Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 травня

Ужгород: місто неузаконеної любові

Бо любиш чужі міста, як любиш коханців. Розхитано, чуттєво, десь перебільшено, так, як, може, боїшся, так, як несила (не час?) любити рідне. Любиш чуже місто наосліп, відкидаючи бажання копати глибше, а охололе повітря проносить повз тебе: «У нас щойно відцвіли сакури».
Ужгород: місто неузаконеної любові
Фото авторки

Виходиш із потяга на ужгородському вокзалі, й усе, чого хочеться, — вимкнути мобільний. Не дати Чернігову докричатися до тебе. Але не можна, маєш удавати, що на зв’язку, що поїздка тимчасова, скоро повернешся. Щоправда, о 5:10 до вагона почали проникати волога й обриси гір. Початок травня. Власник тимчасового помешкання, от іронія, — чернігівець. Їдь хоч за тисячу кілометрів — далеко не втечеш.

— Гей, куди налякана така? — адже ж перші знайомі в новому місті завжди таксисти. 

— Волошина шукати, дядьку. 

— То почЕкай, довезу тебе швИденько. 

— Та я церковна миша, — сміюся. 

— Ет, аби не свято, то так би скорше красуню відвіз. То йди просто отут, а тоді вліво йди й вправо вийдЕш до мосту. Звать як? Віра? Вірунчик.

Оселяєшся на Волошина й відрізаєш собі будь-які шляхи розуміння міста з іншого боку Ужу. Площа Петефі — прикордоння. Про існування міста й далі знаєш апріорі, але вдаєш, що ні.

Поряд лише залюднені кав’ярні та крамниці. Чеська забудова. Потріскана рудава черепиця на дахах. Звуки органа з костелу. Продавці крамничок одягу, канцелярії, косметики курять на сходах. І неквапливість. Така сама перестаріла, як і вулиця.

Читайте: Черкаси. Море, квартали, ліси

Погода недобра. Якось так стається, що надвечір першого дня біля замку тебе пригощають вином, бо на будь-яку відмовку пан Василь знімає солом’яного бриля й, насупивши сиві брови, запитує, чи ти вихована. Смієшся, мовляв, вихована, тому підливають яскраво-багряне й розповідають, що на Закарпатті не заведено відмовлятися.

І надалі повсюдно це чуєш, і кожна ділова зустріч завжди має мати опісля «неділову». За столиком у кутку тераси «Львівської майстерні» троє хлопців розбирають якісь папери, а четвертий розпачливо хитається на стільці.

— На чому взагалі заробляють ті кав’ярні, якщо це типово ужгорОдське — замовити горня кави й сидіти балакати півтори години?

Кілька днів в Ужгороді — і незнайомих облич на набережній стає менше, вітаєшся помахом руки, але ліпше підійти. Офіціанти запитують, скільки ще гостюватиме «наша чернігівська пані».

— Прошу, знову розетка й подвійне еспресо? 

Усвідомлюєш, що в Ужгороді день може минати в незрозумілім блуканні без поглядів на годинник. Жодного шкодування за згаяним часом. У Чернігові собі такого не дозволяєш. Із коханцями подібне, але в іншій площині.

Читайте також: Меджибіж. Перехрестя культур та епох

Щоправда, час тут умовний. Є схід і захід сонця, щогодинні дзвони храмів, обідні перерви, дорога з дому до центру.

Знаходиш тут те, чого не знаходиш у Чернігові (не питаєш лишень, чи воно там потрібно): магазинчик з індійськими штуками, зайшовши до якого, знімаєш взуття і впадаєш у незрозумілий меланхолійний стан, цілодобову кав’ярню, щоб вийти о 2-й ночі та щоб було з ким поговорити про нетипову прохолоду травневих днів, повсюдні спотикання на перехрестях і затяжні розмови, втручання в розмови за сусіднім столиком, які навіть не назвеш втручанням, співжиття угорської, словацької, російської, української, католиків, греко-католиків, реформаторів, православних, серед яких можна блукати колами й не втомлюватися, цвітіння сакур, якого, щоправда, не застаєш.

Читайте також: Ужгород. Місто для запасного життя

Кортить бути подібною до місцевих: вловлюєш і відтворюєш особливості наголосу й тембру, заледве розшивши більш-менш літературну, вислуховуєш вранішні новини, киваєш головою, ніби тямиш, про кого мовиться, а продавчині й говорять так, ніби ти з цим Василем, який Ганну покинув із трьома дітьми, вчора лишень бачилася. Так, в Ужгороді хочеться бути ужгородкою, але тобі гостро усвідомлюється твоя «нетутешність», скільки б не передали тобі в руки новин.

У книгарні на Петефі наче живеш. Не встигнеш зайти, а тебе вже з кимось знайомлять.

— Із Чернігова приїхала, каже, що в нас люди інші, приємніші від тих, які живуть у її краях, — сміється пані Олена, тонка літня жінка, голосом якої варто було б озвучувати ранкові ефіри на радіо, щоб день ставав легшим.

Але кожен на її слова лише всміхається: «То про якийсь не наш Ужгород». А тоді дякує. За такі слова. І щодня ці знайомства по колу.

— О, а це наша Віруня, приїхала з Чернігова й закохалася в Закарпаття… Знайдімо вам тут хлопчину й лишайтеся з ним у нас!

— Та ні, — кажу, — просто у вас тут добре…

— Добре, — погоджується пан Василь, поки вкотре перебираєш книжки в крамниці на Петефі. — Але, — розказує, — се не так, як вам ся бачить, люди виживають, заробить немає де, просто ви того не бачили. Та й сама ви така, то вам усюди добре буде.

Слухаєш це, киванням погоджуєшся, але заплющуєш очі на те, що по той бік Ужу також існує життя, і завертаєш на Волошина.

Читайте також: Хмельницький. Місто без історії?

А життя таки є. Йдеш із Підгірної вуличкою вниз, у бік пагорбів, йдеш поволі, керуючись картою, то зводиш, то опускаєш очі, якісь повороти, залізні огорожі, обриси заправки, новобудови, багатоповерхівки, здоровезні паузи на світлофорі, пропозиції легких кредитів, прикріплені до дорожніх знаків. Тоді швидше прямуєш назад, на Волошина, оминаєш усі ці маршрутні таксі, торгові центри, шукаєш вулички, щоб оминути трасу, у вуличках під’їзди й сумні люди, а тобі не хочеться всього того, ти ввічливо вдаєш, що того немає, що ти того не помітила.

Але здогад, що все воно в цім місті існує, — половина усвідомлення, що чужі міста — це передусім коханці. Чоловікові обіцяєш жити в горі та радості. Коханцеві — не брати відповідальності та не вирішувати спільно проблем. Де легше, там, здається, краще. Проблем там повно, твоя ж справа — лише поцілунки.

Ти розвертаєшся геть від світлофорів, молоді, що роздає рекламки під магазинами, всіх тих гальм і скрипіння дверцят дерев’яних балконів у сталінках, але ця думка — коханці! — хапає тебе, як хапають за зап’ясток циганки на людних площах та ринках, і волочиться якийсь час слідом, як це роблять ті самі ужгородські циганки.

Перейшовши рубіж середини травня, тріщиш коліщатами на весь пішохідний міст. Зупиняєшся, щоб востаннє оглянути місто. Думаєш про себе словами з поезії Томаша Деяка, звісно, ужгородця:

ти схожий

на вирване з коренем дерево здобич повені

у всі ці фарби вкинуте і полишене

і кола на воді поволі розходяться

коли ти дихаєш

Тому підкидаєш монетку вгору й рвучко кидаєшся вперед, відмовляючись чути банальну гітару і те, що в Чернігові теж розквітнуло перше деревце сакури. Бо любиш чужі міста, як любиш коханців.

Післярозуміння

Ужгород важко покинути, Ужгород їхатиме з тобою потягом до самого Києва в іпостасі колоритного любителя філософії Ніцше, у дрижачому тамбурі до 5-ї ранку слухатиме зізнання у твоїй любові. Ти обнімеш його о 7:16, відпустиш до іншого потяга й подумаєш: «Як дивно, Ужгород закінчився». Але не Ужгород закінчився, а ти.



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено