1 вересня, 2016

Чернігів: між гОродом, горОдом і городищем

Розкошую влітку «посеред сільського дискурсу» на Десні. До столиці звідси — всього нічого, якихось 150 кілометрів. Але, як для планет Сонячної системи більше важить Сонце, аніж далекі гігантські зорі, – тут теж є ближчий, аніж столиця, центр притягання.
Чернігів: між гОродом, горОдом і городищем

«Оце була у гОроді зранку», - розповідає ладинська бабуся, і ти вже бачиш той міфічний «гОрод», еталон у протиставлені «місто»-«село». Це Чернігів, куди ще покоління тому виїхали молоді хлопці й дівчата, розмовляючи говіркою, близькою до білоруської мови. Повернулись обтяжені віком, зрусифіковані, підстрижені дещо інакше, аніж на селі.

Чернігів тримає, але так, щоб відпустити. Із його невисоким рівнем зарплат мешканці мають кілька альтернатив: або переселитися до Києва. Або, поповнюючи сімейний бюджет, пакуватись у старий автобус, який курсує туди-сюди за маршрутом: гОрод-горОд, горОд-гОрод... Або рвонути на заробітки в Італію. 

Місто, яке чи не єдине в Україні зустрічає не промзоною, а золотими банями козацької Катерининської церкви. Відразу показує найкраще – свою історичну частину, доглянуту, сповнену простору й часу.

Тоді гОрод починається із городища. Зі старовинних валів, обставлених гарматами, на яких так радісно фотографуються діти. З дивовижно гарних давніх храмів, коло яких, на відміну від Києва, немає туристичного потоку. Тому можна сісти в парку й прислухатися до літописної історії. Вона тут значно ближча, ніж деінде.

Читайте також: Києво-московське прикордоння

Чернігів, як на око столичної мешканки, схожий на видозмінений уві сні Київ. Буває, сниться тобі, буцім у власній квартирі виросла додаткова кімната. І квартира – мовби й твоя, – але в чомусь непомітно інша. Чернігів теж схожий на сон: зелені пагорби над річкою, осяйні бані та фрагменти давньоруської цегляної кладки соборів – усе це нагадує стиснений і затишніший Київ.

Чернігів оплакує своїх воїнів, загиблих на Донбасі. Чернігів ближчий до небезпечного краю України, тому з початком війни прапорів у його вікнах набагато більше, аніж неподалік у столиці. Кажуть, коли одразу після Майдану якісь зайди намагалися збаламутити воду й улаштувати «ЧНР», місцеві бабці, просто з вербовими гілками в руках (а це було напередодні Пасхи), примчалися розганяти мітинг – і розігнали, і відтоді про «ЧНР» ніхто ні сном, ні духом.

Кажуть, коли через рік там були вибори, деякі бабці встигали отримати гречку від одного кандидата, а борошно – від іншого, зранку вибудовуючи складну логістику, де б у якій шаровій черзі постояти... Різний Чернігів.

Тут усі з усіма знайомі. Тут місцевий батон чомусь устократ смачніший за київський. Тут не читають у публічному транспорті, бо відстані вимірюють кількома швидкими зупинками. Тут старовинні різьблені хатки «оновлюють» потворною вагонкою – привіт Львову з його пластковими вікнами в австрійських особняках! Тут квартири біля великого базару коштують дорожче, аніж із виглядом на давньоруський собор.

Читайте також: Україна, якої ми не знаємо

Маленьке відображення великої України. Такий же вузький фейсбук-простір активістів, які щоосені проводять міжнародний джаз-фест. Здається, це єдиний серйозний фестиваль у цьому місті. А влітку організовують регулярну «Зелену сцену» - мікс якісних концертів, виставок та інших інтерактивів.

Місто, в якому ще немає книгарні «Є». Зате Молодіжний театр здійснює постановки за творами сучасних письменників, а дітей можна повести на виставу із Чакалкою – персонажем Івана Андрусяка.

Я приїжджаю сюди часто. Мій чоловік народився тут, але незабаром відтинок життя, прожитого ним у Києві, зрівняється, а потім і переважить «чернігівський період». Як і в багатьох, хто у п’ятницю ввечері, а потому в неділю ввечері – прилаштовується  у довгу чергу автомобілів, які летять чернігівсьою трасою.

Читайте також: Земля прихованих скарбів

Електромобіль мого чоловіка курсує час від часу Черніговом, шукаючи місце, де би дозволили «перекусити електрикою». Заправок  для такого транспорту у місті ще немає.  Проте електромобіль уже долає відстань від столиці на Дніпрі до столиці  сіверської на Десні — без жодної зупинки.

 Фото  Валерія Сорокіна.