Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 грудня, 2013   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Львів, Донецьк, Суми, Ужгород. Протестний потенціал регіонів

Найбільша концентрація політиків спостерігається в столиці – там, де зосереджені керівні владні органи. Проте в інших містах країни життя не менше визначається перебігом політичних подій, переважно місцевого спрямування. Тиждень вирішив поцікавитися, яким є ставлення до політиків у різних регіонах, зокрема на Сумщині, Донбасі, Закарпатті та у Львові.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (317)
від 5 грудня, 2013
Львів, Донецьк, Суми, Ужгород. Протестний потенціал регіонів

Катерина Гладка, Львів. Львів обирає шлях сам, і це не обговорюється

Львівський Євромайдан розпочався із 12 студентів. Протест був тут насамперед студентським і лишається таким досі. Попри спроби долучення до нього політичних партій та громадських організацій, керують і координують там представники студентського самоврядування. Чого не скажеш про Київ, де юна­­ки та дівчата з вишів, звісно, – найширший пласт, представлений на Майдані, проте вони всіх процесів не контролюють.

Львів – типове магдебурзьке місто: хоч би яким був політик і яку партію представляв, він наперед знає, що силь­­но суперечити думці львів’ян не варто, бо прийдуть під мерію і спокою не дадуть. Хоч магдебурзьке право не відіграло в Україні тієї ролі, що на Заході, все-таки воно, вносячи певні риси тамтешнього міського устрою в наші міста, стало одним із важливих чинників культурного та правового зближення. У Львові це відчутно: влада, з одного боку, сприймається як частина міського організму, із другого – вона завжди підзвітна, а оскільки здебільшого в місті всі одне одного знають, то й роль людського осуду тут серйозніша, ніж у Києві.

Показовою для Львова ситуа­­цією стала поява 24 листопада на Євро­­­майдані представника ВО «Свобода» Юрія Михальчишина, люди якого спробували захопити сцену й дати своєму лідеру виступити. Він, своєю чер­­гою, назвав студен­тів-орга­­нізаторів «сопляками», за що був засвистаний і зігнаний із лаштунків. Ось він, той самий магдебурзький відтінок: владне свавілля у Львові, навіть якщо це партія, яка має більшість у міській раді, не могло не позначитися на ставленні до неї жителів. На сцені Євромайдану більше не з’явля­­лися представники цієї політсили, як у принципі й будь-якої іншої.

Ставлення львів’ян до ролі влади в ситуації з Угодою про асоціацію різне. Один із поглядів, які мені озвучили на Євромайдані міста, – це потреба в контролюванні громадянами можновладців і намаганні самим розібратися принайм­­ні в суті домовленості, вигідності її для України та можливих наслідках довгого непідписання. Окрім того, чути прохання не дати політичним діячам узяти страйк під своє крило.

Є ще й інші погляди. «Я бачу доцільність у перебуванні політиків на Євромайдані, – каже активістка Юлія. – Думаю, що лідери нинішньої опозиції, попри всі свої недоліки, пропагують демократію та європейські цінності. Тому прихід до влади цих сил не перешкоджатиме демократичному вибору громадян на наступних електоральних перегонах. Можливо, за цей час викристалізується новий лідер для нової, європейської України».

Дискусії щодо народження нового провідника нації саме в цих історичних обставинах лунали на львівському Євромайдані й доти. Старих уже не хочеться, тож варто розірвати замкнене коло й допустити в нього нових.

Загалом атмосфера у Львові оптимістична, сили спрямовані на підтримку бойового духу та чинника фізичної присутності львів’ян у Києві. Зрештою, є ще одне. У Місті Лева ніхто мітингувальникам не перешкоджає: навпаки, міський голова Андрій Садовий усіляко декларує свою підтрим­­ку (в перші дні на Костелі єзуїтів навіть прапор ЄС дозволив повісити на всю стіну). Це ще одна суттєва відмінність від Києва, у якому мера в принципі годі шукати (і посади такої немає, і людини в столиці на час Євромайдану начебто катма).

Головне в цій ситуації залишається у львівському повітрі: влада тут не є сакральною, вона виборна, тож кому, як не громадянам, не лише контролювати процес наближення до ЄС та підписання асоціації, а й стати тим вічем, яке запропонує нові обличчя для країни й міста.

Денис Казанський, Донецьк.  Влада від Бога

Два роки тому я приїжджав до Львова у складі делегації донецьких журналістів. Програма поїздки передбачала зустріч із мером міста Андрієм Садовим, яка відбулася у Львівській ратуші. Уже на вході подиву донецької делегації не було меж – у будівлі не було турнікетів та воєнізованої охорони, а пройти туди міг кожен охочий просто з вулиці. Для великого міста на Сході України це небачена ситуація.

На Донбасі до представника влади необхідно прориватися. А коли прорвешся, то говорити ввічливо та запобігливо, каючись за те, що відволікаєш чиновника від важливих державних справ. Влада священна й неприступна. Вона ніколи не має часу, завжди тяжко працює і не може відволікатися на ходоків із їхніми дрібницями. У людей, які працюють у владних кабінетах, неймовірно сильне відчуття власної важливості, що вони не втомлюються демонструвати громадянам. Загалом же чиновники українського Сходу – класичні бюрократи часів російського самодержавства з усіма властивими цьому контингенту рисами та звичками.

Народ, на щастя бюрократів, відповідає їм традиційними покорою і смиренням. Й ані кривава революційна каша початку минулого століття, ані два десятиліття сучасної демократії не вплинули на цей пат­ріархальний уклад. Змінюються конституції і закони, змінюються держави та документи, змінюються політич­­ні партії, не змінюються тільки люди, які звикли сприймати представників влади не як най­­ману робочу силу, а як небесних намісників, що мають над ними абсолютне панування.

Типовий сюжет про взаємини влади і громадян на місцевому телебаченні – розповідь про те, як боярин несе світло нерозумним холопам, а ті кланяються йому в пояс. Кілька масивних людей у костюмах в оточенні натовпу бідно вдягнених пенсіонерів поважно й поблажливо кивають головами у відповідь на потік істеричних скарг, а потім на камери обіцяють «закрити питан­­ня». Вислуховують слова подяки і йдуть геть. Цього цілком вистачає для збереження чинного укладу. Побудовані дитячі майданчики й пофарбовані лавочки, масово встановлені до чергових виборів, народ приймає як Божий дар і поводиться так, ніби все це подаровано благодійниками, а не куплено за народні ж, тобто бюджетні, гроші. Кожна влада може тільки мріяти про таку «стабільність».
Часом і в цьому океані патріархального спокою трапляються невеликі бурі. Але масового характеру вони набувають украй рідко. Невдоволення відважується висловити жменька людей, яких навіть прості співгромадяни найчастіше сприймають як божевільних. «Бач які, їм більше за всіх треба», «Горлопани», «Йшли б працювати краще, ніж протестувати», – чути вслід протестувальникам невдоволені репліки. Будь-яка громадянська активність сприймається як шахрайство або юродство:

– Ти чув, у сусідньому дворі підписи збирають проти заводу?

– А скільки платять?

– Так ніскільки, самі вони там щось мутять.

– А, дурна голова ногам спокою не дає, все зрозуміло...

Яскравий приклад відносин влади з населенням на Донбасі – нещодавній випадок у Макіївці, де триває конфлікт навколо нового металургійного виробництва. Великий бізнесмен та екс-нардеп Андрій Орлов звів невеликий металургійний завод лише за 700 м від житлових будинків, посеред селища, як наслідок – життя мешканців перетворилося на справжнє пекло. А коли жителі стабільної та благополучної Макіївки спробували поскаржитися на завод місцевій владі, то наразилися зовсім не на те ставлення, яке зазвичай показують місцеві телеканали.

