихорець, притока ріки Уди). Тут місцеві в сезон залюбки шашликують та пікнікують, але рідко який відпочивальник прибирає хоча б за собою.

 

Читайте також: Хмельницький: моє рідне, моє нелюбе

 

Прикладом іншого типу є ініціатива «Чисті ріки», яка з’явилась у місті цього літа. Вчергове звернувши увагу на захаращеність річкових вод і берегів пластиковими та іншими відходами, Галина Жучкова разом із другом організувала колективне прибирання ділянки річки в 6 км. Тоді зібрали 18 кубометрів сміття. До ініціативи долучилися фірми, що займаються в Харкові продажем та прокатом човнів, 9 червня відбулось друге прибирання на воді, а на 12 серпня вже заплановано наступне.

 

На мікрорайоні

 

У районі Одеської є зупинка «Тролейбусне депо», або інакше — вулиця Монюшка. Сірий колір тутешніх «общаг» видається мені найгустішим у місті, але, зрештою, це ж не Салтівка, різноманіття є. Є тут  двоповерхівки, ці чеські з високими стелями, хрущовки є, школи старого зразка є, замість стандартних перекинутих взуттєвих коробів.

 

 

Коли хвиля зовнішнього утеплення стін досягла апогею і альпіністи прикрасили об’ємними бузковими наліпками навіть сірі боки тутешніх «общаг», я замислилась: допомогло б тут підфарбування «веселими» життєствердними салатним, бузковим, рожевим? Ні, мені видається, що і це лише додало б екзотичності. І, до речі, даремно вважають, що кольорові мурали до вподоби абсолютно всім, я — за меморіальні дошки. Але кілька улюблених муралів і в мене є.

***

Є в Харкові й чимало прикладів дуже доречного міського облаштування. Що може бути доречніше за це сусідство, наприклад: прямісінько за територією пологового будинку по вулиці Руставелі починається Дитячий парк. Мені невідомо, чи це випадковість, чи результат чиїхось зусиль. Я знаю, що навіть просто споглядання куточку цього парку з вікна своєї палати — це щасливе враження.

 

 

Ще існують місця, які жодного разу не обносилися сірою огорожею. Дуже дивно, чому оновлення оминає сквер, що в кількох хвилинах від стадіону «Металіст».

 

 

 

 

Є місцини, що волають про благоустрій, є такі, що лишають у собі якусь зручність і затишок попри формальну занедбаність. Для мене таким був парк «Зустріч» біля кола першого тролейбусу: алея дубів, галявина з абрикосами, обрив над двоповерховими гаражами, кінний клуб. Що тут зроблять, коли до цього дійде черга?