Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи

Чи повстане Україна

Активізація локальних протестів за певних умов може перерости в загальноукраїнський виступ проти режиму Януковича ще до президентських виборів 2015 року
Матеріал друкованого видання
№ 28 (296)
від 11 липня, 2013
Чи повстане Україна

За майже три з половиною роки панування режиму Януковича значно зросла кількість протестних акцій (з 2305 виступів 2010-го до 3636 2012-го), так само як їхні географія та радикалізм. Відбувалися вони під різними приводами, але спільна риса більшості – переважна аполітичність на початку з поступовим доповненням політичних вимог. Виступи зазвичай були локальними, або територіально, або в розрізі соціальних груп, порушенням інтересів яких спричинені. Багато протестів об’єднує бунт проти кричущої несправедливості, як це було у Врадіївці, Миколаєві, Семиполках тощо, чи з метою захисту своїх прав, як у Лисичанську, Первомайську, Чаусовому, акції чорнобильців, мовні протести тощо. Такі виступи переважно викликали співчутливе ставлення решти населення, однак без готовності активно підтримувати «чужі» інтереси. Саме це давало владі змогу «вирішувати проблеми в міру їх появи» й нейтралізувати протестні настрої, що хоч і притаманні, як засвідчують останні соціологічні дані, переважній частині українців (а понад третина взагалі готова взяти участь в акціях), однак украй фрагментовані у виявах. На відміну від, приміром, Болгарії, Туреччини, Бразилії чи Єгипту, де чинників для мобілізації сотень тисяч мітингувальників було не більше, ніж в Україні.

Судячи з поведінки нинішніх лідерів опозиції,  вони бояться очолити реальний протестний рух

Чи є це підставою для нехтування невдоволенням в українському суспільстві? Вочевидь, ні. Адже, локалізоване окремими соціально-професій­ними групами або територіями, воно хоч і було в той чи інший спосіб «погашене», однак його причини в більшості випадків так і не усунені. При цьому українські протестні настрої мало чим відрізняються від бразильських чи турецьких, що, власне, й засвідчили події 2004 року. Тож чимало соціологів вважають, що за певних обставин тліючі конфлікти в Україні за правилом склянки води можуть перейти з кількості в якість і здатні будуть спровокувати загальний суспільний вибух, який пришвидшить заміну влади в конституційний спосіб, як це було, наприклад, у Єгипті. Чинником мобілізації, не виключено, стане якийсь поштовх, наприклад, економічні потрясіння, відчуття можливості здобути перемогу, усвідомлення незворотності, як-от втрата шансу змінити владу, або ж поява лідера, котрий запропонує вигідну суспільству альтернативу режимові й буде готовий очолити протестний рух. Наразі, констатують соціологи, накопичується критична маса невдоволених і оголюються нові конфліктні лінії між режимом та суспільством.

Читайте також: Бунт у Врадіївці очима місцевих мешканців: «Люди у нас спокійні… У нас міліція неспокійна»

«На декларативному рівні в нас дуже високі показники готовності до протестів, – каже один із провідних вітчизняних суспільствознавців, заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха. – Але українці не привчені вдаватися до них без дуже великих причин, від яких неможливо відмахнутися. Так, події у Врадіївці, за великим рахунком, зумовлені бажанням просто вижити. Люди зрозуміли, що коли не зупинити цих бандитів, то наступними будуть вони. Тобто, якщо немає якоїсь чітко визначеної несправедливості, мети, бажано вказаної кимось іншим, якимось моральним авторитетом, українець не чухатиметься. Для протесту потрібна майже стерильна ситуація з чітким визначенням лиха та добра, майже так, як сталося у Врадіївці (чи напередодні Помаранчевої революції. – Ред.)».

«Річ у тому, що в українців, мабуть, найдовший терпець у світі, так уже слалося історично, через що з населенням можна тривалий час робити якщо не все, то майже все що завгодно, – пояснює соціопсихолог Олег Покальчук. – Фактично наших співгромадян можна легко зачепити тільки ображеним самолюбством, як підлітка, ким, власне, і є Україна. Вони мають завищену самооцінку, ідеалістичне світосприйняття та літературного ґатунку амбіції – усе це притаманне пубертатному віку».

Від кількості до якості

Та в будь-якому разі події у Врадіївці, Лисичанську, Первомайську тощо продемонстрували, що українське суспільство не лише наелектризоване, а й готове саме до реальної вуличної активності. В наших реаліях готовність взяти участь у протестних акціях випливає не лише з того, що респондент відповість інтерв’юеру на запитання: «Чи готові ви вийти на мітинг?», а й із браку реальної альтернативи вулиці. У країнах із розвиненою демократичною культурою реакція громадськості на садизм врадіївських «правоохоронців» могла би мати кілька варіантів: 1) звернення до вищого правоохоронного органу; 2) звернення до органу, який здійснює нагляд за законністю діяльності правоохоронного органу; 3) висловлення недовіри керівникам правоохоронних органів як у конкретному населеному пункті, так і в цілому регіоні; 4) суд тощо. Зіткнувшись із подібною ситуацією, громадянину країни «старої демократії» не потрібно виходити на вулицю. Натомість в Україні жоден із цих варіантів не працює. Звернення в обласне УМВС безглузде з огляду на те, що його очолює хрещений батько одного з головних перевертнів, який, природно, і сам може виявитися таким самим перевертнем. Скарга до прокуратури безперспективна, зважаючи на наявну в Україні взаємопов’язаність її керівництва з МВС – «Сім’єю» на загальнонаціональному рівні та кумівством на низовому. Власне, випадок у Врадіївці це підтвердив: районний прокурор був у одній зв’язці з міліціонерами-ґвалтів­ни­ками, оскільки кілька днів ігнорував очевидні факти злочину та свідчення потерпілої. Суд – на регіональному і місцевому рівнях – так само перебуває в спайці з міліцією та прокуратурою. Саме тому вуличний протест за нинішнього режиму стає єдиним способом вирішення проблеми індивіда, громади, суспільства. І саме цим пояснюються зростання кількості масових акцій та їхня подальша радикалізація.

Однак на тлі інших країн, де так само високий протестний градус, але він швидко переріс у масові акції, а подекуди в справжні революції, в Україні стихійні, переважно локальні протести вже досить тривалий час не трансформуються у щось більше. Окрім соціопсихологічних причин (на які вказують багато експертів) того факту, що несприйняття суспільством режиму Януковича (за різними соціологічними опитуваннями, це не менше ніж 60% громадян) не переростає у всеукраїнський рух, є ще і політична. «Для повторення ситуації 2004 року потрібна якісна організація протестів, – переконаний Євген Головаха. – Бо без цього нічого, крім сліпого бунту, не буде». «Оператором» процесу могла б стати опозиція в особі парламентської або позапарламентської. Однак наразі політичний клас украй розпещений, далекий від народу і розглядає його, за поодинокими винятками, лише як масовку на тлі сходження того чи того політика або ж політичної сили до влади. Лідери опозиції і далі мислять політтехнологіями, категоріями «сотень тисяч», погано розуміючи, що ті починаються із сотень і тисяч. Як наслідок – у випадках, коли естафета протесту переходила до «організованої» опозиції, ідея народного виступу швидко девальвувалася, оскільки перетворювалася на нечисленні, переважно проплачені, маніфестації-масовки під приїзд лідерів парламентської опозиції. Це деморалізувало активних людей і відвертало їх від підтримки політичних вимог «не за гроші». Особливо яскраво це було помітно під час акції «Вставай, Україно!».

«Для того щоб почалися справді серйозні всенародні протести, не вистачає двох речей, – вважає політолог Сергій Таран. – По-перше, довіри громадян до політиків (після розчарування в помаранчевих лідерах. – Ред.), та й узагалі, будь-яких організаторів протестних акцій. Ця тотальна недовіра, фактично травма, досі не дає людям об’єднуватися навколо якоїсь мети. Другий дуже важливий фактор – це менеджмент, тобто керування цими виступами. Цим треба серйозно займатися щодня, організовувати відповідні мережі, інспектувати, перевіряти їх. Саме цим в Україні немає кому займатися».

Судячи з поведінки нинішніх лідерів опозиції, насправді вони бояться очолити реальний протестний рух. З ув’язненням Тимошенко в Україні не залишилося свого Навального, який, попри шалений тиск із боку російської державної машини, не відступає від своєї мети поміняти путінський режим, що, за його визначенням, сформований «із колишніх комсомольців та бандитів». Чи Джинджича, який попри те, що його політична сила в Сербії перебувала в меншості, очолив процес повалення (так звана Бульдозерна революція) президента Милошевича з його мафіозною системою. До речі, приклад Джинджича та його політичної сили, як, зрештою, і останні події в Єгипті, показовий іще й іншим: інколи навіть меншість здатна взяти владу в свої руки, якщо запропонує суспільству переконливу альтернативу. І Навальний, і Джинджич прагнули докорінно поміняти системи, які ведуть їхні країни до краху. Натомість більшість нинішніх вітчизняних опозиціонерів не ставить перед собою такої мети, тому й не може чи не хоче очолити реальний протест. «В українському суспільстві зараз дуже мало пасіонаріїв, через катаклізми ХХ століття», – констатує Євген Головаха. Утім, питання лише в тому, коли знову визріє лідер чи політична сила, готова кардинально змінити систему, як того хоче українська більшість.

Ситуація дозріває, коли вона дозріває

Режим Януковича, звісно, нинішній протестний рух влаштовує. «Влада відверто не рахується з цивілізованими формами протесту, а ось нецивілізовані, навпаки, сприймає. Простіше кажучи, на журналістів та правозахисників їй чхати, а ось коли починають палити райвідділок, тоді включається звичайна хитрість і намагаються якось вирішити проблему», – відзначає Євген Головаха. Але розрахунок представників державного керівництва на те, що позбавлене лідерів та кращої альтернативи суспільство так і не спроможеться на великий протест, є невиправдано самозаспокійливим. Події початку минулого десятиліття, які увінчалися Помаранчевою революцією, свідчать, що на акцію «Україна без Кучми» у 2000–2001 роках виходило максимум 20 тис. осіб, а напередодні самої революції готовність громадян до протесту в столиці була значно нижча, ніж навіть зараз. Однак усе завершилося загальним суспільним вибухом у момент, коли з’явилося відчуття фатальної незворотності, коли владу вже не вдалося б спинити у зневазі до позиції та інтересів абсолютної більшості українців і, зокрема, мешканців столиці. Тож не виключено, що в ключовий момент громадяни розігріті низкою локальних конфліктів, які відбуваються всі ці три з половиною роки і причини яких так і не були зняті (і не будуть з огляду на саму природу режиму Януковича), спроможуться на стихійну і малопрогнозовану для влади мобілізацію, протиставити якій вона вже не матиме чого. І, можливо, на той час уже виросте сила чи лідер (бажано не із середини нинішнього політикуму), здатні запропонувати вигідну суспільству альтернативу й очолити протестний рух, який пришвидшить зміну влади в конституційний спосіб. При цьому дуже ймовірно, що суспільство може вибухнути ще до президентських виборів 2015 року, якщо режим Януковича і надалі настроюватиме проти себе народ із такою швидкістю, як зараз.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено