Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 січня, 2014   ▪   Януш Бугайські   ▪   США   ▪   Версія для друку

Ціна безвідповідальності. Захід став жертвою власної стратегічної недалекоглядності в питанні України

Слабкостями Заходу вдало скористався Кремль, затягнувши Україну в свою пастку
Матеріал друкованого видання
№ 1 (321)
від 9 січня, 2014
Ціна безвідповідальності. Захід став жертвою власної стратегічної недалекоглядності в питанні України

Звинувачення з вуст російської влади, нібито західні політики навмисне розпалюють пристрасті в Україні, є безпідставними. Насправді європейські та американські лідери не спромоглися впоратися із внутрішніми й міжнародними проблемами, що назрівали в країні впродовж багатьох років, тож тепер потерпають від наслідків власної стратегічної недалекоглядності. Криза в Україні – це і внутрішнє змагання між конкурентними ідентичностями, і зов­нішня геополітична боротьба між прихильниками інтеграції в європейський проект і виключення з нього.

Нехтування демократизацією

Ще 2010 року, коли до влади прийшов Віктор Янукович, було очевидно, що його режим не має довгострокового стратегічного бачення для України. Він використовує короткочасні тактичні маневри для утвердження своєї влади і привілеїв, забезпечення міжнародного фінансування та уникнення рішення щодо належності України: чи то до Європи, чи то до російської Євразії. Європейський Союз, який довгий час підтримував президента, виявив­­ся спільником у цьому химерному фарсі.

Ані ЄС, ані США не мали чіткої стратегії щодо того, як протистояти російському тиску на пострадянські держави

Ані ЄС, ані США не вдавалися до ефективної критики або санкцій у зв’язку зі зловживанням владою з боку Януковича та його «Сім’ї» після перемоги на виборах 2010 року. Саме ця бездіяльність Заходу й сприяла легітимації режиму. Зовнішньополітичні реалісти можуть виправдовуватися: мовляв, Євросоюз був обмежений в інструментах впливу на українську політику, з огляду на власну внутрішню економічну й фінансову скруту, протест проти дальшого розширення на схід, брак коштів для фінансової допомоги та скутість, пов’язану з відсутністю консенсусу щодо зовнішньої політики серед країн ЄС. Однак факт залишається фактом: заяв Євросоюзу щодо занепокоєння порушеннями прав людини, всюдисущої корупції на офіційному рівні, політичних судових справ проти лідерів опозиції абсолю­т­­но недостатньо для того, щоб запобігти формуванню квазіавторитарного режиму в Україні.

Цинічні критики навіть стверджують, що представники ЄС навмисне висунули вимогу звільнення Юлії Тимошенко як умову для підписання будь-якої угоди з Євросоюзом, аби тримати Україну на відстані, попри обіцянки про зону вільної торгівлі та асоціацію. У Брюсселі добре знали, що Янукович не погодиться випустити свого головного політичного опонента, а крім того багато хто вірив, що Тимошенко таки винна в корупції, незважаючи на вибіркове правосуддя за нинішньої украї­н­­­­ської влади. Зрештою, політич­­ну систему країни не вдас­ться синхронізувати з європейською моделлю ліберального управління й верховенства пра­­ва. Тож у деяких столицях ЄС новину щодо краху Угоди про вільну торгівлю і асоціацію з Києвом зустріли байдуже, а подекуди й утішилися.

Глухий кут Європейського Союзу

Наприкінці листопада, тобто напередодні Вільнюського саміту, міністри закордонних справ ЄС, які найактивніше працювали з Києвом, добре знали, що Янукович не підпише Угоди. Насамперед через суперечливі наслідки її укладення для відносин Києва з Москвою, що загрожувало Україні економічним колапсом і навіть порушенням територіальної цілісності в разі повернення країни в бік Заходу.
Варшава і Стокгольм також розуміли, що деякі впливові члени ЄС, на кшталт Німеччини та Франції, не готові змінювати свою позицію щодо надання Києву суттєвого фінансування. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський висловив невдоволення діями двох країн напередодні Вільнюського самі­ту. Прихильники України в ЄС мали недостатньо важелів впливу, які допомогли б їй, адже старіші представники Союзу не хотіли надавати фінансову допомогу, посилаючись на виснаження ЄС після порятунку кількох середземноморських країн. Тим часом Москва пропонувала суттєві короткострокові фінансові вливання, хоч вони й передбачають пастку для України, через що вона знову опиниться під крилом Росії.

Читайте також: Альґірдас Кумжа: «Україна постійно рухатиметься до Європи. Це просто неминуче»

Очевидно, що готовність Януковича до переговорів щодо запропонованої Угоди аж до самісінького саміту у Вільнюсі замилювала очі ЄС. Справжньою метою володаря «Межигір’я», пев­­­но, було підняття ціни, яку доведеться сплатити Росії за втримання України в межах своєї стратегічної орбіти.

За оцінкою Януковича, Україні знадобилося б $160 млрд, щоб упродовж трьох років покрити втрати російського ринку й по­м’якшити наслідки реформ, яких вимагав ЄС. Європейці відмовилися надати таку суму: на їхню думку, вона була завищена. Натомість запропонували €610 млн у короткостроковій перспективі, запевняючи, що Угода сприятиме торгівлі та інвестиціям і дасть поштовх для подальших фінансових програм. За деякими оцінками, впродовж найближчих семи років Київ мав отримати від ЄС позики та гранти на €19 млрд, однак європейці не брали на себе жодних зобов’язань щодо цього.

Київ досі вірить, ніби може вести переговори із Брюсселем про істотніше фінансування. Прем’єр-міністр Микола Азаров навіть заявив, що Угода про асоціацію буде підписана, якщо Україні запропонують механізм компенсації орієнтовних фінансових втрат у зв’язку з російським ембарго. Та насправді шанси на асоціацію з ЄС уже втрачено, принаймні за нинішньої влади в Україні.

Після приголомшливого відступу Януковича у Вільнюсі єврокомісар із питань розширення та європейської політики сусідства Штефан Фюле висловив думку, що Євросоюз мав би запропонувати Україні перспективу членства: подібний механізм застосовували до Західних Балкан. Це могло б схилити Київ до підписання попередньої угоди. Нині Україна не має жодних шансів на вступ до ЄС, бо шлях до інтеграції заблокований кількома провідними країнами-членами.

За словами критиків, ЄС перетворився на елітний клуб, що не вважає нинішніх потенційних кандидатів на членство гідними європейцями. Декотрі уряди країн Євросоюзу уперто опиратиму­­ться будь-якому розширенню і гратимуть на антиімміграційних і расистських настроях громадян багатьох держав спільноти.

Ігнорування незалежності України

Ті самі країни, що скептично ставляться до інтеграції України в ЄС, виступають і проти Плану дій щодо членства у НАТО (ПДЧ). Усі вони зітхнули з полегшенням, коли невдовзі після виборів Янукович оголосив про «позаблоковий статус» України. Крім того, в межах політики перезавантаження відносин із Москвою Адміністрація Барака Оба­­ми відмовилася від кампанії Джорджа Буша-молодшого щодо розширення НАТО на схід і залучення пострадянських держав до західних структур. У зв’язку з цим Україна стала ще більш вразливою до інтеграційного тиску Москви. Кремль сприйняв зміну позиції Заходу як слабкість, що за­охотило Росію продовжувати імперіалістичну реконструкцію.

Читайте також: Меркель каже: «Треба робити вибір»

Україна, Білорусь, Молдова і Грузія не є пріоритетами для нинішнього уряду США: в плані ані демократичного розвитку, ані національного суверенітету, ані стратегічного положення. Американці зосередилися на відносинах із Росією у таких сферах, як контроль над озброєннями, нерозповсюдження ядерної зброї, антитероризм, Близький Схід, і готові пожертвувати прагненнями європейських союзників. Не дивно, що стратегічним партнерством між Україною та США в Білому домі Обама не надто цікавиться; доклала до цього руку й Банкова. Діалог базувався на припущенні, що Київ розвиватиме демократію в країні і верховенство права, ефективно готуючись до майбутнього вступу в Альянс, відповідно до квітневої 2008 року декларації Бухарестського саміту НАТО.

Однак «спільні цінності й інтереси», передбачувані цим партнерством, переважно зникли. «Цінності» уряду Януковича не означали демократичного розвитку, а стратегічні інтереси відхилялися від євроатлантичного шляху. США чи будь-якій європейській державі важко захищати суверенітет України, коли влада дедалі більше піддається російському тиску й віддаляється від Заходу.

Утім, Вашингтон і Брюссель могли розробити більш реалістичний та рішучий підхід до путінської Росії і стримувати претензії останньої на регіональну зверхність. Для цього знадобилися б чотири основні складові: спільна позиція ЄС у відносинах із Москвою; тісна координація між Брюсселем і Вашингтоном у розробці політики щодо Росії; зобов’язання щодо розширення на схід; достатні економічні та дипломатичні можливості, які не дали б Кремлю чинити тиск на сусідів. Жодної з чотирьох умов не було дотримано, бо ЄС взаємодіяв із Росією, вважаючи її прагматичним бізнес-партнером, тоді як Америка – корисним світовим гравцем, готовим до співпраці. Новий імперіалізм Москви залишався непоміченим або цинічно ігнорованим заради інших глобальних інтересів.

Ані ЄС, ані США не мали чіткої стратегії щодо того, як протистояти російському тискові на пострадянські держави. Відхід американців від Східної Європи в період президентства Обами та брак спільної європейської позиції у відносинах із Росією відкрили нові можливості для євразійських інтеграційних планів Путіна. Його повернення до вла­­ди у травні 2012 року дало новий поштовх експансіонізму Кремля. Путін послідовно нехтував будь-якими протестами європейських столиць. Ініціатива ЄС щодо України в межах програми Східного партнерства, яку мали закріпити у Вільнюсі, була лише слабкою відповіддю на амбіції РФ. Крах цієї програми негативно позначиться на безпеці найближчих членів ЄС на кшталт Польщі та країн Балтії. Таким чином, знехтувавши незалежністю України та інших пострадянських держав, ЄС завдав удару по власних довгострокових стратегічних інтересах.

Читайте також: Сенат і Держдеп Україні: потрібен діалог і чесні вибори 2015-го

17 грудня Янукович уклав угоду з Путіним про те, що Москва виділить Києву позику на $15 млрд, придбавши українські євробонди. Національний банк України вже отримав перший транш у $3 млрд. Окрім того, РФ обіцяє втричі зменшити ціну, яку Нафтогаз платить за російське блакитне паливо. Загалом російський кредит дасть змогу уникнути державного дефолту, енергетична угода допоможе країні перезимувати, а ринок РФ залишатиметься відкритим. Наразі точно невідомо, що саме пообіцяв Янукович Путіну в обмін на фінансову підтримку. Можливо, йому доведеться поступитися контролем над українським газопроводом і передати інші активи путінським олігархам.

Ходять чутки, що американські дипломати знали про таємні переговори між українськими та російськими політиками, результатом яких стали домовленості 17 грудня, однак не протестували й не втручалися. Справді, деякі радники Обами не проти суворішого контролю Росії над Україною, у результаті якого Захід буде менш політично й фінансово обтяжений. «Утома від України» Білого дому та Держдепартаменту грає на руку Москві. При такому короткостроковому підході не враховують факту, що замість стабілізації України завзятий інтеграційний тиск Кремля може мати катастрофічні наслідки для її внутрішньої стабільності й ре­гіональної безпеки.

Крок за кроком Адміністрація Януковича капітулює перед натиском РФ і погоджується на роль молодшого брата. Двоє представників Путіна в Києві Віктор Медведчук і Андрій Клюєв, секретар Ради національної безпеки і оборони, стали впливовими радниками президента. Тим часом прем’єр-міністр Азаров смиренно зауважив, що за згодою Москви Київ пропонує провести тристоронні переговори між Росією, ЄС та Україною. Пропозиція – класичний приклад політичного те­ат­­ру, покликаного надати Брюсселю фальшиве відчуття безпеки. Меседж полягає в тому, що Москва не є загрозою для європейського проекту, бо Україна насправді не відмовлялася підписувати Угоду про асоціацію в майбутньому.

Без належної підтримки західної влади та інституцій про­європейські протести в Україні можуть ущухнути. Це суттєво послабило б політичну опозицію і зміцнило б намір Януковича утвердити квазіавторитарниий ре­­жим за моделями Владіміра Путіна й Аляксандра Лукашенки. Тим часом українська влада й далі поступається суверенітетом країни на користь амбіційної і зарозумілої Росії, тож кінець мирних протестів у Києві може також означати початок силового сценарію.

Про автора:
Януш Бугайські – експерт європейської програми Центру стратегічних та міжнародних досліджень у Вашингтоні (CSIS). Працював консультантом багатьох американських урядових інституцій та громадських організацій, регулярно бере участь у підготовці звітів із міжнародної політики для Конгресу США. Автор книжок: «Зони конфлікту: порівняння Північного Кавказу і Західних Балкан» (вийде в лютому 2014-го), «Повернення на Балкани: виклики для європейської інтеграції та американського виключення» (2013), «Нові американські союзники у Європі» (2009), «Розширюючи Євразію: російські європейські амбіції» (2008), «Атлантичні мости: нові європейські союзники США» (у співавторстві з Ілоною Текелі) (2007), «Холодний мир: новий російський імперіалізм» (2004)


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Французькі політики, котрі відразу після Помаранчевої революції позиціонували себе групою підтримки України, нині активно лобіюють інтереси Кремля.
    31 травня, Алла Лазарева
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено