3 квітня

Донецьк. Фронтирне місто

Міста на кордоні. Тіхуана між Мексикою і США, Хаміна між Росією і Фінляндією, Пассау між Німеччиною та Австрією — такий і Донецьк. Ці міста навіть мають спеціальну назву — фронтирні. Фронтир (англ. frontier) — кордон, рубіж. Але що це означає для самих міст? Чи вони особливі?
Донецьк. Фронтирне місто

Чи є в них відчуття крайності? Чи відчували ми, ті, хто там жив, щось таке виняткове? Звичайно ж, ні. Ми просто жили своїм неспокійним життям у цьому на перший погляд простому шахтарському місті.

 

Скільки ж поганого я чула про Донецьк за своє не надто різноманітне й поки що не дуже довге життя. І навіть тепер, перебуваючи за більш ніж тисячу кілометрів від нього, я стикаюся з дуже пристойно оформленими, та все ж таки досить критичними коментарями щодо міста, у якому народилася. Але я розумію, чому так. Подивімося на історію заснування міста: селяни, які втікали від поміщиків у донецький степ, розбійники, що ухилялися від правосуддя, та чимало інших підозрілих персонажів, які приїздили заробити грошей, працюючи на шахтах і залишаючись тут назавжди…

 

 

Рік заснування міста — 1869-й — теж не дуже вражає. Все це здається не надто поетичним — це тобі не народитися в Брюгге або Мілані, де щодня на тебе дивляться архітектурні пам’ятки, кожній із яких мінімум по кілька сотень років. Читаючи таку історичну біографію свого міста, можеш хіба що розчаровано всміхнутися собі під ніс і подумати: ну о’кей, не всім же гуляти бульварами, якими колись ходили чиїсь прославлені стопи.

 

Читайте також: Маріуполь. Простір альтернативної історії

 

Але ж це все просто сухі факти. Лише уявіть собі, який це джаз, що наше місто заснував справжній англійський джентльмен Джон Г’юз, котрий до цього керував невеликим заводом поблизу Лондона. Заплющте очі й уявіть чорно-білі знімки міста, яке народжується, може, ви навіть почуєте скрипучий звук старої платівки, що лунає з грамофона, котрий винайдуть уже в 1877 році, і котрий, мабуть, був у Джона Г’юза в його домі на вулиці Клінічній, що неподалік пологового будинку № 6 (привіт усім, хто там народився, включаючи мене). Уявіть собі весь цей киплячий котел — від підозрілих типів у кепах та простих роботяг, що тиняються південною (заводською) частиною Юзівки, і до «випрасуваних» керівників, інженерів, майстрів, що жили в так званій англійській колонії в північній частині міста.

 

 

І ось коли ви зможете все це собі уявити, то, мабуть, відчуєте той драйв, що пульсує в цьому нібито нехитрому шахтарському містечку. І, звичайно ж, весь цей драйв концентрується в людях. У людях прямих, відвертих, може, злегка грубуватих й інколи достатньо жорстких. Але саме хтось такий незграбний і в чомусь, може, навіть недалекий, спокійно покурюючи колись у під’їзді, розповів мені історію виникнення джазу — від перших пісень на плантаціях до сучасності. І це абсолютний контраст. Мені здається, що Донецьк — то взагалі місто контрастів.

 

 

Ви можете сісти в машину й поїхати в південному напрямку, та незабаром індустріальні пейзажі за вашими вікнами змінять жовті поля, і ви думатимете, що давно вже за містом, але ні — це ще Донецьк; ви навіть можете ризикнути поїхати далі, і тоді приблизно через 100 км будете винагороджені видом справжнього моря — і так, то ще буде Донеччина. А ці терикони, які назавжди відібрали в мене здатність дивуватися горам в інших країнах, бо мала під будинком власну гору, на яку вилізала літніми вечорами і з якої оглядала це прекрасне, дивне, розлите вогнями місто.

 

Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе

 

Можливо, саме цей драйв та відчуття контрастів вирували десь у глибині душі Сергія Прокоф’єва (який народився в селі Красне (тепер Сонцівка) Донецької області) — так, що надихнули його створити власний новаторський музичний стиль. Тож якщо ви раптом проходитимете поруч із Донецькою філармонією імені Сергія Прокоф’єва на вулиці Постишева й у звуках бурхливого міста та у дзвоні трамвая, що проїжджає повз, вам почується його відома п’ята симфонія, то не дивуйтеся. І також не дивуйтеся, якщо ненароком потрапите в котресь пошарпане кафе, і тут зненацька якісь непоказні хлопці почнуть наярювати такий забубенний джаз, що, заплющивши очі, ви поринете в атмосферу Нового Орлеана 1930-х, а щойно їх розплющите, вас одразу огорне цей антураж кафешки з 1990-х. І, само собою, не дивуйтеся, коли один ваш друг приведе вас у чудове затишне місце з купою книжок та смачною кавою — місце, яке весь час було просто перед вашим носом, на вулиці Артема, у самому центрі міста, а ви його ніколи не помічали. І от ви, своєю чергою, ведете іншого свого друга в це саме місце — і знову не можете його знайти! Хоча вам здавалося, що ви точно запам’ятали його розміщення, але тепер воно начебто зникло. Бо Донецьк не тільки місто контрастів, це також місто секретів. Все те, про що я розповідаю, ніколи не було на поверхні. І люди — чи то зі згаданої кафешки, чи ті, що відкрили маленьку книгарню на вулиці Університетській, де самі лише назви книжок викликали болісні спазми розуму, чи ті, які створили музичний магазинчик поруч із книгарнею, — усе нібито розчинялося в цьому таємничому місті.

 

 

Якби ви приїхали до Донецька, ви здивувалися б, наскільки це до неподобства пряме місто. Маю на увазі географічно. Прямі вулиці, жодних тобі широких бульварів, величезних площ — прямо-таки якась геометрична фігура, а не місто. Але якщо трохи прислухатися, спокійно прогулятися вздовж цих потонулих у зелені влітку та понуро порожніх під шаром сльоти взимку трикутників та квадратів, то, мабуть, вам вдалося б відчути всю сувору естетику цього надзвичайного міста на Сході України.

 

Але ви вже ніколи не побачите такий мій Донецьк. Моє місто вбито. «І тільки варвари зараз пасуть там своїх коней».