30 березня

Кропивницький. «Місто-сад» і ті, хто його рятували

Трохи більше ніж року тому, коли Кропивницький був іще Кіровоградом, у ньому точилися справжні баталії. Хтось бив себе кулаком у груди й переконував: місто треба називати на честь фортеці Святої Єлисавети, хоча напевне знав, що назвали його свого часу на честь російської імператриці. Інші не вгавали, мовляв, це колиска українського театру, а корифеї — це наше все, і байдуже, що зараз хороші театри приїздять сюди зрідка.
Кропивницький. «Місто-сад» і ті, хто його рятували

У перейменувальному двобої примирення знайти було важко. І Російська імперія тут потопталася, і театральні зірки колись були. От у чому б суперники точно погодились – хорошої екології тут не було ніколи.

 

Який іще обласний центр стоїть на урановому щиті, коли, щойно виїхавши на окружну, бачиш терикони уранових шахт? Яке ще місто може похвалитися тим, що місцями на центральній площі може зашкалювати лічильник Гейгера, бо ж плити граніту, якими оздобили її, ввібрали радіацію?

 

Кропивницький, який у соцмережах став Кро, і далі лишається для українців білою плямою.

 

Читайте також: Борислав. Глибокий сон промислового містечка

 

Здається, усім плювати? Ще донедавна міняти щось, хоч на дещицю покращувати ситуацію, було не в моді. Утекти з міста було найбільшим подвигом і гордістю. У країні війна, долар так і не став знов по 8, кому треба та екологія, сквери-клумби, дерева-квіточки та взагалі це місто? Вижили — уже молодці.

 

І тут як сніг на голову — ті, кому не байдуже.

 

Рятівник скверу

 

Мало хто з мешканців Кропивницького згадає, що центральний сквер названо на честь Богдана Хмельницького. Тут його всі називають «бл*дський сквєрік», ну а скромніші просто «сквєрік» або «центральний сквер».

 

Він справді в самому серці міста: по один бік міськрада, по інший — ринок. І це чи не єдине місце з тінню, де можна сховатися в літню спеку. Тут іще залишилися нормальні дерева: не обпиляні під стовп обленерго, не поскубані по-звірськи комунальниками. Як кажуть, якби не нещастя, не було б і щастя: 10 років тому рекреаційну зону хитрим чином узяли й передали в оренду на 49 років. Під забудову. Коли орендар надумав будуватися, тобто спиляти дерева й по периметру скверу наставити ларків, запротестували люди, і міська влада змушена була звернутися до суду. Отак місто вже роками судиться за ділянку, а будівництво на ній поки що неможливе.

 

Удень через сквер пробігають люди, скорочуючи дорогу до ринку, чи біжать до єдиного в центрі громадського туалету або зоомагазину, які тут «мешкають». На стежках розкладають свій товар бабусі: фіалки, гіацинти, крокуси навесні, доморощені троянди й ромашки, гладіолуси та лілейники влітку.

 

Поруч сидять на лавочках ті, хто по вуха запльовує «сквєрік» «сємками». Там у ряд розташувався секонд-хенд «Золоті купола» з однойменною «пивнухою» (одне слово, якщо при згадці про купола ви думаєте про Михайлівський золотоверхий, а не про «дом казенный да тюрму центральную», то ви точно не клієнт цього закладу харчування) та інші генделики.

 

 

Бувальці кажуть, що ввечері у сквері працюють повії, за це він і дістав народну назву. Чи то правда? Для більшості це залишиться міською легендою, бо яка нормальна людина зайде ввечері в неосвітлений сквер, де регулярно стаються то бійки, то поножовщина?

 

Не дивно, що сквер місцем своїх регулярних проповідей обирають протестантські церкви. За допомогою колонок і пісень вони нагадують про Бога, але постійні клієнти скверика не ведуться на провокації та продовжують лузати «сємки» в такт.

 

Ще донедавна у сквері був портрет вождя пролетаріату, нанесений на гранітну стелу. Але тепер Лєніна декомунізували. Уже рік як прикрили пластиком із написом «об’єкт на реконструкції», а потім в один момент і без попереджень демонтували.

 

Читайте також: Запоріжжя. Підземне й у польоті

 

А ще колись у сквері були клумби. Ну принаймні так кажуть. Мені їх бачити не довелося, але бабуся каже, що точно були. Колись.

 

Навесні «сквєрік» засвітився у Facebook. Точніше, засвітився темношкірий чоловік, який прибирав на колишній клумбі.

 

«Ось такий безвіз. Негри у скверику вже працюють. А що далі буде», — написав якийсь «дотепник», запостивши фото. Проте замість насміхань і схвалення дістав відсіч. Усі як один коментували: «Молодець мужик, головне, видно, що не москаль. Як українці не можуть, то хоч хтось лад наведе».

 

Як виявилося згодом, чоловік не випадково став героєм фото. Його звати Джон, і він планує там, у місці, яке всі обходять, відкрити піцерію, орендувавши приміщення колишнього «гнидника».

 

Бачу вивіску The Boss і йду знайомитися. За барною стійкою мене зустрічає Світлана, дружина Джона. У них сьогодні останній день перед офіційним відкриттям.

 

У приміщенні злегка відчувається запах курива, що намертво в’ївся в стіни. Навколо  фото ретролітаків.

 

«Ми ще не встигли змінити дизайн. Тут було кафе «Авіатор». Згодом плануємо все змінити. Хочемо, щоб тут з’явилися фото одного американського фотографа, та й узагалі заклад плануємо в американському стилі. Наша фішка буде американська піца: із товстішим, ніж в італійців, тістом і сирними бортиками», — розказує вона та зве чоловіка.

 

До мене виходить Джон зі щирою посмішкою. Йому 40, але має молодший вигляд навіть за тридцятилітнього. Його батько з Нігерії, мама з Англії. Сам він уже 10 років як офіційно громадянин України.

 

 

Починаю розмову українською, а Джон дуже ламаною російською. Тому згодом обоє переходимо на англійську.

 

«Я приїхав сюди понад 10 років тому й був уражений. Оце така вона, Європа? Приїхав навчатися на програміста, а виявилося, що маю вчитись у льотній академії на пілота. Але я не хотів бути пілотом. Почав сваритися. Тоді англійську взагалі мало хто знав. А Свєта знала. Так ми й почали спілкуватись і дружити. Вона допомагала мені орієнтуватися в незнайомому місті», — розказує про свою історію кохання.

 

Читайте також: Кропивницький. П’ять і ще 1000 світів Кро

 

«Мої рідні живуть в Англії. Ми мали змогу емігрувати. Але це моя принципова позиція — залишатися в Україні. Я отримав українське громадянство. Це місто дало мені дружину, трьох дітей. Тепер і я маю для нього щось зробити», — так він пояснює, чому вирішив обладнати свою піцерію у сквері.

 

«Коли я вперше його побачив, то був шокований. Просто біля міськради таке. Взагалі не розумію, як його можна було віддати на 49 років в оренду. Орендар же не приводить його до ладу! Він навіть освітлення встановити не хоче. Друзі мене вмовляли не купувати приміщення тут. Взяти його деінде, наприклад, на Жадова (великий спальний мікрорайон. — Ред.), але я свідомо хотів тут. Розумієш, якщо тут з’явиться хороше місце для відпочинку, то сюди стануть ходити хороші люди. І тим, хто тут смітить, стане соромно. Он, глянь! — показує мені на юнака за вікном, який сидить сідницями на спинці, а ногами на сидінні лавки. — Я кілька разів робив зауваження. Але, думаю, коли тут, за столом, буде сидіти та відпочивати родина з дітьми, дивитиметься у вікно, йому просто буде соромно так робити. Знаю багатьох українців в Англії, які дивуються, чому я залишаюся тут. Але не можуть усі виїхати. Треба просто робити, що можеш. Я планую створити місце, де можна смачно поїсти, відпочити, і клієнт у мене завжди буде правий», — переконує Джон.

 

Раптом згадує про своїх працівників:

«Дуже хочу, щоб ти написала про нашого кухаря Ярослава! Ми з ним удвох готуємо. Він ще молодий, але дуже талановитий. І про Андрія, він супербармен: придумує такі коктейлі, що просто люкс», — каже Джон, і посміхається геть некропивницькою, набагато відкритішою та щирою посмішкою.

 

Фото, за яким Джона застав незнайомець, було зроблене якраз тоді, коли він приводив до ладу ділянку для майбутньої клумби.

