22 червня

Рівне. Ще б трохи чарівності

«Рівне — чарівне». Рима очевидна. Місцевий новинний ресурс узяв прикметник собі до назви. Останніми роками в Рівному я бував понад десяток разів і чарівність міста не заперечуватиму. Але на правах постійного відвідувача наведу кілька думок, за яких обставин шарм міста був би очевиднішим.
Рівне. Ще б трохи чарівності

Бурштин і «Бурштинівка»

 

«Місто трьох столиць» — описують путівники 250-тисячний обласний центр. Колись тут був центр уряду Директорії та столиця отамана Володимира Оскілка. А за часів німецької окупації Рівне стало осередком так званого Рейхскомісаріату «Україна». І зараз місто має особливе значення та могло би посперечатися за неформальний статус із Вінницею: з обласним центром пов’язані очільники СБУ, Генпрокуратури й Нацполіції. Цікаво, що нелегальний видобуток бурштину там як процвітав, так і процвітає.

 

Про вплив бурштинників на економіку обласного центру варто писати б дослідження. Місцевий журналіст-розслідувач Дмитро Леонтіюк розповідав, що ділки скуповують у Рівному нерухомість. Тут працює державне підприємство, яке займається видобутком і переробкою «сонячного каменю». У квартирах, кабінетах та навіть у коридорах обласного ліцею я бачив багато картин із бурштину як невід’ємний предмет інтер’єру. На вулиці Симона Петлюри працює музей бурштину. Прикраси, ручки, картини, інкрустоване взуття вражають.

 

Читайте також: Чернігів. Місто сумних закохань

 

Ось тільки про що розповідають у музеї, не знаю. Коли ми потрапили до закладу, працівники відмовилися робити нам екскурсію. Вони гуртом прикрашали ялинку. У будівлі є крамничка — звідти можна забрати щось бурштинове додому. А ще як же місто могло не зробити бурштин і горілчаним брендом: «Бурштинівку» можна купити в супермаркетах.

 

Тролейбус романтичний

 

До Рівного з Києва їздить багато маршруток, але мені більше подобається шлях нічним потягом. «Київ — Ковель» на вокзал прибуває близько 4 ранку, зупиняється на 5 хв. Переполошений будильником або провідницею, ти зазвичай хапаєш речі, зістрибуєш на перон і не маєш часу перевести подих, бо за 10 хвилин вирушає нічний тролейбус, не можна пропустити пригоду.

 

 

Найкращий сценарій, коли на нічному третьому маршруті одна зі старих «Шкод». Тролейбусів із радянських фільмів про сімдесяті вулицями багато й зараз. Старигань, гарчачи, збирається на підйом («Не таке те ваше Рівне й рівне», — казали нам друзі, що вперше побачили місто). А ти згадуєш, як таким самим транспортом їхав між Сімферополем і Ялтою. Або прокручуєш у голові рядки Окуджави про «останній випадковий» тролейбус:

 

…Вершит по бульварам круженье,

 Чтоб всех подобрать потерпевших в ночи

 Крушенье, крушенье.

 

Вдивляєшся в супутників і вгадуєш: що змушує їх не спати? Тривала вечірка? Робота? Мандри? За вікном спорожнілий ринок, на головній Соборній вулиці — муздрамтеатр, майдан Незалежності, Покровський собор. Довкола тиша. Від зупинки проводжають хіба що собаки.

 

Читайте також: Кропивницький. Місто-сад

 

Щоправда, нічне середмістя я знаю і сповненим натовпу. У Великодню ніч на Соборній інтенсивний рух, довкола рівняни зі святковими кошиками. Біля Покровського собору — вервиця людей на кілька кварталів. Добре б цю картину побачити згори: відблиски свічок на обличчях — усміхнених і трохи зморщених від холодної свяченої води. Я нерелігійний, але надовго проникаюся зворушливістю моменту.

 

Таємні підземелля

 

Розповідь про улюблені місця в Рівному я почну з парку Шевченка. Він гарний і тоді, коли засипаний снігом, і тоді, коли вкритий опалим листям. І, звісно ж, свіжозелений навесні, коли я бачив його востаннє. Перехожих тут обганяють діти на машинках — пригадуєш на таких і себе.

 

 

Улітку ми ніколи не проходимо повз атракціони. Катанню на радянських «Човниках» чи ланцюгових каруселях додають екстриму думки про їхній вік і зношеність. Поруч із ними — приватний мотузковий парк, батут. На останньому я колись мало не травмував працівника: не побачив його й став крутитися назад, а не вперед. Але я такий у нього, мабуть, не перший: чоловік миттєво кинувся вбік від божевільного.

 

У парку Шевченка в реальному часі розгортається історичний детектив. Торік тут розкопали старі підземелля. Місцева влада гадки не має, до якого часу належать споруди. Думку про те, що це залишки палацу Любомирських, спростовано: підземелля виявилися значно давнішими.

 

Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою

 

На гроші Євросоюзу міська влада має побудувати біля розкопок інтерактивний простір. Тут будуть квест-кімнати та лекторій, а розкоп закриють археологічним вікном.

 

Я спілкувався про ці підземелля з начальником міського управління культури Тарасом Максименком. Від нього дізнався, як місто ледь не згаяло шанс дізнатися більше про свою історію.

 

 «Там лежала велика бетонна латка, і кожна нова влада, яка приходила в місто, відкривала її, бачила провалля, засипала його всіляким мотлохом і заасфальтовувала. Я підійшов до міського голови й попросив дозволити акуратно копнути, бо там просів асфальт, а ми вивчимо причину просідання. Отже, коли вивезли 20 машин непотребу, яким це місце засипáли у 1980-х, 1990-х та 2000-х, перед нами відкрилися підземелля», — розповідав Тарас Максименко в ефірі «Громадського радіо».

 

Навесні ми розвідали в Рівному ще один маршрут для прогулянок. Тролейбусом або маршруткою до зупинки «Центральний ринок». Звідти пішки набережною річки Устя повз старий костел Святого Антонія, у якому зараз будинок органної музики. У квітні тут виступав Мирослав Скорик із програмою «Скорик у стилі джаз».

 

 «Руки боліли від оплесків», — описала родичка враження від концерту.

 

Набережною ми вийшли до гідропарку. Відкинувши поведінку, притаманну людям на рубежі 30 років, залізли на спину величезного крокодила й почали махати руками. А далі вийшли до Лебединого озера. Лебедів востаннє ми не бачили, але зазвичай вони тут є: суперничають за їжу з дикими гусьми.

 

 

Театр династій

 

Збираючись у Рівне, обов’язково перевіряємо театральну афішу. Український муздрамтеатр поки що вдалося відвідати лише раз. Вистава «Вечеря з диваком» змусила розчулюватися та сміятися, тамувати подих, а на виході довго мовчати: засвоювати враження перш ніж почати ними ділитися. Спостереження за основним дуетом, Франсуа (Сергій Бондарук) і П’єром (Станіслав Лозовський), — це шанс перевірити й себе на безкорисливість, гординю, доброзичливість, жертовність. З історією театру сплелася родинна історія династії Лозовських. Син акторів Анатолія та Ольги Лозовських Станіслав у спектаклі «Маруся Чурай» грає із сином Андрієм.

 «Марусю Чурай» у Рівному я не бачив. Але той самий режисер, який ставив її тут, — Сергій Павлюк, — інсценував історичний роман у віршах Ліни Костенко в київському театрі оперети. Квитки в опереті викупають щонайменше за місяць, і це цілком виправдано. У рівненському театрі мрію побачити рок-оперу «Біла ворона» (Геннадій Татарченко, Юрій Рибчинський) та «Останній строк» за повістю Валентина Распутіна. Художній керівник театру Володимир Петрів розповідав, що глядачі після спектаклю поспіхом телефонують батькам.

 

До повної чаРівності

 

З театру почну розмову про те, чого забракло в місті для відчуття беззаперечної чарівності.

 

Я потрапив сюди з другої спроби, бо вперше колектив несподівано переніс виставу з 19:00 на 16:30. Купувати квитки онлайн можливо тільки понад останніх півроку. Але Володимир Петрів, схоже, і зараз трохи шкодує, що мусить встигати за часом. На його думку, похід до каси готує до вистави. І це, з певного боку, слушно.

 

Читайте також: Маріуполь. Простір альтернативної історії

 

Гідропарк із таким привабливим для нас крокодилом непопулярний серед місцевих. Територія довкола гарна, та спустошена. Навесні тут не містилося облаштованих доріжок, гарних лавочок. Зелена мутна вода була непереконливою, щоб колись у неї зануритися. Хоч у цьому місці так і напрошується станція і для прокату човнів, і для велопрокату.

 

 

Дороги в Рівному значно кращі, ніж ті суцільні ями, що я бачив у Полтаві. Але й неідеальні. А ремонти супроводжуються корупційними скандалами.

 

Оскандалилася міська влада й із купівлею дуобуса — білоруського тролейбуса з додатковим дизельним двигуном. Гібрид привабливий. Ось тільки водій не відкриває передніх дверей, бо вони впираються в колесо, а «автоматичні» тролейбусні штанги вибігає ставити вручну. Журналісти виявили, що від дуобуса раніше відмовилися Москва й Санкт-Петербург. Причому, наполягають вони, від тієї самої машини, яка зараз у Рівному. Міський голова називає журналістів брехунами, каже, що в Рівному дуобус цілком новий. Хай там як, але репутацію ідеологам закупівлі це зіпсувало, правоохоронні органи навіть відкрили в цій справі провадження.

 

 

Неподалік будинку, де ми зупиняємося, є водосховище Басів Кут. Як подивитися — гарно. Але після всього, що про нього читав, у воду не полізу: аналізи показували тут кишкову паличку та нечистоти.

 

Про оригінальний підхід працівників музею бурштину до своєї роботи я вже згадував. Додам іще одну історію. У березні охоронці не пустили нас із колегами за півгодини до закриття: мовляв, короткий день.

 

Попри ці та інші незручності до Рівного я хочу повертатися знову й знову. Тут затишні парки та просторі майдани, є ще не бачені мною давні храми. Тут смачні й, за київськими мірками, недорогі кафе; є й своя «Криївка».

 

У Рівному ми купили чудове видання — «Рівненський буквар» Олени Медведєвої, яка здобула за нього премію імені Уласа Самчука. Книжка написана простою мовою, містить дитячі малюнки та розповідає про найцікавіші місця Рівного й області: Дубно, форт Тараканів і славетний Тунель кохання. Рекомендую «Буквар» і в тому разі, якщо ви тільки починаєте знайомство з Рівненщиною, і тоді, коли хочете знати про неї більше.