Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 червня

Дніпро: зсередини, ззовні, завжди

У Дніпрі мене ще й зараз інколи запитують: «Вы, наверное, откуда-то приехали?», бо я розмовляю українською. Дуже дивуються потім, коли кажу, що народилася і все життя живу в цьому місті. І батьки мої теж народилися і все життя своє живуть у цьому місті. Я дуже дніпрянська дніпрянка.
Дніпро: зсередини, ззовні, завжди

У мене і справді глибокий і складний стосунок із містом – і з моїм конкретним містом, і з містом як топосом взагалі. В дитинстві я була однією з тих небагатьох, у кого не було родичів у селі – і, відповідно, літніх канікул у бабусі з притаманними такому відпочинку досвідами. Якщо чесно, в справжньому селі (а не в покручі з села та містечка під людиноненависницькою назвою «селище міського типу») я вперше побувала у віці 25 років. Моїм першим селом став карпатський Космач.

У підлітковому віці це рафіноване міщанство було предметом моїх неабияких гордощів. Я писала пафосні вірші про красу міста і бридилася думками про сільське життя, де всі як на долоні і кожен вважає за необхідне оцінювати, що робиться за твоїм парканом. Тепер я думаю, що, можливо, в цих гордощах була частка заздрості до однолітків, які зникали кудись на все літо і поверталися засмаглими та посвіжілими, з купою нових секретів і пригод, про які мені було годі дізнатися. Але тоді я дивилася на них як на жертв батьківського свавілля і тішилася своєму «асфальтовому» літові.

Правду кажучи, я і досі не певна, що змогла би жити в місці, позбавленому звичної міської анонімності. І я досі люблю літо в місті. Коли вулиці вимирають, машин стає вдесятеро менше, а над розпеченим асфальтом тремтять міражі. Коли між нечастими автомобілями над широкими дніпрянськими проспектами западає незвична сонячна тиша.

Жити все життя в одному місті – означає бути до нього нечулою і сліпою. Роздивитися власне місто – найважче. Я чітко відчуваю,  що лише інколи прозріваю щодо нього. В основному, коли приїжджаю з подорожі або сама зустрічаю гостей.

Цікаво, що коли я повертаюся до Дніпра з більш розвинених та доглянутих міст і навіть країн, то ніколи не проходжу через період депресії, на який часто скаржаться мої знайомі та друзі. Я виходжу на хаотичну і брудну площу перед вокзалом, з цим вічним розхристаним вуликом МАФів, або в’їжджаю до міста однією з трас, в обрамленні цих сірих совкових багатоповерхівок із вітристими колодязями замість дворів – і відчуваю, як навалюється пуховий затишок дому. Парадокс, який сама собі досі не можу пояснити.

Читайте також: Летичів. Енергетика минулого

Вперше я відчула це як полегшення – і водночас зрозуміла, що навряд чи зможу жити десь в Україні, окрім Дніпра, – після повернення з першого довгого перебування у Львові. (Це, до слова, ще один кумедний момент – раніше в Дніпрі через мою українську постійно питали, чи я не зі Львова; але уперше в цьому місті я побувала вже після закінчення університету). У Львові я ось уже років 12-13 буваю здебільшого у вересні – на Форумі видавців. В один із років ми з чоловіком вирішили дати собі трохи Львова, а не тільки Форуму – приїхати на кілька днів раніше,  а поїхати на кілька днів пізніше. Цього вистачило, щоб зрозуміти, що, попри всі мої студентські фантазії, жити у Львові я не зможу ніколи – там усе занадто повільно і правила комунікації занадто незвичні. Саме тоді я вперше вийшла з вокзалу, подивилася на верескливий гадючник привокзальної площі та з полегшенням зрозуміла, що я вдома.

Повертаючися з Києва, я відчуваю те саме, але з інших причин. Якщо Львів для мене надто повільний, то Київ – надто великий. Він не відчувається мені енергійнішим чи більш суєтним, ніж Дніпро, але вражає безглуздо великою кількістю часу, яку необхідно витрачати на пересування з точки А до точки B. Думаю, тут справа не лише в об’єктивній різниці розмірів цих двох міст. Дніпро – це велике місто, але з крихітним, стисненим у крапку центром. Коли дніпряни кажуть «зустрінемося в центрі», то мають на увазі буквально якийсь десяток кварталів довкола центральної площі, а інколи – її саму. З одного боку, це створює жахливу централізацію всього культурного життя в місті та депресивність віддалених від центру районів. З іншого – якщо працюєш у сфері культури, як-от я, то майже всі справи за день можна зробити, пересуваючись пішки.

Звісно, якщо розуміти центр як історичний центр міста, то він охоплює значно більшу площу, ніж цей тусовочний десяток кварталів. Я дуже люблю цю частину, люблю гуляти нею, особливо тими вулицями, які круто спускаються вниз і підіймаються вгору (а ми ж місто на трьох пагорбах, у нас постійно щось спускається і підіймається). Так, наша історична забудова бідна в порівнянні з багатьма іншими містами України, та ще й погано збережена, але вона дає мені відчути, що я живу в місті з історією.

Налаштувати естетичний контакт із Катеринославом мені завжди було просто, а от вибудувати його з радянським Дніпропетровськом – ні. Допомогли мені в цьому, як-то кажуть, гості міста. Вперше розкрити очі та відкинути ідеологічні штампи, пам’ятаю, змусив мене культуролог Олександр Івашина, який довго не міг прийти в себе від розкішних архітектурних ансамблів поблизу парку Шевченка і все повторював, що Дніпру треба видати статус міста-музею сталінського ампіру. Після того випадку я почала придивлятися до міста, вулицями якого ходжу від народження, і раптом у «сталінках», які завжди були для мене просто архітектурним тавром тоталітарного режиму, змогла побачити красу, ошатність, величність форм.

Читайте також: Ужгород: місто неузаконеної любові

Те саме із сучасними змінами – їх теж простіше побачити очима зовнішнього спостерігача. Гості з інших міст України здебільшого хвалять сучасну забудову, ту саму, на яку ми, дніпряни, звісно що бурчимо. Я часто чую дуже компліментарні порівняння від людей, що бачать Дніпро вперше. Один знайомий фотограф сказав, що Дніпро нагадує йому Дубаї. А письменник і культуролог Олександр Михед, який приїздив зовсім нещодавно, то і взагалі був у захваті від того, як у Дніпрі, повернувши за ріг, можна наткнутися на нову реальність – щойно був Нью-Йорк, аж раптом бах – і ти в Гельсінкі. Не знаю, чи справді моє місто заслуговує на такі гучні паралелі, але щоразу, як їду Новим мостом з лівого берега на правий, то дух перехоплює від панорами, і не згадати Нью-Йорк або Дубаї справді непросто.

Власне, з цього міста давно можна було поїхати. У нього безліч недоліків – воно не надто чисте і не дуже привітне, в ньому мало затишних, зручних для городянина місць, його публічний простір радше рваний і недолугий, розтерзаний на потребу транспорту й торгівлі. Але ось цей розкішний skyline, який можна бачити, перетинаючи ріку назустріч серцю міста, – для мене він наче метафорична обіцянка: це місто вічно в динаміці, воно спроможне змінюватися і змінювати, воно має великі перспективи. І тому я не їду.

Читайте також: Черкаси. Море, квартали, ліси

І надії справджуються: ще якихось 3-4 роки тому ми заздрили «ресторанним» Львову та Одесі й задихалися в культурному вакуумі, із заздрістю читаючи афіші в більш розвинених містах. Але за цей час Дніпро обріс такою кількістю цікавих культурних локацій і небанальних ресторанів, що потреба в хлібі та видовищах задоволена на 200 %. Постійно впираєшся у проблему, що вихідних не вистачає, щоб відвідати всі цікаві події та протестувати нові кав’ярні та ресто. Я не помітила навіть, як це сталося, як у місті стало смачно і цікаво жити. Тому я залишаюся тут – чекати нових сюрпризів та дарувати сюрпризи іншим.



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.