 

Читайте також: Маріуполь. Карнавал. Колода

 

«Іноді помічаю, як хтось здивовано посміхається. Мені це трохи дивно. Адже зараз є інтернет. Можна побачити все. Чого я маю когось дивувати? Я бачив, що чоловік мене фотографує. А вже згодом фото виявилось у Facebook. Якби я зустрів його знову, то просто спитав би, а що він хорошого зробив для цього міста?» — каже Джон.

 

Вести бізнес у Кропивницькому складно. Джонові незрозуміло, як можна було здати центральний сквер в оренду на 49 років людині, яка навіть не прагне його покращити, і чому вартість оренди в нашому місті на рівні столичних цін. Проте вважає, що, аби в місті та країні почалися зміни, треба щодня на совість робити свою роботу, а не нарікати на ситуацію.

 

«В Україні є неправильне уявлення про Нігерію. Так, там так само, як і в Україні, є корупція. Але вона різна. Наприклад, у Нігерії можуть сказати «ми зробимо метр дороги за 100 тис.», зробити його й забрати гроші, а в Україні можуть сказати те саме, забрати гроші та ще й метр дороги не зробити».

 

Шаленіють від власника кафе й відвідувачі. Так, смачна піца, але, зрештою, цього дива в місті не бракує, а от уважний власник, який підійде спитати, чи вам було смачно, вислухає зауваження й наступного разу зробить саме на ваш смак, — нонсенс. Саме за цим ідуть люди! Ну й за сирними бортиками, звісно.

 

Уже за кілька тижнів роботи піцерія стала місцем тусовки для іноземних волонтерів і студентів, бо тут і «спік інгліш», і знайома їм широка посмішка, і приязність. Тому згодом у цьому місці запрацював мовний клуб, де відпочити і попрактикувати англійську можуть усі.

 

А Джон поставив собі вже нове завдання — вивчити українську.

 

«У тебе чудова мова. Зараз я балакаю російською, але дуже хочу вивчити українську. Вона прекрасна. Мелодійна. Мені дивно, чому самі українці не балакають нею. Дуже дивно.  Взагалі українська культура мені чимось близька. А гуцульські мелодії дуже нагадують рідні», — каже на прощання господар піцерії.

 

Берегиня дерев

«Кіровоград — степів ясна окраса,

Залитий сонцем вщент, як виноград,

Якщо його не бачив ти ні разу,

То завітай у наше місто-сад», — таким віршем починався радянський путівник міста.

 

У дитинстві мені здавалося, що хранителем цього саду був мій дід. Він працював на поливальній машині зелентресту.  Зранку поливав асфальт, щоб прибити пил і полегшити життя в літню спеку, далі ж поливав клумби. На них переважно росли чорнобривці й троянди. Після дитсадка він тією самою вантажівкою-поливалкою забирав мене, і справи ми продовжували вдвох. Дід пішов на пенсію в 1995-му. Після того якось поступово в місті стали зникати клумби.

 

 

У 2012 році зіграти на цілковитій відсутності квітів у місті спробував кандидат у нардепи від Партії регіонів. Він закликав провести в тодішньому Кіровограді акцію «Мільйон чорнобривців». Охочим роздавали безплатно насіння квітів для домашніх палісадників, а на місцях колишніх клумб у червневу спеку висадили розсаду чорнобривців. Піар-кампанія провалилася.  Квіти як один усі не прийнялися через брак поливу та безтолкову літню посадку. «Хотіли мільйон чорнобривців, а вийшов мільйон заморишів», — жартували в місті.

 

Здається, за останній час декомунізувалися не лише назви та пам’ятники, а й дерева, висаджені 30 і більше років тому . Їх просто методично намагаються винищити, у поодиноких місцях замінюючи туями.

 

У нерівному бою з пилкою полягли липи, тополі, каштани, акації.

 

Читайте також: Київ. Історія. Центр

 

До кожного дерева було своя претензія: липи липнуть, акації й тополі подразнюють алергіків, каштани їсть шкідник — міль, а панькатись і лікувати їх ніхто не буде.

 

Молоді туї, до слова, без постійної підтримки й догляду, у степовій зоні приживатися ніяк не хочуть: жовтіють і чахнуть. А ті, яким вдається вижити, однаково не дають тіні.

 

 

За 2016 рік у місті знесли 690 дерев. На це з міського бюджету виділили 2 млн грн. Така сама сума на знесення дерев була запланована й цього року. На 2018-й на спилення дерев заплановано 4 млн грн.

 

Влада переконує, що пиляють лише старі хворі дерева, або ті, що заважають електричним дротам.

 

Куди дівають деревину? Офіційно — на дрова малозабезпеченим. Хто ті «малоймущі», які в газифікованому місті досі топлять грубу й споживають дрова тоннами, — загадка. Лихослови ж кажуть, що дерево пускають на тирсу, брикетують і за допомогою фірм-посередників продають за кордон. Мовляв, «свої» фірми, що є субпідрядниками комунальних підприємств, отримують гроші за спилення, а потім ще й від продажу деревини.

 

Терпець урвався в журналістки й мами Надії Паливоди. Усе почалося з Facebook, де вона створила групу «Озеленення Кропивницького».

 

 

«Усе, що ми бачимо, впливає на нас і наш психологічний стан. Бути в сірій кімнаті з облізлими стінами й побитою підлогою перебувати у свіжому чистому приміщенні з чудовим євроремонтом — це два різних відчуття… Це називається «теорія розбитих вікон»: помітивши навіть невелику розруху навколо себе, людина хоче зробити її ще більшою. Така психологічна особливість. Розбиті вікна підштовхують розбити й поламати ще щось. І навпаки: цілісні красиві чисті речі спонукають людину поводитися пристойно та охайно», — пояснює журналістка, чому бореться за зелені насадження.

 

Зібравши навколо себе небайдужих, волонтерка почала роботу відразу в кількох напрямах.

 

Сама з друзями та всіма небайдужими висаджувала нові дерева. Патрулювала ситуації щодо нових випилювань, вимагаючи дозволів, і в разі порушень викликала правоохоронців.

 

Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе

 

Ловила за руку власників, у яких дивним чином самі собою перед вивісками масово гинули дерева. Така біда, наприклад, спіткала дерева біля всіх аптек однієї місцевої мережі, де вони загороджували рекламні вивіски. Довести й покарати власника за те, що підливали насадження хімією, не вдалося, але завдяки розголосу інші дерева вижили.

 

Жінка почала діалог із владою, щоб довести: у цивілізований спосіб дерева не можна обпилювати до стовпа, каштани від молі можна легко й недорого лікувати, а тополі — взагалі скарб для міста, адже їхній пух насправді не є алергенним, а от затримують радіоактивне випромінювання вони найкраще.

 

 

Екологічну тему підхопили підприємці, місцеві політики та влада. За рік хто тільки не організовував акцій із висадки дерев. Проте молодих рослин з’явилося таки в десятки разів менше, ніж зрубали.

 

До того ж закопувальники дерев у землю часто забували, що аби рослина прийнялася, її треба поливати. І знову порятунок дерев брали на себе активісти.

 

Останньою краплею для них стала чергова вказівка спиляти 18 дерев біля пологового будинку. Після зрубування тих, які росли коло медзакладу по 30 років, будинок мав лишитися під палючим сонцем і без жодного захисту від пилу з автостради, що проходить під його вікнами.

 

На апаратній нараді міський голова оголосив, що біля пологового треба прибрати «некрасиві» дерева. «Партия сказала: надо! Комсомол ответил: есть!». Два дерева спиляли так швидко, що активісти не встигли зреагувати. За кілька днів вони почали збір підписів під зверненням до влади залишити дерева в спокої, але лісопилка продовжилася.

 

Тож Надія вдалася до радикальних і перевірених екоактивістами у світі методів: прикувала себе до дерева ланцюгом і викликала підмогу через соцмережі.

 

Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою

 

До неї долучилися ще кілька активістів і матусі з дітлахами, які рік тому народилися в цьому пологовому.

 

«Міська влада просто ігнорує нас, не йде на контакт, підрядники сміються над нашою акцією, як коні: мовляв, ось ми вже вам сосни тут висадили (маючи на увазі кілки для огорожі). І обіцяють, що спиляють дерева вночі або на світанку», — розповідає Надя.

 

Спершу активістку переконували, що замість зрубаного висадять туї. Потім пояснювали, що рубають дерева не тому, що некрасиві, а тому, що хворі. Проте жодних ознак хвороби на могутніх деревах не знайшлося. Тоді виник третій варіант: збираються реконструювати паркан лікарні, закладати фундамент, а це пошкодить коріння дерев і вони все одно загинуть, але замість цих 18 висадять аж 37 лип.

 

«У міській раді підтвердили, що дерева цілком здорові, але вирубають їх через те, що тут буде висаджена алея лип і вони «естетично» не впишуться в неї.

 

Добре, але в травні вже нічого не садитимуть, а дерева могли б усе літо давати кисень і затінок.

 

І можна ці липи спочатку посадити, доглянути, щоб вони прийнялися, прижилися, а вже потім, через два-три роки, видалити й вікові дерева, які ще в цей час дали б місту тонни кисню»,  — дивується активістка.

 

Акцію припинили ввечері. Її мета була лише привернути увагу й спробувати  вблагати міську владу змилосердитися.

 

Уночі ж невідомі активісти, щоб захистити дерева від спилення, шипували їх: вбили у дерево цвяхи. Це мінімально шкодить дереву, але при необережному спилюванні електропилою цвях може зламати інструмент.

 

Такий захист дерев в Україні активно застосовується з початку 2000-х у зв’язку з масовою та незаконною забудовою міських скверів і парків. Шипування використовували захисники парку ім. Горького в Харкові, а також Чернечого лісу, Лисої гори й дерев у Гідропарку в Києві, зараз активно застосовується в Карпатах на незаконних вирубках.

 

Але будівельники були нестримні. Згодом таки полягли всі дерева. Жінка не опустила рук.

 

Читайте також: Івано-Франківськ. Місто, яке ми зводимо

 

«Райкович, — каже Надя про нинішнього міського голову, власника ковбасного бізнесу, який, за чутками, до виборів мешкав за кордоном, — після закінчення свого мерського терміну поїде жити в Австрію, де дерев дуже багато, там жити приємно й дихати легко. А ми залишимося».

 

До речі, оскільки традиційно будівельники зробити роботу коштом міського бюджету якісно не могли, уже в жовтні крізь новенький асфальт на тротуарах біля пологового пробилися зелені паростки недонищених дерев.

 

Варення змін

 

Улітку в Кропивницькому валяється під ногами золото. Принаймні так сприймають абрикоси, які валяються, нікому не потрібні, на землі.

 

Часто бувала свідком, як пасажири потяга, що прямував зі сходу на захід, гарячково відрами скуповували на якійсь там станції Знам’янка чи Шевченкове зеленувату абрикосу-дичку, у рази дорожче, ніж можна було б її придбати на базарі.

 

 

Дички ростуть у посадках, у дворах багатоповерхівок чи шкіл. Оскільки вони часто опиняються нічийні, не потрібні вони й комунальникам, тому спокійно гниють собі весь сезон на тротуарах і доріжках.

 

Особливо багато їх на селищі Новому. Це селище — особлива частина міста. Від початку воно будувалося як містечко при чавуноплавному заводі. Він давно закрився, а селище залишилося. Нині там мешкають 8 тис. містян. Підпорядковується воно міськраді, проте має і свою селищну раду.

 

Щоб дістатися до селища, доведеться майже годину провести в автобусі, виїхати за місто, а потім знову в’їхати в селище. Така собі «калінінградська область», яка живе власним життям.

 

На селищі є обласний психоневрологічний диспансер. Тож коли люди хочуть натякнути, що з головою в тебе не все гаразд, то кажуть: «Тобі треба на посьолок Новий» або «Ти шо, з посьолка?».

 

 

Міняти імідж селища почали мешканки, яким не байдуже. Надія Михайлова, яка виросла на селищі, а зараз тут ростуть її сини, і Анна Ліщина пожаліли абрикоси, які пропадають намарне.

 

Вирішили: абрикоси можна зазбирати, переробити у варення й продати на селищному ярмарку, а кошти витратити на потреби селища.

 

Запустивши інформацію про проект у Facebook, жінки знайшли десятки однодумців. Хтось приходив допомагати збирати абрикоси, хтось готував варення й розробляв етикетку. Уродженці селища, які давно вже покинули місто, скинулися грошима на цукор і баночки для консервування.

 

Інші ж долучилися до проекту грішми, придбавши баночку «Нового варення» — таку назву активістки дали своїм смаколикам.

 

Класичне абрикосове, абрикосово-апельсинове й абрикосове з імбиром та корицею розлетілося містом і швидко назбирало вдячні та захоплені відгуки в соцмережі від покупців і журналістів.

 

Читайте також: Квести й кімнати Житомира

 

Натхненні цим, жінки вирішили не спинятися й приготувати варення ще із яблук, які після абрикос засипають асфальт.

 

Натомість, активістки привернули увагу Держпродспоживслужби, яка вирішила сказати «а-яй-яй» домашньому виробництву й полякати містян страшними болячками, зокрема ботулізмом, який нібито може бути у варенні.

 

«У домашніх умовах непросто забезпечити дотримання всіх необхідних умов під час приготування консервів. Одна ситуація, якщо заготівля овочів і фруктів способом консервування призначена для споживання однієї сім’ї. Тут у разі харчового отруєння, пов’язаного зі споживанням цих консервів, вужче коло постраждалих, легше встановити діагноз, провести епідрозслідування випадку. Проте інша ситуація, якщо продукт реалізований серед мешканців міста, як планують новенці», — лякають чиновники Держпродспоживслужби Кіровоградщини.

 

І хоча водночас їхні колеги з Чернігова, Києва, Львова та інших міст на офіційних сайтах інформують, що за достатньої кількості цукру джеми, повидло та варення безпечні, хто знає, може, Надія та Анна порушують технологію.

 

Іронія долі ще й у тому, що причиною хвилі ботулізму по Україні у 2016-му стала риба, вироблена у Світловодську, — місті, що за кілька годин їзди від Кропивницького. Виготовляла її офіційно зареєстрована фірма, та й продавався продукт не на якихось там ярмарках, а у всеукраїнських мережах супермаркетів, так що зачепило й столицю, й інші області.

 

 

Крім того, службовці вирішили нагадати, що торгівля без реєстрації «потужностей виробництва» є адмінпорушенням і карається штрафом, а торгувати домашніми тортами, варенням чи м’ясними виробами на ярмарках узагалі неприпустимо.

 

Здавалося, хтось має отримати медаль за таку оперативність! Кілька новин в інтернеті і ТБ — і от вони вже попереджають населення, щоб те не стало жертвою неякісного продукту. Але люди переважно добрих намірів не зрозуміли. Адже в місті процвітає стихійна торгівля: купити «з бордюра» молоко, сир, кури чи м’ясо, не кажучи про овочі чи фрукти, можна просто за кілька сотень метрів від міськради на зупинці коло центрального ринку. А є ще особливо «безпечна» продукція, якою торгують із розкладних столиків у кількох точках по місту, — домашня кров’яна ковбаса. «Найапетитніший» вигляд вона має, коли лежить собі на дерев’яному розкладному столику на зупинці в спеку +36, а над нею рояться мухи.

 

Конкурувати тут із нею можуть лише креветки й сушена рибка біля того ж таки центрального ринку. «Свежие креветки!», — час від часу кричить тітонька не гірше ніж продавці десь на пляжах Одещини. І ти зразу уявляєш, як тобі подадуть із пилу-жару свіженьку креветочку, наловлену півгодинки тому в Інгулі — річці, яка протікає просто в центрі міста. Хоча кожен знає, що таки ні. В Інгулі плавають тільки небіжчики чи сміттєві урни, рідше молодь, яка, попри заборону купатися, шукає в спеку хоч якоїсь розради.

 

Цього літа, спустивши воду задля ремонту мосту, комунальники віднайшли на дні справжній скарб — дев’ять бетонних сміттєвих урн, які покрали по всьому центру міста й закинули туди невідомі герої. Хоча, може, це таки були капкани для креветки?

 

Зараз зима. І Кро теж упав у сплячку. Таке враження, що небо почуло молитви місцевих комунальників. Цієї зими ніхто не нарікатиме на нечищену дорогу, непосипаний тротуар чи бурульки. Тепла й болотяна. Жодного нормального снігу. Тюльпани вилізли перевірити, чи то не весна таки прийшла, а з ними почнуть прокльовуватися й нові громадські ініціативи.

 

Фото з соцмереж і сайту "Гречка"

Матеріал із конкурсу репортажів "Самовидець"