Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
15 серпня

Моршин: курорт, місто, кітч

Турист їде в місце, яке на тиждень-два відпустки мало б стати раєм, а потрапляє до Моршина.
Моршин: курорт, місто, кітч
Фото з архіву авторки

Хоче природи й розваг, а отримує трохи озера, трохи лісу й дискотеку. Бажає пригод, а тут від часів першого моршинського стрип-клубу «Каліпсо», який закрили п’ять років тому, навіть щотижневі бійки «своїх» проти «не своїх» не відбуваються. Магія міста така, що «випадково», чи «просто так», чи «дорогою до іншого пункту» сюди не потрапиш, адже Моршин затягує, як сипучі піски. Навіть ті, хто заїжджає просто випити води, отримують моршинську «мітку».

Моршин — це і санаторій, і місто, і курорт, і бренд. «Моршинську» продають у магазинах. «Моршинська» — жива вода, яка лікує, зцілює й тамує спрагу. «Моршинську» набирають так, наче люди ніколи не бачили води: що більша баклажка, то краще, а коли великих баклажок багато, то взагалі супер. Бренд мінералки завис у повітрі, бо пляшку цієї води можна знайти в кожному супермаркеті будь-якого українського міста. Утім, щойно потрапляєш до Моршина — і весь флер «стильності» розвіюється. Звісно, земля тут дорога, а готелі гарні, однак якогось спільного брендингу, візуальної історії, міток чи ура-патріотизму від того, що це ж «о, Моршин!», немає.

Вулиця Івана Франка з пам’ятником сумному Тарасові Шевченку, який сидить поруч із Палацом культури, є втіленням Моршина курортного. Пішохідна зона — ідеальне місце для ранкового дефіле й вечірнього променаду. Вулиця, зусібіч оточена магазинами польських харчів, одягу чи товарів на всі випадки з вивісками, пропозиціями послуг та прокатом машинок для дітей або велосипедів для дорослих, є центром, довкола якого вирує життя. Інший світ відкривається лише тоді, коли з’ясовуєш, що в Моршині є ще щось.

Читайте також: Запоріжжя. Кічкас. Кічманавт

Якщо піти лісовою стежкою повз козацький ресторан і недобудовані палаци, то можна потрапити до озера, якщо в інший бік, то до багатоповерхівок. На жаль, це абсолютно пасивне містечко (або ж трошки більше село), де нічого не відбувається і куди децентралізація сунутиме ще дуже довго. По інший бік від вузлової станції Стрий лежить Трускавець, більше відомий як курорт, ніж Моршин, бо останній передовсім асоціюється з водою. До Трускавця курсує «Інтерсіті», тоді як повз Моршин потяги проїжджають переважно вночі, коли місто тихо сопе. Але якщо в Трускавці продають «Моршинську», то Моршин цікавих архітектурних форм чи ілюзії «життя, що вирує» досі не перейняв.

Моршинський парк — найзеленіша пляма на Google-мапі. Ним опікуються поляки. Тут рекламують «скандинавську ходьбу», є таблички, лавки та підсвітлення, він прибраний, із газонами, рівними доріжками, чорними білками й гіперактивними їжаками. Є ще велотрек, але він усіяний рінню, тож кататися на велосипеді дуже складно. І, звісно, «центр знайомств» дорослих та дітей — майданчик, де малюки бавляться, а «спортсмени» приходять не лише для фізичних вправ, а й у надії зустріти «спортсменку». За межами майже європейського парку відпочивальник усе одно повертається в сіру реальність: криві радянські плити, базарні торговки, маленький краник для набирання води, під який навіть найменша пляшечка не стає. Моршин увібрав усю регіональну кітчевість: парк із «грецькими скульптурами», магазини з дивними назвами, брак альтернатив на вечір, а кількість котів, які контролюють територію, лащачись до людей і живучи у власних гетто, куди надходять регулярні поставки харчів, така, що місто сміливо можна було б назвати Муршин.

Читайте також: Київ. Рибальський. Острів, який зникає

Всім, хто їде до Моршина, переказують легенди про «шайбу» — дискотеку для людей різного віку, які групуються там за інтересами та віком. У Палаці культури прохолодно, однак на танцмайданчику немає чим дихати. Усі приходять туди при параді: дівчата фарбуються, чоловіки пахтяться, бабусі роблять зачіски, дідусі вдягають сорочки. Чоловіки глибоко за 40 рентгенівським поглядом змірюють мам, які познімали обручки, місцевих дівчаток, юних продавчинь і працівниць санаторію — всіх і кожну, котра потенційно могла б стати частиною їхнього курортного роману. Для місцевих Палац культури з дискотекою — це просто ДК, для гостей — місце культурного проведення часу. На вході до «ДК» пісні Олега Винника, Романа Скорпіона, Шуфутінского, тут-таки торгівля шубами і Путін — великий чорний пес, який зазвичай пасивно лежить та спостерігає за порядком. Хоча найбільше вражає плющ, який в’ється склом і стелею на обидва поверхи.

Найскладніше молоді — варіантів розваг тут небагато. Бо концерти Віктора Павліка та інших заїжджих ВІА для відпочивальників. Приємних закладів чи альтернативних івентів немає, а в ДК тверезим краще не заходити. Тож після робочого дня прогресивна молодь спершу збирається в барі, де працює такий собі кент Остап. У нього гарна стрижка, і його дуже люблять мами дівчат. Він старший за інших, серйозний і відповідальний, тож кожну проводжає додому, саме тому матері мають у телефоні його номер, а в нього вони підписані як «мама 1» чи «мама 2». Стіл біля входу на літню терасу Остап завжди лишає для друзів: Олени, Соломії, Назара, Марти та інших. Соломії 22, і вона працює в іншому кафе. Її чоловік на заробітках у Чехії, вони нещодавно одружились і мали б будувати міцну українську родину, але той поїхав і повертатися не дуже хоче, бо там йому добре живеться, працюється й заробляється.

Чиатйте також: Суми: автобіогеографія

Батьки на них тиснуть, адже сім’ю на відстані не сформуєш. Соломія мала поїхати до чоловіка, щоб перевідатися, але, навіть попри біометрику, на польському кордоні їй сказали «до побачення». Красунчик Назар знаходить підробітки на будівництві, а білявка Олена — у магазині косметики. Дівчина Назара теж на заробітках, але вони скоро побачаться, бо разом навчаються у Львові. Назарові подобається Марта, бо вона багато жартує та гучно сміється. Але Марта має бойфренда у Польщі, і з Назаром вони навіть не можуть вийти на каву, бо в Моршині в принципі немає такого формату спілкування, як «на каву». Власне, як і місця зі смачною кавою.

Після бару молодь іде на останні, безплатні, п’ять хвилин дискотеки та в магазин, який рано-вранці відкриється найпершим і куди посповзаються всі ті, хто потребує чвертки за 15 грн. По колу скидаються на алкоголь, іноді дорогою навідуючись до «Тісто-бару», де купують хот-доги, а вже потім сідають на амфітеатрі в парку. Амфітеатр із лав на місці колишнього бювету, де розміщено екран, — ідеальне місце для компаній, які тут влаштовуються кожна з власними колонками. У кого потужніша, той і порядкує. Тим часом заклад із живою музикою «Оберіг», звідки в парк увесь вечір долинають кавери на Лєпса, Аллєґрову й Дзідзя від хриплого чоловіка з «йонікою», уже зачиняється. Тож королі дискотеки слухають те, що люблять, а сумний дядько-охоронець, ніби привид, ходить периметром зеленої зони, шукає співрозмовника й когось, у кого можна було б стрільнути цигарку. Молодь розсідається, на годиннику 12-та — і місто на одну хвилину поринає в цілковиту темряву. Поки немає ліхтарів, можна знайти Велику ведмедицю, але ніхто цього зазвичай не встигає зробити. З одного боку, вимикання світла — це позначка перейденого рубікону, ще однієї доби, з другого — перезавантаження свята, що пожвавлюється й триває до 4-ї або й 6-ї ранку. Щодня. У молодих і трохи старших, які тиняються в пошуках легкого заробітку, немає інших інтересів, аніж хильнути горілки й запити її енергетиком, уранці скласти себе докупи, відпрацювати день, а увечері знову зустрітися з компанією. Тільки-но молодь іде спати, біля джерела з’являються перші «клієнти» з баклажками, а на майданчик поступово сповзаються більш та менш активні спортсмени, тож о 7-й ранку в Моршині знову прокидається життя.

Читайте також: Маріуполь. Карнавал. Колода

У нічному Моршині молодь не завжди поводиться і розважається мирно та цивілізовано. Уже кілька місяців таксист, який підвозить дівчат до їхніх сіл, дорогою зупиняється в полі й починає чіплятися. Бідолашні, здебільшого неповнолітні, лякаються так, що наважуються розповісти про це своїм хлопцям лише за тиждень-два. Усі знають того таксиста й навіть знають, де живе, всі мають його номер, але слухавку, коли дзвонять «небажані», він не бере. Чому ніхто не намагається змінити ситуацію, невідомо.

Для звичайної трудової людини найпростіший спосіб випасти з власної реальності — потрапити на курорт, бо саме тут одні відпочивають і платять за це гроші, а інші заробляють, щоб вижити й не спитися. До туристичного бізнесу долучені всі, однак це не дуже сприяє розвитку Моршина. Мама Назара, який відчуває симпатію до Марти, працює в їдальні санаторію, а сам хлопець навчається у Львові за спеціальністю «туризм», однак, вирісши в українському місті-курорті, де роками нічого не відбувається й не змінюється, повертатись як молодий спеціаліст, котрий уміє, знає та може, Назар не захоче.

 



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.