На сесії міської ради, куди прийшли люди, їх спочатку взагалі відмовилися пропустити до сесійної зали. При цьому один із депутатів прямо заявив, що протестувальники – нероби і шахраї. Потім усе ж погодилися пропустити п’ятьох представників, але коли ті стали піднімати руки, щоб поставити запитання, міський голова Олександр Мальцев із явною неприязню наказав виборцям іти до суду й піднімати руки там. Після чого просто вийшов із зали, ігноруючи всі запитання та звернення. Ніхто так і не вислухав людей, які прийшли до обранців зі своєю проблемою.

«Аби нас не чіпали, а ми вже якось самі протримаємося», – найчастіше кажуть мешканці Дон­­басу у відповідь на запитання, чи влаштовує їх місцева влада. Але на практиці нерідко виявляється, що, навіть коли просто не чіпають, не завжди комфортно. А вже якщо починають чіпати, то взагалі хоч тікай. Щоправда, шукати підтримки у співгромадян точно не варто. Бо обізвуть хуліганами чи божевільними. Тому, найімовірніше, доведеться самим пробиватися через пости охоронців та турнікети, принизливо випрошуючи аудієнції.
Іноді здається, що така патріархальність триватиме століття...

Владислав Івченко, Суми. Сумщина політична – захід на сході

Історія теперішніх політичних уподобань Сумщини залежить від однієї давнішої події – призначення в березні 1999 року головою Сумської облдержадміністрації Володимира Щербаня, амбітного донецького політика. До Щербаня вона була звичайною областю так званого червоного поясу, голосувала за КПУ, а то й за ПСПУ, тож згодом мусила б стати зразковою східною областю на кшталт сусідньої Харківщини. Але Щербань усе змінив. Привівши за собою численну донецьку команду, він за кілька років перерозподілив увесь середній бізнес регіону (особливо швидко змінювали власників хлібо-, м’ясо-, молокозаводи та інші підприємства переробної галузі), а також налаштував проти себе зокрема і донецьких загалом майже все тамтешнє населення. Тому під час кампанії 2002 року Сумщина була опозиційним регіоном, а влітку 2004-го саме тут стартувала акція студентського опору, яку багато хто вважає початком Помаранчевої революції. На виборах 2004-го область дала своєму землякові Віктору Ющенку результат не гірший, ніж західні регіони.

Цей перехід від червоного до помаранчевого привів до цікавих змін. Якщо ще на початку 2000-х слова «бандерівці» чи «западенці» були лайкою для пересічних сумчан, то тепер перше набуло нейтрального, а то й позитивного відтінку, а друге майже не вживається, бо з ідеологічного погляду сумчани теж стали «западенцями» – радше не галичанами, а волинянами. Тектонічний зсув обласної ідеології не змінила навіть подальша поразка помаранчевої команди. Бо Сумщина все одно і далі голосувала за опозиційні до Партії регіонів сили. Спочатку за «Батьківщину», потім за «Фронт змін», на останніх парламентських виборах хороший результат здобули УДАР і «Свобода». За мажоритарними округами до ВР пройшли три опозиційні депутати та Олександр Волков, який широко використовував опозиційну риторику, але потім перебіг до фракції ПР.

Традиційно більш опозиційні південні райони Сумщини, натомість на півночі, де є території, населені етнічними росіянами, а також в індустріальних Конотопі та Шостці сильні позиції в комуністів і регіоналів. На місцевих виборах останні завдяки перемозі владних кандидатів у мажоритарних округах змогли здобути більшість в обласній раді, а ось у Сумській міській мали лише невеличку фракцію. Проте очільник міста Геннадій Мінаєв вирішив блокуватися саме з біло-синіми – і зараз мерія Сум, як і інших міст регіону, перебуває під впливом владної вертикалі. Тобто, переважно опозиційна область має здебільшого «регіональну» місцеву владу.

Нині регіоном керує черговий виходець із Донеччини Юрій Чмир, який намагається залучати місцеві кадри та започатковує різні гучні проекти: будівництво нових лікарень, футбольних центрів, ремонт театрів тощо. Проте Сумщина лишається досить протестним регіоном. Сотні сумчан відбули на київський Євромайдан, а мітинги в Сумах зараз збирають по кілька тисяч людей. Регіон стійко лишається дуже «західним» у своїх політичних уподобаннях, і наразі немає підстав думати, що щось зміниться до найближчих президентських виборів.

Сергій Федака, Ужгород. Панські витребеньки

Український соціум на Закарпатті значно більше віків, ніж у будь-якому іншому нашому регіоні, був суто селянським, без власної аристократії, купецтва, буржуазії (духовенство практично не різнилося за соціальним статусом від селян). Тому сформувалася традиція ставлення до політики як до панського «ганцузтва» (витребеньок), рециди­­ви якої інколи даються взнаки донині. Щоправда, коли в 1920–1930-х край входив до Чехословаччини з її високою політичною культурою та регулярними виборами, цю традицію було зламано, діяло 30 партій, органи місцевого самоврядуван­­ня. На тому ґрунті закарпатці домоглися власної автономної державності, а потім і проголошення незалежності Карпатської України. Проте радянські десятиліття знову перетворили політичне життя на фікцію – приховану гризню номенклатури. А за останню чверть століття в області сформувалося кілька політико-бізнесових кланів, між якими й точиться боротьба.

Для політичних настроїв сучасних закарпатців загалом характерні пошуки збалансованої золотої середини, швидке ліплення кумирів буквально з нічого і ще швидше розчарування в них. Якоїсь чіткої, виразно домінуючої політичної ідеї тут немає, громадська думка нестабільна, легко змінюється під впливом маніпуляцій. Політич­­ні емоції переважають над мисленням. Водночас ставлення до мітинговості дуже обережне. Місцеві інтереси бачаться дуже сильними на тлі загальнодержавних. Край має власне політичне життя, мінімально пов’я­­зане з київськими розстановками.
Утім, говорити про політичні стереотипи закарпатців як таких можна дуже умовно, бо серед верховинців значно більше осіб затятих і непоступ­ливих, а долиняни більш схильні до позиції «і вашим і нашим». До того ж сильно різниться електоральна поведінка навіть сусідніх районів: гуцульська Рахівщина прихильніша до національно-демократичних і навіть націоналістичних цінностей, а сусідня Тячівщина (теж гірська, але не гуцульська) – до найсильнішої на сьогодні опозиційної партії. Центральна Іршавщина традиційно голосує за будь-яку провладну партію. Перечинщина ведеться на соціал-демократичні гасла, а су­­­­сідня Ужгородщина – на ліберальні (див. Тиждень, № 15/2013).

У соціумі нині знову чисель­­но переважає «розселянене» (дек­­ласоване) селянство, що живе не так із землі, як із принагідних заробітків. Близь­­ко 300 тис. закарпатців – трудові мігранти, чиї паспорти на виборах дисципліновано голосують за різні грошові мішки. Великий бізнес тут майже відсутній, середній (як і пов’язане з ним робітництво) – зовсім незначний, дрібний – представлений переважно базарними торгівцями. Досить помітний прошарок інтелігенції-бюджет­­ників (освітяни, медики), якими влада впевнено маніпулює. Менш прогнозованим є студентство. Велику роль відіграють виборчі технології, особливо якщо вони підкріплені достатнім фінансовим ресурсом.

Із національних меншин окреме політичне обличчя мають три, решта (зокрема, й росіяни) становлять зов­сім незначний відсоток, розселені дисперсно, тому якоюсь специфічною політичною поведінкою не виділяються. Угорці живуть змаганнями двох своїх партій в Україні. Серед місцевих румунів чимало свідків Єгови, які взагалі не голосують із релігійних переконань. Відсоток циган неухильно зростає після запровадження так званих «дитячих грошей» (див. Тиждень, № 45/2013), вони голосують організовано за вказівкою баронів і після стимуляції з боку кандидатів.
Загалом політичні настрої на Закарпатті чи не найбільш мозаїчні в усій Україні.


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено