20 липня

Славутич: Under Construction

У Славутичі мене не покидало відчуття дежавю та певної іронії.
Славутич: Under Construction

Річ у тім, що не так давно вивів теорію про Теребовлю як місто-ліс на противагу концепції Ебенізера Говарда та його утопічній ідеї міста-саду. Писав я це при тім, що дві частини рідного бурґу, які сумарно займають більш ніж половину його території, мають украй схожі назви: одна зветься Сади, а інша — Садики.

 

А Славутич — наймолодше місто України, збудоване після Чорнобильської катастрофи, щоби поселити працівників атомної, постало якраз посеред лісу. Будувалося воно як утопічний проект, як ідеальне місто. Значна частина якого — котеджні будинки з невеликою територією довкола — якраз для грядок і садка. Крім того, творці зоставили посеред бурґу трохи старих дерев, переважно височенних сосон. Од чого в Славутичі особливе повітря, сповнене запахом хвої, майже як у Теребовлі за Замковою горою, де росте заповідна чорна сосна європейська.

 

Тим часом у Прип’яті та в інших місцях на території Зони ліс наче відвойовує собі втрачене в Славутичі: поглинає будинки, проростає серед дощок та асфальту, кутає зеленню дитячі майданчики й автівки. Гоїть свої рани. Бо мусить бути баланс. Мусить існувати зв’язок.

 

 

Їхав я до Славутича, щоби стати учасником урбаністичного воркшопу в межах фестивалю кіно та урбаністики «86». Нам належало зробити щось цікаве для міста. Творити в так званім Котловані — на місці, де планувався став, під нього навіть вирили яму, але її так і не заповнили водою.

 

Мав уже такий досвід два роки тому в Польщі, коли на околицях Руди-Шльонської ми садили на дні вже неіснуючого басейну троянди. А потім проводили на тім терені міні-фестиваль сусідства для місцевих мешканців. Здається, найцікавіші ідеї постають із глибин. Виходять із них, мов людство з дна океану.

 

Читайте також: Маріуполь. Простір альтернативної історії

 

Сам же Славутич, попри те, що зданий для заселення ще в 1988 році, досі здається напівпорожнім. Совіцька мегаломанія у всій красі: великі будівлі, широкі проспекти, обмаль людей на вулицях. Наче в межах експерименту прибула лише перша партія мешканців, яка випробовує все.

 

 

Тому бурґ скидається на незаповнений котлован ідей. Недарма назва цьогорічного фестивалю «86» звучала як: «Щось невловиме» та, відповідно, Something in the Air англійською. Ідеї витали в повітрі, мов тисячі мошок, котрі кусали нас, поки ми матеріалізували образи.

 

Славутич поставав силами творців із восьми союзних республік. Мав символізувати інтернаціональну єдність, спільність і згуртованість перед обличчям Чорнобильської катастрофи. Квартали міста, окрім нових, мають назви тих бурґів, із яких приїхали будівничі: Єреванський, Тбіліський, Бакинський, Київський, Талліннський, Ризький, Вільнюський, Московський, Невський, Білгородський. Оскільки архітектори привезли із собою місцеві матеріали й будували все відповідно до особливостей свого регіону, то й райони Славутича дуже різні.

 

 

Од того місто таке строкате, еклектичне, ніби набір страв, що пропонують забігайлівки десь у глушині, — від галушок і до суші, від шуби до бургерів.

 

Тому там відчувається якась відстороненість. Закритість. Ідея в собі. Інтроверт, що переховується глибоко між поліських лісів. Донедавна в місті мешкали (а дехто ще й досі там) французькі спеціалісти, які брали участь у зведенні нового об’єкта укриття на ЧАЕС. Кажуть, що за цей час не постало жодних спільних ініціатив між ними та місцевими. Існували, ніби різні окремі світи, якщо не брати до уваги кілька шлюбів.

 

Можливо, така відстороненість пов’язана й із тим, що в міста нетипова юрисдикція. Географічно воно розташоване на території Чернігівщини, а підпорядковується Київщині.

 

Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе

 

А ще відчувається, що основний зв’язок там — із Зоною. Бо чимало жителів досі працюють на станції. Бо душею багато людей досі в Прип’яті та навіть у Союзі.

 

Здається, «86» вирішив витлумачити інтернаціональну ідею, яка лягла у фундамент міста, на новий лад. Цьогоріч у резиденції творили митці з різних країн світу, а учасники воркшопу разом із місцевими волонтерами працювали в Котловані під керівництвом архітекторів та урбаністів із країн Вишеградської четвірки та України. Наповнювали його новими ідеями й образами.

 

Так наша угорсько-британсько-українська команда створила «маяк» — дерев’яну вежку, котра своїм ламповим світлом вказує людям напрямок до неіснуючого озера. Локації, де можна усамітнитися, аби побалакати чи помовчати, зустріти сонце чи провести його до царства сну.

 

 

 

Коли згадую про це, то уява мимоволі малює продовження того задуму: як пізньої пори, коли котлован по вінця заповнюватиме собою темрява, із його берегів та дна доноситиметься звук хвиль і руху весел у воді, озерного вітру та ячання мартинів, плюскоту риби, що виплигує, і кумкання жаб. А ще перед очима постає полотно на протилежному від «маяка» боці, що імітуватиме плесо, на яке проектуватимуться тіні човників, плавців, рибалок і водяних чудових чудовиськ.

 

Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою

 

Сподіваюся, якось удасться знову побувати в Славутичі та втілити цей задум чи побачити процес постання інших нових легенд наймолодшого міста країни. Коли щось у повітрі набуватиме дедалі чіткіших форм, матеріалізуватиметься, наповнюватиме Славутич новими сенсами й ідеями. Коли невловиме оживе.

 

Фото Назарія Заноза, Романа Закревського.