Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 жовтня, 2016

Львів. Історія любові

Як показує досвід, стосунки можна мати не тільки з людьми. Стосунки з містами можуть розвинутися в не менш захопливий сюжет, зі своїми емоційними підйомами і спадами, розлуками й повертаннями. Ми непомітно проживаємо ці стосунки як паралельне життя у своїй свідомості, на тлі решти вагомих подій, і тільки зрідка оглядаємося, щоби спробувати збагнути: що ж це було в мене з тим містом: може, любов? Чи тільки нудний шлюб із розрахунку?
Львів. Історія любові

Моя рання любов до Львова мала переважно гастрономічний характер. Раз на місяць у гастроном до нашого районного містечка, котре на той час, як це звично буває в дітей, бачилося центром світу, привозили мої улюблені ласощі — козинаки й арахіс у цукрі. Привозили їх зі Львова, очевидно, з фабрики «Світоч». Треба було пильнувати, щоб не проґавити той день, коли можна було на карбованець, а як пощастить, то й на два, накупити собі тієї зубодробильної смакоти. Тож Львів уже з дитинства уявлявся мені місцем спокус та насолод.

Читайте також: Старі світи Тернополя

Перша поїздка до Львова з батьками десь у шестирічному віці лишила по собі туманні спогади. Місто запам’яталося великим, сірим і гучним. Нічого цікавого, зрештою. За винятком того, що в магазині «Світоч» на Академічній був великий вибір халви різних сортів і смак її був божественний. Таке не забувається.

Читайте також: Луцьк: місто, де зорі низько

Наступний приїзд у Львів — із класом до цирку! Балаган був іще той. Вагон гудів і ходив ходором. Доки доїхали до Львова, з’їли всі припаси, але це не завадило на вокзалі взяти в тісне кільце тітоньку, що продавала морозиво, й накупити по дві-три штуки львівського пломбіру в шоколаді. У центрі міста історія повторилась. Наїлись так, наче відчували, що більше в житті той смак ніде й ніколи не повториться — смак безтурботного дитинства, колективної втечі від нудного життя, до того ж приправлених смаком справжнього львівського морозива.

Третій приїзд закінчився сумно. По закінченні школи я не вступила на факультет журналістики. Особливо сумно було від того, що не поїду на буряки з новоспеченими студентами — з деким із них я вже встигла потоваришувати. Мені ж забракло одного прохідного балу. Е-е-е-ех...

Коли в 1993-му таки вступила на філософський, це не видавалось аж таким життєвим тріумфом. Та несподівано для себе я здобула те, на що не дуже й сподівалась. Окрім цікавої компанії різноманітних фриків, яких також привабив до себе цей факультет, у повне своє розпорядження я отримала Львів. Тепер розумію: це був один із найбільших подарунків.

Львів наповнював радістю першовідкривача й першопрохідця. Усе вперше, все тільки починається. Перша справжня кава (еге ж, із коньяком), перший похід на Вірменку, на Високий замок, на Личаківський цвинтар, прогулянка зі словником із латини з метою перекладу багатообіцяючих написів на будинках і костелах. Перша цигарка, меланхолійно та глибокодумно викурена на гігантській колоді коло теперішньої церкви Архістратига Михаїла. Перший візит в Італійський дворик. Усі ці потрясіння й потрясіннячка від краси, що нею був наповнений тодішній Львів. А тьмяне світло ліхтарів на безлюдній площі Ринок, блиск мокрої бруківки, скрип трамвая, сніг по коліна лишили по собі тільки химерне мерехтіння спогадів, бо, живучи тепер у Львові, я чомусь їх більше не бачу й не чую.

Читайте також: У Городок, до серця Ягайла

Були ще дискотеки на даху нашого 12-го поверху, куди ні вода, ні ліфт не доходили. Були поезія й музика. І вечори під гітару. Пригадую, як на одному з таких вечорів, які ми гордо йменували симпозіумами, закускою до «дешевого вина» були тільки хліб і цибуля, бо що казати — жили ми в ті часи здебільшого голодно й холодно. Як справжні студенти. Певно, тому улюбленою піснею нашої групи після «А вона…» була пісня про Львів, написана нашим товаришем, яка закінчувалася словами:

Малюється ранок розтріпаним пензлем

І вранішні звуки дублює луна.

Скажу вам по правді: сьогодні ще змерзнем,

А завтра вже буде весна.

А завтра вже буде весна-а-а-а-а.

(автор вірша Мирослав Побережний)

Весна настала. Часи змінилися. Кава у Львові тепер на кожному кроці, турист у кожному закапелку. Якщо колись ми могли поставити собі за мету щотижня відвідувати нове кафе, яке вряди-годи відкривалось, то тепер цього фізично зробити неможливо. Центр Львова — суцільне кафе, суцільний глянц і кітч. Львів іще здатний приносити невибагливу радість: кава, пиво, пляцки. Авжеж, не тільки моя любов до Львова має шанс початися гастрономічно. Але що робити тут нам, уже старожилам? Насолоджуватись новими можливостями чи блукати околицями, яких іще не зачепив туристичний бум? Кожен обирає своє.

Свій Львів 1990-х я згадую майже так, як згадують перше кохання: романтично, піднесено й без жодної критики. Та на сьогодні мушу визнати: ми вже надто довго разом. Ми вже дещо обридли одне одному взаємними претензіями й завищеними очікуваннями. Нам ніби й незле разом, але чомусь дедалі більше марю новими містами й новими враженнями, новими зустрічами й новими зачаруваннями, які були б здатні дарувати ту радість першовідкриття, яку колись так щедро дарував Львів. І розумієш, що це бажання нової радості — ніяка не зрада, а радше спроба залишитись вірною своїм юнацьким смакам і вподобанням, а заодно й любові до всього справжнього та неповторного, яке існує тільки в пам’яті або в уяві, бо справжній час завжди залишає свій відбиток на людях, речах, містах.

 



©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.