Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 грудня, 2016

Київ. Шлях до свого міста

Місто наче ріка, у воду якої не можна зайти двічі. Місто живе, змінюється, вдягається у стилі різних епох, гарнішає або спотворюється через хаотичну забудову. Щось із нового одягу личить місту, а щось – ні. Дедалі частіше чую, що Київ уже не той, що він утратив свій характер… Хай там як, до міста дитинства – до свого міста – завжди є шлях через хвіртку в серці.
Київ. Шлях до свого міста

Мій Київ починається з високих дніпровських круч. Дитинство я провела в довгому сірому будинку поблизу метро «Арсенальна». Він височіє над вулицею за деревами. За ним величезне подвір'я, яке приховує інші житлові будинки і державні установи з неодмінними ялинками біля входу. З двору зарослими стежинками можна було спуститись аж до Аскольдової могили. Там були геть дикі місцини, галявини з польовими квітами й дивовижними безтурботними метеликами, зарості бузини, горобини та шипшини. Зрештою, дніпровські схили досі лишаються напівдикими.

Навесні пагорби перетворювались на велетенський килим фіалок. Під нашим вікном ластівки вили гнізда. Ліворуч і праворуч будинку простягали зелені крила два парки – Маріїнський та Слави, а вулицею до самісінької Печерської лаври тягнулись уламки старовинних фруктових садів.

Читайте також: Коло Мия

Київ – це місто, в якому можна забути про місто. Влітку півострови й острови, численні пляжі, затоки та озера виманюють містян. Там, вдалині, серед заростей квітучих кущів та галявин з польовими квітами, місто перетворюється на далеку згадку. З Гідропарку спостерігаєш блакитні хвилі, над якими височіє крутий берег, увінчаний Лаврою, – обітоване, святе місто.

Натомість гора, де розмістився Музей Другої світової війни з велетенським пам’ятником Матері-Батьківщини, завжди була улюбленим місцем для прогулянок та романтичних побачень. Велика галявина з видом на Дніпро гостила у високих травах молоді пари.

Липки, куди ми згодом переїхали, у травні тонули в ароматі акацій, а у червні – лип. Навесні квітнули фруктові дерева, які потім скидали свої плоди в офіру місту. У мої вікна зазирала розлога липа, тож, виходячи на балкон, можна було обійняти її ароматне гілля.

Читайте також: Коростень. Колії, граніт і таємниці

Цей квартал, який ще називають урядовим, гордо височіє над нервовими й галасливими Бессарабкою, бульваром Лесі Українки, Хрещатиком та майданом Незалежності. Тут дивовижно поєднались дореволюційні палаци магнатів з радянськими будинками різних стилів. Декотрі з них зазнали перебудов у стилі еклектичного східноєвропейського капіталізму. А в глибині одного з дворів навіть виріс житловий хмарочос.

Вранці й увечері вулиці заливає потік людей, що рухаються з метро до офісів і назад. Потім знову западає тиша. Традиційний спокій Липок з часів незалежності бентежать лише сплески політичних криз, вибухи протестів і нервові потоки машин у робочий час. Але таким є двоїстий характер Києва – тихого й лагідного, затопленого у фруктових садках і парках з сонячними літніми дніпровськими берегами – та бунтівничого, гнівного, що ламає усталений лад.

До 90-х років печерськими пагорбами весело галасували трамваї, долаючи круті узвози та з’єднуючи правий берег із лівим. З мого вікна відкривалася панорама лівого берега, що мерехтів безліччю кольорових світел та видавався далеким і казковим. Потім, коли переїхали вглиб Печерська, мені страшенно бракувало цієї гри вогників удалині.

Читайте також: Нецентровий Харків

Набагато пізніше я виявила, що далина вечірніх вогників дитинства насправді є хаотичним скупченням однотипних, сірих багатоповерхівок брежнєвських часів. Це зовсім інша, чужа дійсність бетонно-панельного стилю – міського простору, в якому людина губиться наче серед велетенських хвиль океану. Це місто відчуження, до якого слід прилаштуватись аби вижити. Радянська забудова привчала людей бути слухняними перед режимом і жити в нав’язаному просторі без можливості впорядкувати та індивідуалізувати його.

У масивах здебільшого немає регулярних вулиць. Будинки, обліплені на різний штиб заскленими балконами, розкинуті у просторі. Між ними притулилися дитячі садки та спортивні майданчики. Згодом брили будинків обросли, як грибами, масами кіосків та базарів, між якими кружляють маршрутки. Деінде є невеличкі оази палісадників, часто підтикані старими шинами, аби врятуватись від безладного паркування машин. Там я не впізнавала мого міста. Я досі боюсь масивів, і коли маршрутка нарешті випливає звідти на вулиці середмістя, зітхаю з полегшенням.

Утім, спальні районі давно вже стали невід’ємною частиною міста і втратили прикметник «спальний». Мешканці масивів у вихідні та свята гуляють центром і парками, а потім пірнають у метро чи маршрутки, аби повернутися до іншого Києва.

Хаос масивів поволі почав виливатись до центру міста. Велетенські хмарочоси та безладні кіоски почали зростати де тільки можна. Хрещатик стогне від голосних караоке й атракціонів. Колись Майдан Незалежності оздоблювали дерева та прості фонтани зі сходинками – було затишно. Нині простір затиснули між скляними куполами підземних торгівельних центрів та жіночою статуєю на дивному еклектичному постаменті. Інколи мені здається, що та жінка підносить угору зеленку гілку, наче символ втрачених дерев на площі. Даруйте, але в Києва вкрали майдан.

Що ж до зітхань, що старого, справжнього Києва вже нема… А це як подивитися! Адже вмирання і народження вписані в його матерію. Київ – це величні, круті пагорби над Дніпром, що несли на собі забудову різних епох та витримали незгоди і війни. Апокаліпсис – не лише кінець, але й початок нового буття. Колись, пропливаючи в сірому роздовбаному тролейбусі крізь бетонне море Троєщини, я раптом стала свідком одкровення. Промені сонця, що заходило, залили яскравим помаранчевим світлом бридкі скелі будинків і втомлені обличчя пасажирів, вмить перемінивши усе сонячними барвами.

Це знак для містян, хто живе, хто будує та хто керує. Місто є нашою домівкою – або місцем відчуження, що обертається проти людини. Надія на повернення до свого міста завжди сходить на горизонті.

Автор фото й картин: Катерина Новікова.



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.