Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 грудня, 2016

Рівне. Стосунки на відстані

Полюбити це місто можна одного разу поїхавши з нього назавжди. А потім щоразу вертатися й бачити, як йому добре. Без тебе.
Рівне. Стосунки на відстані

З Рівного я поїхала 13 років тому, і кожне моє повернення ставало побаченням, протягом якого я дедалі більше дізнавалася про своє місто. На місто варто дивитися очима подорожнього, уважно і захоплено, полюючи на його красу і таємниці. Тоді побачиш значно більше. Погляд туриста нагадує погляд закоханого. Якщо дивитися на міста закоханим поглядом, вони можуть відповідати вам взаємністю.

Все, що я знаю про Рівне, я дізналася його залишаючи. У дев'ятому класі я вперше побачила пам'ятник Леніну. У Херсоні. Мені стало смішно — я не знала, що такі пам'ятники досі існують. Я вірила, що все отаке — давно в минулому. У Рівному Леніна я у свідомому віці не застала, його демонтували у 1991-му. І я собі думала, що так зробили скрізь. На місці колишнього рівненського Леніна встановили Шевченка. За недолугий вигин плаща його спочатку називали у народі Бетменом чи Ангелком. У старших класах ми любили сидіти (лежати, співати, сміятися, цілуватися) на його постаменті. Перехожі, зазвичай літні жінки, сварили нас за неповагу. Ми відповідали, що якби не поважали, не сиділи би біля нього. Але згодом аргументи міліції звучали переконливіше. Зустрічі біля пам'ятника я назначала на 4:44 або 5:55. У Рівному кожна хвилина має значення, не тільки тому, що місто компактне і бути пунктуальним значно легше, ніж у більших містах. Коли життя тече повільніше, хвилини мають більшу вагу.

Я тільки зараз зауважила одну просту, але дуже цінну річ, яку не може дозволити собі велике місто, — це тривалість вечора. У Києві він настає дуже стрімко — як зблиск, ледь червоніють вікна проти сонця, і цей особливий помаранчевий колір вечора швидко тьмяніє. Хіба тільки висотки на відкритому просторі затримують його на собі надовше, і то – лише верхні поверхи, ті, що вивищуються над бетонно-кіосковими нетрями.

Читайте також: Вилкове. Східний край Центральної Європи

У Рівному вечір щедро дістається кожному будинку. Він омиває ці доми повністю. Кожне вікно, що виходить на захід, має право на вечір. І він триває. Його ніщо не затуляє. Я вже забула за нього у Києві, там це надто нетривке. Лагідність у чистому вигляді й підготовка до ночі. А ночами тут видно зірки. Зірки — це нормально.

На зірки я дивлюся зазвичай з вулиці Коперника. Вона називалася так завжди – як за Союзу, так і за Польщі. Бо є імена, які не втрачають цінності протягом історії. Деякі речі міняють свою назву, не міняючи суті. Наприклад, неподалік від мене є Будинок офіцерів, який за Польщі був Домом жовніра, а у бурхливих 1990-х – нічним клубом "Маршал". З його назви завжди можна дізнатися щось про поточний час. Бо у споживацьке тепер — це фасад для крикливих афіш "Ремонт. Прошивка. Супутники. Чоловічий та жіночий одяг. Двері". Інша моя вулиця – Красовського – тепер Шухевича.

Читайте також: Бахмут: містична фортеця у міжчассі

Там, на мікрорайоні Північний, поруч іще Волинської Дивізії, Андрія Мельника. Назви вулиць – те, чим ми хизувалися перед друзями з міст-де-все-ще-стоїть-Ленін, за нестачі інших туристичних цікавинок. Виявляється, у Рівному колись була вулиця Московська – але я її знаю тільки як вулицю Бандери. Проте улюблений мій кейс – центральна вулиця Соборна, яка носила свого часу імена усіх — і Леніна, і Сталіна, і Гітлера.

"Рівне багато разів переходило з рук у руки, наче маленьке кошеня, над яким знущаються хулігани, перекидаючи його одне одному: Росія – Польща – Німеччина – Росія. А тепер місто взагалі належить не Польщі і не Росії, а Україні. Чи Білорусі? А може, якійсь місцевій банді", – прочитала я торік в автобіографічному романі ізраїльського класика Амоса Оза "Історія про любов та темряву". Це каже його тітка, що емігрувала перед Другою світовою. Фільм за цією книжкою, про матір Оза, Фаню Мусман, нещодавно зняла Наталі Портман, сама зіграла головну роль. Коли я почала дошукуватися, де ж вона жила, – виявилося, що на сусідній від мене вулиці Дубенській. Що дім зберігся, і я його бачила чи не щодня. Табличку там повісили нещодавно, але Оза у рівненських школах не читали. Його ім'я я вперше побачила на букмекерскому сайті, у першій десятці претендентів на літературний Нобель. Тільки тоді зрозуміла, скільки таємниць приховувало від мене моє місто. І уявила, як моєю вулицею їздили не тільки радянські жигулі, а й елегантні фіакри з пасажирами, яких потім захочуть зіграти голлівудські зірки.  

Читайте також: Київ. Шлях до свого міста

Коли на київській Оболоні літніми вечорами долинає запах із заводу, я завжди згадую Рівне. Сміюся, що знову живу на районі Пивзаводу. Моя вулиця Коперника теж пахне пивом – тут розташований пивзавод. Кований напис Берґшлосс – з німецької "гірський потік" – ми минали щодня дорогою зі школи. Тоді, після уроків німецької, я називала вулицю Коперника “моя Унтер-ден-Лінден” – як головну вулицю Берліна, під Липами.

Тут пахне пивним суслом і солодом, а влітку повітря стає ще більш п’янким – від липового цвіту. Це вулиця, за яку сідає сонце, – і відбивається у вікнах заводу. Але з радянського образу слова "завод" у нього тільки облицювальна плитка. Сама будівля, за браку в місті збережених архітектурних пам'яток, цілком може нею бути. Нещодавно бачила в музеї план на її будівництво, затверджений у Варшаві 1904-го. А поруч стояли колекційні пляшки з німецьким орлом зі свастикою і написом Das Starke Bier. Die Brauerei in Rowno Hitlers —- далі затерто, ймовірно Hitler-Straße, тобто Гітлерштрассе, а тепер Соборну, на яку виходить Коперника.

Сам район Пивзаводу, або ж по-вуличному Кант, на старовинних листівках називається Воля. У Варшаві теж є такий район. У юнацьких щоденниках я любила називати Рівне "сіре місто". Що це не так, зрозуміла, вже коли жила у Броварах. Повертаючись на канікули, побачила його затишним, чистим, щоразу з новими милими кав'ярнями — і почала називати містом "європейським". Принаймні так я уявляла собі тоді європейськість. Дихання Польщі завжди було чути у Рівному. У 1990-х у нас не показували деякі українські канали, зате можна було дивитися мультики польською на Polonia TV.

Також писати у блокнотах з Кубусем Пухатком, їсти дуже хімічне, але дуже смачне морозиво Panda, пити дивний лимонний чай у гранулах і змивати перші макіяжі польською косметикою, що пахла вже не радянський кремом "Балет". А якщо зараз вийти у Рівному на базар – там давно уже Унія Европейська. Паста і песто, австрійський шоколад, польська білизна, сто видів італійської кави, ще й до ста гривень. Хочеш соус nero di sepia – будь ласка, 45 гривень. Десятки магазинчиків по місту, де є наприклад, якісний порошок з Німеччини, зроблений для Німеччини, інша побутова хімія чи фізика. Це окремий квест. А ще зачаровує, як у маленьких містах не прийнято просто прийти в магазин і щось купити. Ні, це занадто просто. Тут треба знати точки. Тільки особистісний підхід. Знати продавця в обличчя – щось у цьому є. Тільки я вже так не можу.

Базар у Рівному всюдисущий. Він заполонив весь центр. Якось друзі приїхали у Рівне на вихідні, не запитавши порад, куди піти, – і скаржилися, що, крім базару, в Рівному нічого не побачили. І, хоч 1990-ті вже минули, базар минати не збирається. Базар для цього міста – це п'ята стихія.

А ще Рівне своїми вінтажними тролейбусами нагадує Кубу з її старими стильними авто. Старенькі рогані непоквапом курсують вулицями міста, далеко не такого рівного, як його назва. Тролейбуси у місті здебільшого чеські "Шкода", і різних років. Круглоокі і прямокутноокі. Усередині – дерматинові сидіння, мереживні фіранки, вишиті молитви й ікони. Кажуть, деякі старі тролейбуси списали сюди з Європи, бо начебто утилізувати там дорожче.

Але це вигідно, бо потім їх купують назад, уже для музеїв. Ще й дивуються – як вони досі їздять. Але, як і люди, тролейбуси, що живуть активним соціальним життям, довше зберігаються у робочому стані. Найдовша зупинка – звісно, Базар, і можна роздивитись органний зал, або колишній костел святого Антонія.

Красивий, неоготичний, теж колись мав два шпилі, як тролейбус роги, але їх так і не відновили. А небо Рівного і далі розтинають, мов поля у зошиті, тролейбусні лінії. За них тримаються спокійні та виважені, старі і мудрі каравели асфальту. Штучні квіти біля дзеркала, наліпки європейської символіки, правда немитих вікон, що транслюють життя міста.

Є дві пори, коли у Рівному найкраще: коли серпневі тіні стають вересневими і коли зацвітає бузок. Пригадую, як на перервах ми втікали з художньої школи у сусідній дитячий садок, ламали бузок і поверталися до мольбертів у клас, де пахло пилом і свіжою стружкою олівців. Її нам дозволяли кидати одразу на підлогу — у кожного на те був ніж. Гілки бузку ми встромляли в очниці черепу, до якого були розвернути наші мольберти. Череп був справжній. То були 1990-ті і пластикових у магазинах для художників не продавали, і не було у місті таких магазинів. Як найсміливіша, я (втім, не без остраху) торкалася його сіро-жовтих виличних кісток, поправляючи квіти. У класі вже пахло бузком. Залишалося півгодини до кінця уроку, за яким — ще світлий травневий вечір і залізні гойдалки-човни дорогою додому. Я тепер часто думаю: хто була та людина, чий череп я тримала в руках? Чи могла б уявити, що присвятить своє "життя після смерті" – мистецтву? І чим був той бузок – наругою над кістками чи квіткою на могилі?

Місто – це також і його могили. У гімназії нам постійно розповідали, що цю школу збудували на описаному Короленком у "Дітях підземелля" польському цвинтарі.

А коли робили шкільний стадіон, ще викопували старі черепи. Потім нас водили малювати на колишній єврейський цвинтар – та жодної могильної плити ми тоді там так і не знайшли. До урочища Сосонки, де розстріляли понад 17 тисяч рівненських євреїв, нас не водили. Якось проводили друга повз цвинтар на Дубенській додому вночі, і він показав могилу генерал-хорунжого армії УНР Василя Тютюнника, який помер у Рівному. Поруч – могили військових російської царської армії та радянських військових, а поодаль — старий польський цвинтар. До нього я вперше дійшла тільки цієї весни, а потім знайшла в книгарні польське дослідження, де ретельно, до останньої букви, описана кожна могила і склеп. А книжку починає вірш про це кладовище у Рівному, де є рядок "Польща – там, де польські цвинтарі". Пам'ять – те, над чим потрібно постійно працювати. На всіх рівнях. Я поки працюю над своєю. І їду на кладовище, де похована моя мати. Цвинтар із життєствердно назвою "Молодіжне" починають нові ряди загиблих в АТО і могила Сашка Білого із написом "Краще згинути вовком, аніж жити псом".

Усе моє дорослішання – це історія мого дізнавання про це місто. У нас – стосунки на відстані, але це їм тільки на користь. На кожному етапі мого життя цей текст був би інакшим. Але і Рівне теж було би щоразу іншим. Воно тільки вдає з себе місто без властивостей. Насправді багато хто протягом нашої історії зробив все, щоб ці властивості стерти. І витерти пам'ять про них. Тому я вивчаю це місто, як роками вивчають коханих людей – і все одно не знають їх до дна.



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено