Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 червня, 2013   ▪   Олексій Сокирко   ▪   Версія для друку

Хто такі «укрАінци» й чого вони хочуть

«УкрАінская» псевдоідентичність, яку партія влади намагається нав’язати всій країні, є вибуховою сумішшю совкових цінностей, блатних «понятій» та ідей слов’янської єдності
Матеріал друкованого видання
№ 24 (292)
від 20 червня, 2013
Хто такі «укрАінци» й чого вони хочуть

Хто такі українці й чого вони хочуть? Свого часу це питання поставив у однойменному нарисі Михайло Грушевський. Тоді, в час Української національної революції, йшлося про підставові речі: що об’єднувало українців як націю колись і що їх має об’єднувати тепер. Відповіді були досить простими й відтоді стали мало не підручниковими істинами: їх, як і кожну питомо європейську націю, об’єднують спільні історія й культура, а в теперішній час повинен згуртувати спільний проект розбудови демократичної суверенної держави, у якій панівною має бути українська мова як визначник власне того соціокультурного коду, котрий робить цю державу національною (див. Тиждень, № 27/2012, № 21/2013, № 23/2013). Далі був ще довгий перелік спільних прагнень, які мали б гуртувати українців ситуативно, так би мовити, «на злобу дня» (питання власності, освіти, політичних свобод). Натомість це credo нації та її держави в найстислішому розумінні насправді мало змінилося відтоді. Запитаймо француза, італійця, англійця чи поляка, що визначає їхню національну належність тепер, і почуємо ті самі відповіді: спільність минулого, єдність у теперішніх цілях і, звичайно ж, мова та культура.

Утім, поглянувши на ситуацію, що склалася в Україні майже через 100 років після виходу памфлету Грушевського, побачимо активно пропаговану нову ідентичність: не українську, а як «укрАінскую» (неодмінно з таким наголосом!), парадоксальність та потворність якої водночас і смішить, і лякає.

Україна для «укрАінцев», це не країна й тим паче не держава, а певна територія, до якої вони мають трохи сентиментальне ставлення

Після приходу до влади в 2010-му, донецький істеблішмент раптом усвідомив, що його регіонального патріотизму й специфічної мови символів і соціальних знаків явно замало, щоб пояснити всій країні, чому саме їхній президент та уряд найкращі, як вони піклуватимуться про решту регіонів і куди взагалі поведуть країну завтра. Прибравши до своїх рук державу, нові господарі розгублено з’ясували, що це господарство набагато більше за єнакіївську автобазу й до того ж строкатіше і складніше у своїх настроях та уподобаннях, аніж вони звикли його бачити на картах електоральних округів. Відтак слова «Україна» й «українці» вони почали вимовляти по-своєму, вкладаючи в нього власний, тільки їхнім світоглядом і логікою продиктований, сенс. 

Анатомія «укрАінства»

Ідентичність «укрАінцев» є вибуховою сумішшю совкових цінностей і блатних «понятій», тобто поєднанням цінностей тих, хто брав участь у її витворенні. «УкрАінєц», з погляду цієї ідеології, має бути терплячим, лояльним до держави, обов’язково вдячним їй за опіку і турботу, пишатися нею, її історією та культурою. Під останніми мається на увазі повний комплект реінкарнованого сучасною російською пропагандою імперсько-радянського коктейлю: «Вєлікая побєда», слов’янська єдність, православ’я, захист від зловорожих підступів Заходу. Додамо сюди ще святкування 23 лютого, 8 березня та 9 травня на рівні з Великоднем і Різдвом, вклоніння «мученически убиенному государю Николаю ІІ с семьей» та відзначення дня Комсомолу, Новий рік під «блакитний вогник» із Шаболовки, ностальгійний салат «Олів’є» і сакраментальне «ліш би нє било войни». Стрижнем ідентичності «укрАінца» є «спільні цінності», про відродження яких торік заявив прем’єр Микола Азаров і які мають вивести суспільство з економічної кризи, скерувати його до нових перемог. Те, з чим і ким саме ці цінності виявляють спільність, також не приховують – це Росія й загалом той простір, що в культурному відношенні обертається довкола її історичної традиції.

Читайте також: Регіональна еліта перетворила Донбас на совковий заповідник

Ідентичність «укрАінца» хоч і є мутантною за своєю сутністю, однак має й цілком чіткі просторово-часові координати. Не вірите? Згадаймо лише, як їх озвучував у 2011–2012 роках віце-прем’єр-міністр з інфраструктури Борис Колесніков – перший експрес-потяг закордонного сполучення мав, згідно з його планами, зв’язати українську столицю із Москвою. Пунктом другим ідентифікаційного орієнтування був час – ні-ні, не середньоєвропейський, як годилося б зробити, готуючись до європейського чемпіонату з футболу, а саме московський, навіть попри те що в самій Білокам’яній остаточно так і не визначилися, з якими часовими поясами їй синхронізуватися.

 Увесь цей мікс озвучують та підносять так, нібито якраз він і є справжньою сутністю українців як народу. «УкрАінци» – це ми, промовляють вони з телеекранів, ми народ цієї країни, виразники її традицій, цінностей і майбутнього. У своїй самооцінці політичний «укрАінєц» любить підкреслювати власну духовну вищість і навіть певний моральний месіанізм, як-от міський голова Луганська Сергій Кравченко, котрий, порівнюючи своє місто зі Львовом, якось заявив: «Львів – специфічне місто. Важке місто. У нас сприятливіше місто щодо моралі. Львів старовинний. Він має свої традиції, був під Польщею. У нас більш інтернаціональне місто. У нас терпиміше місто».

«УкрАінци» та їхнє походження

Звичайно, у справі формування такої світоглядної картинки найлегше все було б списати на пресловутий донбаський менталітет, котрий нині задає тон і мотивації чинної влади. Однак не все так просто. По-перше, Донбас завжди був надто бідним на інтелектуальні й творчі ресурси, щоб виробити щось-більш менш схоже на ідентифікаційний код. Його рядовий мешканець упродовж десятиліть цілком задовольнявся невибагливою мішанкою регіональної гордості з російсько-радянськими цінностями, а нова еліта зрощувалася на суміші кримінальних «понятій» і кволих залишків партійної субординації.

Те, що в сучасному вигляді сприйнято й озвучується панівними елітами в Україні, насправді виникло трохи раніше й геть в іншому середовищі. Одним з отців-фундаторів «укрАінства» можна вважати колишнього харківського губернатора й очільника АП Євгена Кушнарьова. Доволі освічений і діяльний комсомольський функціонер ще наприкінці 1980-х років заявив про себе не лише як перспективний комуніст-опозиціонер, а й як генератор нових ідей. Після 1991-го, коли кар’єрні пріоритети різко змінилися, Кушнарьов став засновником так званої східної платформи, харківської групи, ідеологія якої ґрунтувалася на визнанні російської мови як основи «укрАінского» проекту й низці популістських соціально-економічних гасел. Після невдалого членства в прокучмівській Народно-демократичній партії, він перейшов до ПР, де більш організовані, але ідеологічно «стерильні» донецькі підхопили його концепції, зробивши їх ідейною платформою своєї програми. На сумнозвісному з’їзді в Сєверодонецьку, який закликав до федералізації України як порятунку від помаранчевої чуми, теза Кушнарьова «мы укрАинцы, и мы говорим по-русски» вже звучала як гасло «укрАінского резистанса».

Підсвідомо «укрАінци» сприймають Україну не як самодостатню країну з власними традиціями і соціокультурним кодом, а як певний етнографічний регіон Великої Росії

Теперішня редакція ідеології «укрАінства», що пройшла шліфовку Колесніченка – Табачника, ґрунтується на тих самих підвалинах, але стала більш гнучкою і всеохопною. Її історико-культурний бекграунд має утвердити у свідомості сучасників кілька фундаментальних тез: український історичний проект ніколи не був самодостатнім і завжди наражався на поразки в періоди відірваності від загальнослов’янської (читай – російської) спільноти, альтернативні погляди на українську ідентичність – це не що інше, як зловорожі вигадки тих, хто прагне підірвати оту слов’янсько-російську спільність та звести нанівець її моральну місію. Зрештою, як пише сам Колесніченко, «в одиночку в нынешнем глобальном мире никто не выживет. Поэтому стоять больше нельзя, нужно двигаться. Что касается направления движения, то совершено понятно, что у нас нет реальной альтернативы интеграции с нашими славянскими братьями. Ведь только в таком объединении мы получаем статус равных с равными. А в любых других форматах нам отводится роль недоразвитого придатка. Только единение славян способно дать нам статус глобального центра силы». Втім, у чому переваги «недоразвитого придатка», тільки «Русского міра», Колесніченко воліє не уточнювати.

Підсвідомо «укрАінци» сприймають Україну не як самодостатню країну з власними традиціями і соціокультурним кодом, а як певний етнографічний регіон Великої Росії, не позбавлений, утім, власного шарму: тут м’який клімат, є море й сало, ну і загалом якось комфортніше порівняно з помешканням «старшого брата». Тому Україна для «укрАінцев» – це не країна й тим паче не держава, а певна територія, до якої вони мають трохи сентиментальне, але загалом аж ніяк не патріотичне й емоційне ставлення.

Показово, що багато росіян прагнуть долучитися до розбудови в Україні другої Росії, сприймаючи її як запасну базу «Русского міра», як «второе Русское государство» (так, до речі, у 1918 році прихильники «єдіной і нєдєлімой» спочатку бачили проект Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, однак врешті-решт помилилися у своїх розрахунках, розпочавши відновлення загиблої імперії з території України). Зокрема, відомий російський журналіст і телеведучий Євґєній Кісєльов нещодавно вирішив подати документи на здобуття українського громадянства. Очевидно, такий крок не можна вважати з його боку зрадою батьківщини, адже Україна в його розумінні – то лише одна з частин Росії, яка тимчасово перебуває в автономному плаванні й де наразі існує м’якший політичний клімат. 

«УкрАінєц» анфас і профіль

Особливий тип «укрАінской» ідентичності репрезентують зірки естради та спорту – завдяки ЗМІ вони більш помітні, відомі, до них прислухаються. «Реабілітована» з приходом до влади Партії регіонів співачка Таїсія Повалій стала одним із наочних прикладів нової «укрАінской» ментальності – саме так оцінив її громадянську позицію й творче служіння Микола Азаров, заявивши: «На мій погляд, це людина, яка має не тільки унікальний, чудовий голос, а й є патріотом має патріотичні переконання. Вона була з нами в найскрутніші часи. Коли чинна опозиція була при владі, то займалася справжнім переслідуванням, зокрема й Таїсії Повалій». Сама патріотка дуже довго відхрещувалася від виходу у велику політику, заявляючи, що хоче «просто пєть», і зрештою таки увійшла до першої п’ятірки виборчого списку ПР, потіснивши навіть такого суперпрофесійного патріота, як Ганну Герман.

Якщо глибоких одкровень з приводу національного почуття від Повалій практично не чути, то її чоловік і продюсер Ігор Ліхута, навпаки, набагато балакучіший та відвертіший. На його думку, українці належать до великої слов’янської нації й говорять спільною слов’янською мовою, котра залежно від регіону може називатися російською, білоруською чи українською, що насправді важить небагато. Головне – духовна спільність і православна солідарність, осердям якої все ж таки, як не крути, є Росія. Ліхута не приховує, що як продюсер мислить прагматичними категоріями: у сучасному світі є три великих сили – США, Китай і Росія, до яких туляться всі інші. «Я смотрю больше в сторону России!» – каже він. Чому? Все дуже просто: «Во-первых, наш менталитет славянский, мы говорим на одном языке – славянском... Во-вторых, у нас по сравнению с неславянскими странами даже восприятие музыки другое. Только наши, славянские женщины качаются в такт музыке. Мы хлопаем на сильные доли в такте, а американцы – на слабые. У нас в крови разные гармонии».

Не меншою своєрідністю вирізняється самоідентифікація ще одного «укрАінца», на відміну від Повалій, відомого не лише на пострадянському терені, – футболіста Андрія Шевченка. Погодьтеся, почуття патріотизму має дуже багато спільного зі спортивним вболіванням «за своїх». З якою ж командою-нацією ототожнює себе сам Шева? Безумовно, з «укрАінской», тому й переживає, що його діти майже не розмовляють… російською. Недарма ж він вважає Владіміра Путіна своїм політичним кумиром, «людиною-історією» та «сильною особистістю». 

Цей паноптикум персонажів здатний і налякати, і розсмішити. Сподіваймося, що дуже швидко вони стануть матеріалом для сатири в стилі «Мини Мазайла» вікопомного Миколи Куліша. Але не забуваймо, що нині країна і всі ми опинилися заручниками їхньої свідомості й політичної волі, хоча самі вони своє майбутнє та майбутнє своїх дітей із долею України явно не пов’язують. Варто замислитися. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено