Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 червня, 2013   ▪   Олексій Сокирко   ▪   Версія для друку

Хто такі «укрАінци» й чого вони хочуть

«УкрАінская» псевдоідентичність, яку партія влади намагається нав’язати всій країні, є вибуховою сумішшю совкових цінностей, блатних «понятій» та ідей слов’янської єдності
Матеріал друкованого видання
№ 24 (292)
від 20 червня, 2013
Хто такі «укрАінци» й чого вони хочуть

Хто такі українці й чого вони хочуть? Свого часу це питання поставив у однойменному нарисі Михайло Грушевський. Тоді, в час Української національної революції, йшлося про підставові речі: що об’єднувало українців як націю колись і що їх має об’єднувати тепер. Відповіді були досить простими й відтоді стали мало не підручниковими істинами: їх, як і кожну питомо європейську націю, об’єднують спільні історія й культура, а в теперішній час повинен згуртувати спільний проект розбудови демократичної суверенної держави, у якій панівною має бути українська мова як визначник власне того соціокультурного коду, котрий робить цю державу національною (див. Тиждень, № 27/2012, № 21/2013, № 23/2013). Далі був ще довгий перелік спільних прагнень, які мали б гуртувати українців ситуативно, так би мовити, «на злобу дня» (питання власності, освіти, політичних свобод). Натомість це credo нації та її держави в найстислішому розумінні насправді мало змінилося відтоді. Запитаймо француза, італійця, англійця чи поляка, що визначає їхню національну належність тепер, і почуємо ті самі відповіді: спільність минулого, єдність у теперішніх цілях і, звичайно ж, мова та культура.

Утім, поглянувши на ситуацію, що склалася в Україні майже через 100 років після виходу памфлету Грушевського, побачимо активно пропаговану нову ідентичність: не українську, а як «укрАінскую» (неодмінно з таким наголосом!), парадоксальність та потворність якої водночас і смішить, і лякає.

Україна для «укрАінцев», це не країна й тим паче не держава, а певна територія, до якої вони мають трохи сентиментальне ставлення

Після приходу до влади в 2010-му, донецький істеблішмент раптом усвідомив, що його регіонального патріотизму й специфічної мови символів і соціальних знаків явно замало, щоб пояснити всій країні, чому саме їхній президент та уряд найкращі, як вони піклуватимуться про решту регіонів і куди взагалі поведуть країну завтра. Прибравши до своїх рук державу, нові господарі розгублено з’ясували, що це господарство набагато більше за єнакіївську автобазу й до того ж строкатіше і складніше у своїх настроях та уподобаннях, аніж вони звикли його бачити на картах електоральних округів. Відтак слова «Україна» й «українці» вони почали вимовляти по-своєму, вкладаючи в нього власний, тільки їхнім світоглядом і логікою продиктований, сенс. 

Анатомія «укрАінства»

Ідентичність «укрАінцев» є вибуховою сумішшю совкових цінностей і блатних «понятій», тобто поєднанням цінностей тих, хто брав участь у її витворенні. «УкрАінєц», з погляду цієї ідеології, має бути терплячим, лояльним до держави, обов’язково вдячним їй за опіку і турботу, пишатися нею, її історією та культурою. Під останніми мається на увазі повний комплект реінкарнованого сучасною російською пропагандою імперсько-радянського коктейлю: «Вєлікая побєда», слов’янська єдність, православ’я, захист від зловорожих підступів Заходу. Додамо сюди ще святкування 23 лютого, 8 березня та 9 травня на рівні з Великоднем і Різдвом, вклоніння «мученически убиенному государю Николаю ІІ с семьей» та відзначення дня Комсомолу, Новий рік під «блакитний вогник» із Шаболовки, ностальгійний салат «Олів’є» і сакраментальне «ліш би нє било войни». Стрижнем ідентичності «укрАінца» є «спільні цінності», про відродження яких торік заявив прем’єр Микола Азаров і які мають вивести суспільство з економічної кризи, скерувати його до нових перемог. Те, з чим і ким саме ці цінності виявляють спільність, також не приховують – це Росія й загалом той простір, що в культурному відношенні обертається довкола її історичної традиції.

Читайте також: Регіональна еліта перетворила Донбас на совковий заповідник

Ідентичність «укрАінца» хоч і є мутантною за своєю сутністю, однак має й цілком чіткі просторово-часові координати. Не вірите? Згадаймо лише, як їх озвучував у 2011–2012 роках віце-прем’єр-міністр з інфраструктури Борис Колесніков – перший експрес-потяг закордонного сполучення мав, згідно з його планами, зв’язати українську столицю із Москвою. Пунктом другим ідентифікаційного орієнтування був час – ні-ні, не середньоєвропейський, як годилося б зробити, готуючись до європейського чемпіонату з футболу, а саме московський, навіть попри те що в самій Білокам’яній остаточно так і не визначилися, з якими часовими поясами їй синхронізуватися.

 Увесь цей мікс озвучують та підносять так, нібито якраз він і є справжньою сутністю українців як народу. «УкрАінци» – це ми, промовляють вони з телеекранів, ми народ цієї країни, виразники її традицій, цінностей і майбутнього. У своїй самооцінці політичний «укрАінєц» любить підкреслювати власну духовну вищість і навіть певний моральний месіанізм, як-от міський голова Луганська Сергій Кравченко, котрий, порівнюючи своє місто зі Львовом, якось заявив: «Львів – специфічне місто. Важке місто. У нас сприятливіше місто щодо моралі. Львів старовинний. Він має свої традиції, був під Польщею. У нас більш інтернаціональне місто. У нас терпиміше місто».

«УкрАінци» та їхнє походження

Звичайно, у справі формування такої світоглядної картинки найлегше все було б списати на пресловутий донбаський менталітет, котрий нині задає тон і мотивації чинної влади. Однак не все так просто. По-перше, Донбас завжди був надто бідним на інтелектуальні й творчі ресурси, щоб виробити щось-більш менш схоже на ідентифікаційний код. Його рядовий мешканець упродовж десятиліть цілком задовольнявся невибагливою мішанкою регіональної гордості з російсько-радянськими цінностями, а нова еліта зрощувалася на суміші кримінальних «понятій» і кволих залишків партійної субординації.

Те, що в сучасному вигляді сприйнято й озвучується панівними елітами в Україні, насправді виникло трохи раніше й геть в іншому середовищі. Одним з отців-фундаторів «укрАінства» можна вважати колишнього харківського губернатора й очільника АП Євгена Кушнарьова. Доволі освічений і діяльний комсомольський функціонер ще наприкінці 1980-х років заявив про себе не лише як перспективний комуніст-опозиціонер, а й як генератор нових ідей. Після 1991-го, коли кар’єрні пріоритети різко змінилися, Кушнарьов став засновником так званої східної платформи, харківської групи, ідеологія якої ґрунтувалася на визнанні російської мови як основи «укрАінского» проекту й низці популістських соціально-економічних гасел. Після невдалого членства в прокучмівській Народно-демократичній партії, він перейшов до ПР, де більш організовані, але ідеологічно «стерильні» донецькі підхопили його концепції, зробивши їх ідейною платформою своєї програми. На сумнозвісному з’їзді в Сєверодонецьку, який закликав до федералізації України як порятунку від помаранчевої чуми, теза Кушнарьова «мы укрАинцы, и мы говорим по-русски» вже звучала як гасло «укрАінского резистанса».

Підсвідомо «укрАінци» сприймають Україну не як самодостатню країну з власними традиціями і соціокультурним кодом, а як певний етнографічний регіон Великої Росії

Теперішня редакція ідеології «укрАінства», що пройшла шліфовку Колесніченка – Табачника, ґрунтується на тих самих підвалинах, але стала більш гнучкою і всеохопною. Її історико-культурний бекграунд має утвердити у свідомості сучасників кілька фундаментальних тез: український історичний проект ніколи не був самодостатнім і завжди наражався на поразки в періоди відірваності від загальнослов’янської (читай – російської) спільноти, альтернативні погляди на українську ідентичність – це не що інше, як зловорожі вигадки тих, хто прагне підірвати оту слов’янсько-російську спільність та звести нанівець її моральну місію. Зрештою, як пише сам Колесніченко, «в одиночку в нынешнем глобальном мире никто не выживет. Поэтому стоять больше нельзя, нужно двигаться. Что касается направления движения, то совершено понятно, что у нас нет реальной альтернативы интеграции с нашими славянскими братьями. Ведь только в таком объединении мы получаем статус равных с равными. А в любых других форматах нам отводится роль недоразвитого придатка. Только единение славян способно дать нам статус глобального центра силы». Втім, у чому переваги «недоразвитого придатка», тільки «Русского міра», Колесніченко воліє не уточнювати.

Підсвідомо «укрАінци» сприймають Україну не як самодостатню країну з власними традиціями і соціокультурним кодом, а як певний етнографічний регіон Великої Росії, не позбавлений, утім, власного шарму: тут м’який клімат, є море й сало, ну і загалом якось комфортніше порівняно з помешканням «старшого брата». Тому Україна для «укрАінцев» – це не країна й тим паче не держава, а певна територія, до якої вони мають трохи сентиментальне, але загалом аж ніяк не патріотичне й емоційне ставлення.

Показово, що багато росіян прагнуть долучитися до розбудови в Україні другої Росії, сприймаючи її як запасну базу «Русского міра», як «второе Русское государство» (так, до речі, у 1918 році прихильники «єдіной і нєдєлімой» спочатку бачили проект Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, однак врешті-решт помилилися у своїх розрахунках, розпочавши відновлення загиблої імперії з території України). Зокрема, відомий російський журналіст і телеведучий Євґєній Кісєльов нещодавно вирішив подати документи на здобуття українського громадянства. Очевидно, такий крок не можна вважати з його боку зрадою батьківщини, адже Україна в його розумінні – то лише одна з частин Росії, яка тимчасово перебуває в автономному плаванні й де наразі існує м’якший політичний клімат. 

«УкрАінєц» анфас і профіль

Особливий тип «укрАінской» ідентичності репрезентують зірки естради та спорту – завдяки ЗМІ вони більш помітні, відомі, до них прислухаються. «Реабілітована» з приходом до влади Партії регіонів співачка Таїсія Повалій стала одним із наочних прикладів нової «укрАінской» ментальності – саме так оцінив її громадянську позицію й творче служіння Микола Азаров, заявивши: «На мій погляд, це людина, яка має не тільки унікальний, чудовий голос, а й є патріотом має патріотичні переконання. Вона була з нами в найскрутніші часи. Коли чинна опозиція була при владі, то займалася справжнім переслідуванням, зокрема й Таїсії Повалій». Сама патріотка дуже довго відхрещувалася від виходу у велику політику, заявляючи, що хоче «просто пєть», і зрештою таки увійшла до першої п’ятірки виборчого списку ПР, потіснивши навіть такого суперпрофесійного патріота, як Ганну Герман.

Якщо глибоких одкровень з приводу національного почуття від Повалій практично не чути, то її чоловік і продюсер Ігор Ліхута, навпаки, набагато балакучіший та відвертіший. На його думку, українці належать до великої слов’янської нації й говорять спільною слов’янською мовою, котра залежно від регіону може називатися російською, білоруською чи українською, що насправді важить небагато. Головне – духовна спільність і православна солідарність, осердям якої все ж таки, як не крути, є Росія. Ліхута не приховує, що як продюсер мислить прагматичними категоріями: у сучасному світі є три великих сили – США, Китай і Росія, до яких туляться всі інші. «Я смотрю больше в сторону России!» – каже він. Чому? Все дуже просто: «Во-первых, наш менталитет славянский, мы говорим на одном языке – славянском... Во-вторых, у нас по сравнению с неславянскими странами даже восприятие музыки другое. Только наши, славянские женщины качаются в такт музыке. Мы хлопаем на сильные доли в такте, а американцы – на слабые. У нас в крови разные гармонии».

Не меншою своєрідністю вирізняється самоідентифікація ще одного «укрАінца», на відміну від Повалій, відомого не лише на пострадянському терені, – футболіста Андрія Шевченка. Погодьтеся, почуття патріотизму має дуже багато спільного зі спортивним вболіванням «за своїх». З якою ж командою-нацією ототожнює себе сам Шева? Безумовно, з «укрАінской», тому й переживає, що його діти майже не розмовляють… російською. Недарма ж він вважає Владіміра Путіна своїм політичним кумиром, «людиною-історією» та «сильною особистістю». 

Цей паноптикум персонажів здатний і налякати, і розсмішити. Сподіваймося, що дуже швидко вони стануть матеріалом для сатири в стилі «Мини Мазайла» вікопомного Миколи Куліша. Але не забуваймо, що нині країна і всі ми опинилися заручниками їхньої свідомості й політичної волі, хоча самі вони своє майбутнє та майбутнє своїх дітей із долею України явно не пов’язують. Варто замислитися. 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.