Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
16 березня

Старокостянтинів, Старкон. Говорити про когось, мовчати про тебе

Він посередині, на рівній віддалі від обох важливих для мене міст: майже 300 км на захід від Києва, стільки само — на схід від Львова, і незалежно від того, де живу, ось уже мало не півтора десятиліття я щомісяця сюди навідуюсь.
Старокостянтинів, Старкон. Говорити про когось, мовчати про тебе

В останні років п’ять приїжджаю не більше ніж на три дні. Більше — небезпечно: починаються сльози й душевні муки. Я не можу в маленькому місті. Не можу в місті, де виросла. Надто складні у нас взаємини, хоч іноді здається, що взаємин жодних і не лишилось: я їжджу не до нього, а до батьків. Дім, дача, в неділю — церква (ця неухильна недільна звичка постала вже у Києві, в час студентства), іноді — вихід на базар чи до магазину. Часом відвідуємо цвинтар. Це всі передбачені для мене заняття у Старокостянтинові. Якось я зізналася тутешньому священикові, що не люблю рідного міста, — мені за це дуже соромно, це трохи порушення четвертої заповіді — ні? Отець каже (або я так чую?), що це не нелюбов, а просто складні взаємини: із рідними містами таке трапляється в багатьох, якщо тепер живуть деінде.

Колись у підручнику з історії України ми з однокласниками побачили згадку про наше місто. Йшлося про Пилявецьку битву 1648 року між армією Богдана Хмельницького й польськими військами. Ми тоді неабияк тішилися, що всі школярі країни зможуть прочитати назву нашого міста, знати принаймні, що воно існує.

Читайте також: Сватове, Старобільск. Непомітне прикордоння

Місто існує і навіть не є безликим, хоч його історія досить типова для таких містечок, але воно має свої родзинки: військових, аеродром, зрештою, неофіційну назву, котру з 1990-х років активно вживають як у самому місті, так і поза ним (її можна почути навіть на київському вокзалі від закличників до міжміських маршруток): Старкон. Є в ньому ще те, що має кожне місто, але для людини це й робить його унікальним: родинні історії, а також нездійснені (не плутати з нездійсненними) мрії.

Військові

Вихідці зі Старкона мають принаймні одну спільну рису, яку багатьом іншим співвітчизникам годі зрозуміти: у більшості старокостянтинівців або рідні, або сусіди, або принаймні знайомі — військові: автомобілісти, танкісти, але найчастіше — належні до елітних військ: повітряних — і бомбардувальники, і винищувачі.

Тут один із найбільших військових аеродромів в Україні. Усе моє дитинство пов’язане з аеродромами: мама ледь не щодня возила злітними смугами візочок зі мною-немовлям. До Скнилівської трагедії у 2002 році, коли заборонили всі авіашоу в країні, старокостянтинівці регулярно збиралися на свята на аеродромі; діти залазили до кабін літаків і фотографувались. Більшу частину життя (поза Старконом теж) я мешкаю не далі ніж за 5 км від злітної смуги — і не помічаю гудіння літаків, адже це невід’ємна частина рідних пейзажів.

На початку 1990-х багато військових поселили в новопосталому Болгарському містечку, збудованому болгарами під керівництвом німців. Коли із країн соцтабору — Східної Німеччини, Польщі, Угорщини, Чехословаччини — наприкінці 1980-х виводили радянські війська й вони лишали по собі пусті помешкання, тодішній міністр закордонних справ СРСР домовився з урядами тих держав, що їхні архітектори й будівельники навзамін збудують у кількох містах Радянського Союзу містечка для військових. Союз спочив у Бозі, але обіцянки було дотримано, і Старокостянтинів став одним зі щасливчиків.

Читайте також: Наша Авдіївка

За 25 років існування Болгарського містечка тут майже немає в асфальті тріщин, алеї рівні, будинки досі різнокольорові, а сантехніку більшість сімей уперше ремонтувала приблизно на 10-й рік життя в цих помешканнях. «Цілком європейський житловий квартал», — сказав знайомий, приїхавши в гості. Не без радощів я подумала тоді, що, може, хоч і виросла в маленькому місті, комплексувати нема чого: я виросла в європейському житловому кварталі.

Історія

Історія міста втілюється в замку Костянтина Острозького, точніше в його руїнах; то там, то тут височіють вежі, колись сполучені між собою валами, але тепер валів немає. Кажуть, під містом є підземні ходи, які з’єднували різні частини замку. Один із них нібито під річкою Ікопоттю. На користь припущення, що підземні ходи таки є, — факт, що в 1930-х провалилась у яму будівля в центрі, де нині кінотеатр. Це пам’ятав мій дід і розповів своїй доньці, моїй мамі.

Зі старіших будівель тут є ще млин 1905 року (див. головне фото статті), що височіє над Ікопоттю. Старшокласницею я писала твір на міський конкурс «Моє місто в майбутньому». Правду кажучи, ідеї накреативили мої батьки, а я їх лишень опрацювала літературно. Писала, зокрема, про те, що із закинутої споруди млина можна зробити готельний комплекс: природа довкола така чудова, а млин такий красивий і такий наразі не потрібний містові, що просто гріх цього НЕ зробити. Твір став переможцем конкурсу, а через кілька місяців, проїжджаючи повз млин, ми побачили табличку «Реставрація». Це було більш ніж 10 років тому, а млин і надалі стоїть закинутою будівлею посеред чудових пейзажів. Наразі майбутнє міста втілюється лише в будівництві нових житлових багатоквартирних  будинків.

Та повернімось до минулого. Якщо вже згадано про ХХ століття, то історія цього періоду досить типова для українських малих міст: парк, облаштований на колишньому польському цвинтарі (малою я там бачила надгробні камені з польськими написами), поруч із парком — райдержадміністрація, що на її місці колись була православна церква із цвинтарем довкола: на цьому цвинтарі колись поховали жінку з маминої вулиці; небіжка кілька місяців снилася своїм дітям — просила її перепоховати, і вони це зробили. Дуже скоро цей цвинтар знищили й зробили там центральну площу з пам’ятником Лєніну (знесли відразу після розстрілів на Майдані - 22 лютого 2014 року).

Читайте також: Маріуполь. Простір альтернативної історії

Найцікавіше з історії ХХ століття уявляти, звичайно, ту її частину, що пов’язана із власною родиною. Уявляю бабу Тетяну (жінка років 30 дивиться на мене зі світлини очима моєї мами і, здається, моїм поглядом), бабу Мотрю, бабу Тудорку, Гапку, Сяньку, Антоніну — зовсім іще не бабами, а нареченими, молодими дружинами або юними сестрами Степана, Давида, Трохима, Кіндрата, Сави, Лівона. Усі вони часом, святково вбравшись, виходили на шпацір Олександрівською (яка потім була Лєніна, тепер Костянтина Острозького). Вони так і казали: «шпацір», «ґемба», «ґандж», хоча були не польками — українками, але сусідство кварталів давалося взнаки.

На цих і на багатьох інших, по всьому місту, вулицях мешкали з діда-прадіда Мазурі, Поважнюки, Кравчуки, Олійники, Бондарі, Кушніри, Роляки, Горобці й інші українські родини. Корінними були й Гілевські, Міхновські, Цудзевичі, Дубилевичі, Стаховські, Грінкевичі… Не одне століття тут жили Рабиновичі, Ідесіси, Шафіри, Калюжні. Духови, Суханови й Арбузови теж були тут не чужі.

Втім, у Старконі також було і є багато некорінних мешканців, значно більше, ніж в інших малих містечках, адже тут чимало військових, переведених звідкись-інде, на шляху до переводу ще кудись. Проте слово «панаєхавші» тут чомусь ніколи не вживали.

***

Тепер, помандрувавши іншими містами й слухаючи, що кажуть про моє місто гості (дехто з друзів сюди таки доїжджав), розумію, що воно значно доглянутіше й розвинутіше за більшість українських районних центрів: тут майже немає геть розвалених будівель, вулиць, які зяють пусткою та чорними вікнами покинутих хат, тут навіть непогані дороги.

Військовим, які завжди становили тут велику частину населення, майже завжди, окрім початку 1990-х, стабільно видавали зарплату, і місто могло жити, гроші, хоч і невеликі, були тут майже весь проблемний пострадянський час.

Та, попри це, я виросла в місті, де не було жодної книгарні (спасибі за бібліотеки, перечитані вздовж і впоперек), жодного театру (на приїжджій моновиставі про Василя Стуса в Будинку офіцерів зігнані з усіх шкіл старшокласники свистіли й реготали), жодної виставкової зали — у те, що існує мистецтво, я вникла вже студенткою (книжки з репродукціями серед тисячі томів у нашому домі були, але…). Був кінотеатр, де я дивилася два фільми: другокласницею — «Приключения Шурика», а восьмикласницею — «Титанік». Була музична школа, яку закінчила за класом «гітара», але не певна, чи хоч трохи наблизилась до розуміння цього виду мистецтва — музики. У старших класах ми з подругами мало не щотижня ходили на дискотеку: спочатку в «Орфей», потім у «Тарантіно», і це було нашим життям. Там ми слухали Бона Джові, Rammstein, Scorpions, Зємфіру, але «Руки вверх» і «ВІА Гру» теж. Українську музику вмикали приблизно в півтора раза частіше, ніж німецьку: на дві пісні Rammstein було три українські: дві від «Океану Ельзи» й одна від «Хвилю тримай». Про те, що існує «Плач Єремії» або «Тартак», я дізналась уже київською студенткою. Як і про те, що можна регулярно ходити на художні виставки й до театру.

У старших класах я часто мучилася безсонням — і, щоб не втрачати часу, вчила ночами вірші. Як ви здогадалися, улюбленими поетесами були Ліна Костенко й Анна Ахматова. «Здесь никогда ничего не случится! О никогда!» — так мені думалося словами російської письменниці про Старокостянтинів. Мої мрії завжди були пов’язані з великим містом — і в цьому я не була унікальна: більшість старконівської молоді вступає до університетів Києва чи (рідше) інших міст.

***

Старкон належить до міст, які ні на що не нарікають. Ні на що не претендують. Нічого не вимагають. Це місто знає, що воно не Місто. Не центр Всесвіту. Не пуп Землі. Чи навіть України. Його мешканці ніколи не скажуть вам, що саме тут найправдивіша Україна чи українська мова.

Проте Україну я пізнавала саме тут, на шкільних уроках: п’ятикласниками ми мали предмет «Вступ до археології», семикласниками — «Україна і європейський світ», старшокласниками — наприкінці кожного уроку історії мали викладати на папері свої міркування про те, чи були б наші терени підпорядковані Росії, якби у 1918-му вдалося перемогти війська Муравьйова, або яка роль дисидентів у державотворенні, чи ще щось таке.

Читайте також: Красногорівка: Welcome to Eastworld

У 2014-му вчитель саме цієї школи Сергій Бондарчук став одним із героїв Небесної сотні: куля наздогнала його, коли він виносив з Інститутської поранених. Про те, скільки військових зі Старкона беруть участь в АТО, навіть не беруся говорити — скажу лишень, що більшість.

Це місто навчило мене говорити про історію всієї країни.

Пам’ятник жертвам Голодомору

Підлітком я пізнавала Старкон власними ногами. Я гуляла — то з друзями, то сама — Болгарським, Китайським, Індійським містечками, Каменями, Кавказом, Заслучем, Юрідікою, Воловнею, Новиками. Я вже знала, що тут не залишуся, що далі будуть інші міста, і вчилася говорити з ними й про них – на прикладі рідного.

Це місто навчило мене говорити з містами й про міста.

Тільки парадокс у тому, що говорити з ним, про нього і про його історію я не вмію.

Я можу написати сотні пасажів про Київ, десятки — про Львів. Умію говорити про Луцьк і про Одесу, ба навіть про Париж, Венецію та Варшаву.

Але про Старкон не вмію. Не маю для нього слів.

І цей текст пишу вже півроку.

Фото з архіву авторки



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено