Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 лютого

Ужгород. Місто як посттравматичний синдром

Міста, як і люди, зазнають тиску стереотипів, тільки от, на відміну від нас, вбирають їх і перетравлюють, не страждаючи. Ми ж вибудовуємо досконалі за структурою й виглядом очікування, щоби потім із розгону вгатитися в них – наче в ідеально чисті скляні двері, яких не видно. Іноді місто, яке обіцяє – чудова принадна проекція, ге? – продуктивну працю, вдалу відпустку чи романтичну подорож, стає місцем найбільшого болю. В'язницею. Містом пам'яті про власне безсилля.
Ужгород. Місто як посттравматичний синдром

Усе було прекрасно сплановано. Кортіло взятися до роботи, навіть новий записник куплено. Цікавий проект, квитки туди й назад, готель у центрі, музеї закарпатських художників і майже весняний Ужгород. Місто, уже кілька разів відвідане, воно асоціювалося з веселими посиденьками, насиченим дозвіллям і легкістю в голові. До того, як. Бо це був лютий 2014 року. З вісімнадцятого по двадцяте число. Й ув'язнені в місті ми — адже, як з'ясувалось у залізничній касі, пліч-о-пліч із братами й сестрами у нещасті, що квиток до столиці – дорога у невідомість. «З Ужгорода ви-то виїдете, але чи дістанетеся Києва, не гарантую». Так нам сказали у віконечку. Фейсбучна спільнота «Доїхати на Майдан» не допомогла. Грошей, щоб найняти машину, ми не мали. Місцеві активісти, яких зібралось якраз на мікроавтобус, відбули години дві перед тим, як ми записались у наступну чергу, а вона рости чомусь не поспішала. Відчувався кожен кілометр із цих клятих восьмисот до рідного Києва, якому в цей час рвали серце.

Читайте також: Київ. Марнота. Французьке кіно

Буває, що милосердний мозок стирає спогади травматичного періоду. Цілюща амнезія, пробіл на місці страшної правди. У когось – не в мене. Я пам'ятаю все, кожен із тих днів, абсолютно виразно, до подробиць. Сірий дощ, який невпинно програвав нестерпному сонцю, що розливало вулицями справжню весну, – від цієї безжурності вивертало. Покручені атмосферні вулички, хай би вони провалилися, замок Унґвар («нащо ти тут? нащо ти взагалі?»), набережна ця спокійна, сонний дурнуватий Уж. Тітонька у квартирі-музеї Федора Манайла, що захоплено перелічувала предмети селянського побуту на його картинах, які недбало складала купою біля стіни, – а вони резонували з нами найбільше, ці кричущі кольори, безжальний ритм, космічний огром, вихоплений з буденного. Алкоголь, який не було сенсу пити, бо не діяло. Компанія молодиків у пабі «Веселий монах», що хвилину тому голосно матюкалася, обговорюючи щось своє, і враз принишкла, поки один із товариства чемно розпитував по телефону, які саме ліки треба на Майдан.

Читайте також: Красногорівка: Welcome to Eastworld

Замовлений бограч – і дзвінок із повідомленням, що чоловікового хрещеного батька поранено: просто під сценою, беркутівець, вогнепальна зброя. Кафе «Кактус», коли я отупіло дивилася на пункт меню «Уха путінська», а на вулиці саме шуміла хода радикально налаштованих – переважно зовсім юних чуваків із дрючками. Скрізь, у готелі й генделиках – екрани: дим, вогонь, бруківка, побиті й убиті люди. Нарешті, нічний вокзал із потягом на Львів, звідки в автобусі, забитому колишніми спецпризначенцями, ми повернулися, ніби через визволені землі, додому. У рідне місто, як у власне тіло, до якого звикнеш рано чи пізно, хоч би яких змін воно зазнало, і любитимеш чи не більше, ніж до того. Жахливі рани затягнуться колись, стануть шрамами, кістки зростуться, хай і нитимуть часом на зміну погоди. Одного дня ти навіть зможеш про це пожартувати, цілком вільно й невимушено, і добрий гумор трохи висвітлить пігментну пляму гіркоти.

Проект, який почали тоді, невдовзі успішно заморозився. Чоловік, із яким була, уже колишній. Та й сама неабияк змінилася. Але знаю, що Ужгород, щойно знов опинюся там, випустить назустріч мого персонального привида, фантомного двійника, що від нього дертиме шкіру холод і гризтимуть живіт щури розпачу. Вони ворушаться, навіть коли дивлюся фото звідти. Не тодішні – маю лиш один кривий знімок захопленої ОДА, зроблений старою мобілкою, – а звичайні, туристичні. Вони нагадують, що я роздвоєна. Що є місце, де минуле водномить перетвориться на вічне теперішнє, а теплої руки торкнеться безтілесна, та не менш реальна.

І від цього нікуди не дітися.



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено