Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 лютого

Бучач. Пінзель і Аґнон, скульптури й запах вареного в медові пшона

Я відкрив для себе Бучач уже тоді, коли добре знав Чортків. Ці два міста, далекі від великих урбаністичних центрів Галичини, дуже близькі між собою і мають подібну історію.
Бучач. Пінзель і Аґнон, скульптури й запах вареного в медові пшона

Чортків я знаю відтоді, як уперше читав Карла-Еміля Францоза, а точніше, його «Євреїв із Барнова» (Die Juden von Barnow), де Барновом назване рідне авторові місто. Францоз не надто церемониться з цим регіоном і пише про нього як про «Напів-Азію» («Halbasien»), проте, видно, дуже його любить.

Про Бучач я не знав нічого, поки не відкрив для себе робіт  Пінзеля в музеї його скульптур у Львові, заснованому вже у наш час покійним хранителем культурної спадщини Борисом Возницьким у костелі Непорочного Зачаття. Я вирушив до цього міста, щоб побачити знамениту ратушу, про яку стільки чув. То було близько двадцяти років тому, наприкінці 1990-х. По дорозі з Івано-Франківська, в’їжджаючи до Бучача з півдня і підступаючи до нього з високого пагорба, що здіймається над вузькою вибоїстою дорогою, де важко розминутись із зустрічним авто, я повільно спустився до центру міста. Дорога раптом робить вигин, і тут, наче якесь диво, несподіване в загальній похмурості й непривітності батьківщини видатного скульптора, перед вами виринає барокова ратуша XVIII століття, унікальна, квадратова в основі, з високою вежею, балконами, які підтримують елегантні каріатиди. Це – плід праці архітектора Бернарда Меретина.  Годі не зупинитись, годі перетнути місто без того, щоби помилуватися шедевром.

Отже, я припаркував машину і оглянув та сфотографував не тільки ратушу, а й невеликий міст через Стрипу і дуже імпозантну церкву, майже замок, що немовби панує над усім на лівому березі цієї малої річки. Повертаючись, я раптом зауважив  вуличку з назвою на табличці – Аґнона. Чи не йдеться про ізраїльського письменника, нобелівського лауреата,  – запитав я себе, зробив іще кілька кроків – і побачив пам’ятну дошку на будинку, де жив Шмуель Йосеф Чачкес, який потім став письменником із псевдонімом Аґнон (з івриту – покинутий).

Читайте також: Ужгород. Місто як посттравматичний синдром

Він народився тут у 1888 році  і прожив  майже двадцять років, аж до від’їзду до Львова 1906 року та еміграції до Палестини 1907-го. Усе побачене в Бучачі спонукало мене прочитати твори цього письменника, особливо перші його книжки «Проста історія» (Sipour Pashout) та «У розквіті» (Bidmi yameha), де на основі автобіографічних подій він пише про життя євреїв у Бучачі, який називає Шибучем. Я радів тому, що знайшов такий добрий привід відтепер приїжджати сюди, до Бучача.

Після того я багато разів бував у цьому  місті, особливо у 2011 та 2012 роках, коли мене супроводжувала  Леся, моя перекладачка. Якось нам пощастило натрапити на священика, який погодився відчинити церкву Успіння Богородиці.  Тут ми змогли побачити дивовижні скульптури Пінзеля – апостолів, заплаканих жінок, скорботну Богородицю і персонажів, котрі заледве не злітають з височини колон. Наче малі діти, ми раділи тому, що знайшли  для себе таке місце.

Далі ми зайшли до краєзнавчого музею, де серед речей, звичних для такого типу закладів , натрапили на документи про Аґнона та про візит його нащадків і фанатів-читачів у 1990-х (сам Аґнон після еміграції був у рідному місті лише один раз – у 1935 році).

Читайте також: Київ. Марнота. Французьке кіно

Коли я вперше поїхав до Бучача і  був там знову в 2002-му, ратуша височіла над центром міста, над головною площею. Вона ще не була вкрита риштованням, натоді ще можна було милуватися її цілісністю, доречністю цьому місцю. За кілька років постало риштовання, нібито для реставрації, але за весь цей час робота не посунулась ні на крок. Мій найбільший страх – це що одного дня кошти розморозять  (наприклад, завдяки якомусь впливовому депутатові), але що суму, передбачену на реставрацію, по дорозі до їхньої означеної в документах цілі хтось перехопить, а якщо будуть нові вливання, то вони зазнають такої самої долі.

***

У документах Бучач згадується, починаючи з XIII століття. Він довго належав родині Бучацьких (один із членів якої був старостою Ґаліції), потім – графам Потоцьким, котрі  розбудували  місто й дали євреям право на громадянство. Євреї-сефарди тут поселялись до і після вигнання з Іспанії, прийшли з півдня Європи, а потім, після приєднання до Польської корони,  євреї-ашкеназі прийшли сюди з Німеччини та Західної Європи. У XVII столітті вони збудували тут школу, лікарню, синагогу.

Аґнон розповідає цю історію й описує синагогу в «Простій історії»: «Наші предки будували свої будинки поміж річкою й палацом  зі страху перед татарами: якщо вони прийдуть сушею, граф вийде їм назустріч, а якщо прибудуть човнами, він заховається у фортеці». Місто було захоплене й спустошене між 1655 і 1667 роками турками, далі  знову в 1676-му, поки Ян Собеський не вигнав їх у 1683-му. Відтоді, за сприяння Яна, а потім Миколи Потоцького Бучач збагачується  шедеврами, які створили  Меретин та  Пінзель.

Читайте також: Красногорівка: Welcome to Eastworld

Мандрівник Франсуа-Полен Далерак відвідує місто, коли воно належить туркам. “Бучач лежить на двох берегах річки Стрипи, і вона ділить його на дві частини. Таким чином, половина міста належить Росії, інша половина – Поділлю, а Стрипа ділить цю місцевість. Над містом пролягла смуга гір, яка, здається, виділяється контуром на платформі, де зведено багатоповерховий замок вельмож, весь із каменю, на підвищенні, з великими товстими стінами”.

Замок досі височіє, я хотів його відвідати, але зараз тут руїна. Вона десь там, високо на пагорбі, що звисає над містом і звідки гарний вид на річку Стрипу, на церкви й на Василіанський храм.

***

Родина Йоанна-Георга Пінзеля, імовірно, походить із Богемії, оскільки його мистецтво подібне до творів бароко саме цього регіону. Так, його скульптури нагадують ті, що на Карловому мосту в Празі.  Але ми не знаємо ні точного місця, ані ні дати народження скульптора. Ми точно знаємо лише дату його одруження – 13 травня 1751 року, у костелі Бучача  з удовою офіцера Маріанною Ельжбетою Кейтовою (походила з Маєвських). Відомі дати хрещення  їхніх двох синів: старшого – 4 червня 1752 року його хрещений батько ніхто інший, як архітектор Бернард Меретин), молодшого – 3 червня 1759 року. Вдалось довідатися, що вдова Пінзеля у жовтні 1762  року одружилася знову, і це дає підстави стверджувати, що Пінзель помер у 1761-му – дуже молодим, у віці приблизно 35-ти років. Разом із його учнем і другом Антоном Осинським вони стали найвидатнішими представниками релігійної скульптури Галичини. Ми можемо захоплюватися шедеврами Пінзеля по всьому регіону, особливо на фасаді греко-католицької церкви Святого Юра у Львові, на фасаді й на колонах костелу в Підгірцях, усередині давнього католицького храму в Городенці, у церквах і на ратуші Бучача, у музеях Львова, Олеська, Тернополя. Його найвідоміші персонажі — свята Анна, Пресвята Богородиця – з кольорового дерева, позолочені, з характерним драпіруванням, а особливо Жертва Авраама, яку не так давно можна було побачити в  Луврі  Парижа, де патріарх стоїть із ножем, піднятим над сином, у русі, що нагадує трагічний танець.

***

У 1935 році, більш ніж через двадцять років після еміграції, Шмуель Аґнон повертається до рідного міста, яке називає Шибучем — майже анаграма Бучача. Він повертається поїздом напередодні свята Йом Кіпур, сідаючи спершу на експрес до Станіслава, потім – на електричку до Шибуча.

Начальника вокзалу, який оголошує станцію Шибуч, мандрівники називають “ґумовим чоловіком”, бо він втратив на війні руку та мав ґумовий протез. “Уже багато років я не чув слова “Шибуч”, яке вимовляв би хтось із мого міста. Тільки той, хто тут народивсь і виріс, може правильно вимовити цю назву з усіма її приголосними. Вигукнувши “Шибуч!”, ґумовий чоловік облизав свої вуса, наче з'їв щось солодке, оглянув пасажирів, які виходили з поїзда, оцінив їх поглядом, підніс ліву, ґумову, руку й дозволив поїзду рушити”.

Читайте також: Ґезлев (Євпаторія), Судак. Післяанексійне

Оскільки це відбувалось у переддень Йом Кіпуру, Аґнон не знайшов фірмана, щоб доїхати до центру міста, і пішов пішки, по дорозі оглядаючи понівечені війною будівлі, численні руїни: “Від великих будинків у два, три або ж чотири поверхи не лишилося нічого, окрім порожнього місця... Змінився кожен клаптик землі – навіть проміжки поміж будинками. Усе стало не таким, яким бачилося мені, коли я був малим, не таким, як привиділось мені уві сні перед приїздом. Та аромат Шибуча іще не повністю вивітрився — аромат звареного в медові пшона, який ніколи не полишає це містечко з дня юдейської Пасхи й аж до листопада місяця, коли випадає сніг і ховає все під собою” (переклад В. Горбатька).

Сьогодні в Бучачі вже немає євреїв. Сучасне місто вже не знає цього запаху звареного в медові пшона. Попри всю красу, попри мальовничі місця, місто спить, забуте можливими меценатами, які, мабуть, виїхали до Києва і які, схоже, не знають про скарби, що тут є.

 

Фото автора

Переклали з французької Анастасія Левкова, Олександра Кондрат.

 



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.