Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 листопада, 2016

Чорноморськ: у пошуках утраченого пляжу

На пляжі вони з’явилися непомітно. Поставали по одному, викривлюючи простір і, зрештою, змінюючи нас.
Чорноморськ: у пошуках утраченого пляжу

 

Ось Африка. Ця сферичної форми будівля розділила пляж на дві частини: ту, куди ходили ми, й ту, куди ми майже ніколи не ходили. На оту, «ненашу», деколи ходили Валік і його мама, і ми трохи заздрили такій свободі пересування. А от перша, наша, була ближча до дому, море там було глибше, а пісок — нібито — чистіший. На нашій стороні пляжу в море врізалися дві бетонні плити, які під час шторму затоплювало хвилями, тому там росли м’які та слизькі ульвові (як значно пізніше виявилося) водорості.

Читайте також: У пошуках одеського міфу

Коли море розгрібало пісок перед плитою, з неї можна було пірнати, а решту часу ми імітували падіння, ступаючи із плити, як зі сходинки, на пісок. А що дно ховалося під каламутною водою, то ми уявляли, ніби летимо в безодню. Падали якусь невідомо малу частку секунди — і ноги вгрузали в мокрий пісок. Однієї зими ми часто приходили сюди через мій і братів кашлюк: мама чи тато ставили візочок із братом на плиту, і ми дихали морським повітрям. Так я дізналася, що зимове море в цих місцях буває лагідним.

Жовто-зелене шатро виросло на стратегічній позиції — над однією із плит. Під шатром, на відстані одного сходинкового прольоту, була невелика галявина, вкрита травою. Тут стирчала над пляжем вишка рятувальників, ніколи не уживана й завжди заіржавлена після зимових штормів. Батько використовував її для підтягувань і розтягувань, а пізніше вчив тут підтягуватися брата. Нам із Валіком і братом вишка слугувала багато чим: замком, будинком, інколи навіть барлогом.

Читайте також: Гусятин і його переходи

Будівля Каракатиці з’явилася майже одночасно з волейбольною сіткою на піску й залізними коробочками роздягалок. У волейбол ми не грали, а от вигоду від роздягалок відчули зразу. Вони, як дерева або як вигини пляжу, структурували простір, і ми могли його виміряти й передати координати. Досить було сказати: «Я біля першої роздягалки», — і тебе розуміли. Я навчилася плавати пізно, вже після Валіка і брата, але відколи могла, завжди пливла вздовж берега. Часом, у пору нашестя медуз, ми таки гребли до горизонту, до глибокої чистої води. Тоді роздягалки залишалися на березі, як маяки, і хоч би як сильно відносила течія, — налягаєш на праву більше і прямуєш просто до своєї роздягалки, до свого місця на пляжі, до свого місця у цьому світі.

Точно не пригадую, коли ми перестали ходити на пляж разом із Валіком та його мамою. Думаю, це сталося десь поміж спорудженням перших капітальних, із місцевого черепашнику, будівель на кінцях пляжу. Можливо, ми залишилися самі з братом, коли у схил, що спускався до пляжу, врізався бетонний блок «Метрополіса». Або коли навпроти шатра зненацька з’явилася бетонна ж таки «Субмарина» — і відтоді залишалося тільки ходити поміж будівлями, як у джунглях. Десь тоді, пам’ятаю, Валік перейшов у школу в Одесі й сліди його тимчасово загубилися. Подеколи доходили звістки про його імовірний від’їзд в Америку чи нову роботу. Ми бачилися кілька разів, здається навіть на пляжі; тоді будівель ресторанів стало ще більше, і зрозуміло було, що їх число далеко не остаточне.

Я знаю, що тутешні пишаються цим містом, яке захопило пляж. І, чесно, є чим. Це місто-проект, це місто-план, і впродовж 16 років життя тут я бачила виконання цього проекту: залатані ями у дворах, кущі троянд замість бур’янів заввишки із семирічну мене, лампочки в ліхтарях, парки й доріжки. І це все, звісно, на краще. Але пляжу це не стосується, і він такий, як хотілось би, тільки у мене в пам’яті. Уже коли ми закінчили школу, на місці стежки, що вилася під горіхами, зробили променад із червоної плитки, від якого до моря ведуть помпезні сходи, зменшена копія Потьомкінських в Одесі.

Читайте також: Львів. Історія любові

На схилах висадили чужинські «кримські» сосни. Усе бачиться заселеним, усюди є схованки від тутешнього холоду й вітру навіть у найскладнішу пору: в лютому та березні. Але, попри це, попри зручність і досяжність, цьому місту, цьому місцю, як жодному іншому на світі, пасує пустка. Пасують контрасти, пасують крайнощі. Пасує випалена трава влітку й пустельність у лютому.

У лютому ми одружилися на цьому пляжі, я і мій чоловік, чужинець у цих краях. Кращий час і краще місце годі для цього вигадати. А що мені хотілося бачити пляж пустельним, то по фотографії довелося їхати за місто. На чорноморському ж пляжі — знову розсипаний бетон і пісок, тут знову будують: цього разу багатоповерхівку, яка, думаю, змінить це місце назавжди. Саме вона, а не «декомунізована» назва «Чорноморськ», яка замінила оригінальний «Іллічівськ», визначить дальшу долю цього міста. Із висотними будівлями йдеться не просто про порушення простору, а про невдале планування, головний наслідок якого — руйнація берега під вагою конструкцій. Тутешній легкий ґрунт сповзає в море, ковзаючи на слизькій глині. Берег падає в море, не просто розбиваючи дитячі спогади. Якщо можна було змиритися з усіма цими «Каракатицями» та «Шатрами», які можна й знести, то багатоповерхівки зруйнують останні нагадування про найзначнішу, як я думаю, принаду цього місця — причорноморський степ, який круто врізається в море.



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено