Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 лютого, 2011   ▪   Ростислав Павленко   ▪   Версія для друку

Крок вперед і два назад

Попри оновлення законодавства, доступу до публічної інформації чинитимуть перешкоди
Крок вперед і два назад

Для того, щоб керувати, треба знати. А для того, щоб контролювати тих, хто керує, треба знати ще більше.

Однією з гарантій контролю громадян за владою є право на інформацію. Воно забезпечується механізмом доступу до інформації. У цього механізму дві принципові складові: обов’язок влади поширювати інформацію, не приховувати її, – і право громадянина на «результативний запит».

В ідеалі, всі інформація має бути доступною – окрім чітко визначених категорій, які потрапляють під поняття військової, державної, медичної, банківської, комерційної, слідчої та інших видів таємниць, розкриття яких може принести шкоду конкретним людям чи державі (але не як бюрократичному механізму, а як сукупності громадян).

Добре було на папері

В Україні питання доступу до інформації теоретично регулювалися у доволі прийнятний спосіб. Існували закони «Про інформацію» (регулював зокрема питання інформаційних запитів) і «Про звернення громадян» (передбачав можливість спрямування громадянами запитів, на які влада мала відповісти впродовж 30 днів). Галузевий закон про пресу регулював механізми роботи журналістів щодо отримання інформації.

Однак, теорія надто часто розбігалася з практикою. Звернення громадян часто ігнорувалися. Попри те, що законодавство передбачало відповідальність чиновників (штраф від 15 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) – випадки застосування такої відповідальності були надзвичайно рідкісні.

Та й самі відповіді часто залишалися формальними – або «переводили стрілки» на інші органи влади, або відтворювали норми закону, або ж просто посилалися на неможливість поширити ту чи іншу інформацію.

Покласти край цій ситуації і мало ухвалення нового законодавства. За прикладом європейських країн, воно мало вирішити три взаємопов’язаних питання:

- встановити обов’язок держави поширювати будь-яку інформацію, яка спеціально не віднесена до категорії таємної; при цьому – чітко встановити, за якою процедурою визначається, чи є інформація таємною;

-   надати громадянам дієвий механізм отримання інформації – як з обов’язкових до поширення владою повідомлень, так і на запит;

- надати окремі гарантії діяльності для журналістів, які у силу своєї професії мають отримувати інформацію і поширювати її для суспільства. 

Вирішити ці завдання був покликаний проект закону щодо доступу до публічної інформації, який готувався у співпраці з експертами громадських організацій і відповідав європейським аналогам.

Ухвалення подібного закону вимагали і міжнародні спостерігачі. Зокрема, і президент Янукович публічно обіцяв, що закон про доступ до інформації буде прийнятий.

Підмінна альтернатива

Закон пройшов перше читання – і застопорився. Влада підготувала до нього альтернативу – свій законопроект. Він виходив з іншої філософії: будувався як нова редакція закону «Про інформацію», регулював формальні питання віднесення інформації до різних категорій відповідно до суб’єктів і тематики – але залишався дуже розмитим у частині норм, якими регулювався власне доступ до інформації.

Зокрема, зник механізм визначення, чи можна вважати інформацію таємною. Владі давався строк не в 5, а в 20 днів для відповіді на запит. Гарантії діяльності журналістів суттєво урізалися.

Понад те, у червні минулого року був ухвалений закон, який є практично антиподом законодавства про доступ до інформації – закон «Про захист персональних даних».

Влада відразу демонструє намір серйозно ставитись до нього – навіть здійснює його рекламу. Наприклад, комунальні служби тепер не зазначають на платіжках прізвище платника – посилаючись саме на цей закон. Тож про його існування уже довідалась кожна українська сім’я.

Окрім технічних питань ведення баз даних і захисті при цьому інформації про особу (що, в принципі, випливає з права людини на приватне життя), положення цього закону створюють штучні перепони в діяльності журналістів. Особливо тих, які займаються журналістськими розслідуваннями і відтак мають отримувати інформацію про публічних осіб – аби повідомляти громадян про особливості їх життя.

У законі прямо сказано, що «Відомості про особисте  життя  фізичної  особи  не  можуть використовуватися  як  чинник,  що  підтверджує  чи  спростовує її ділові якості». Це може ускладнити постановку у ЗМІ цілком природних питань про діяльність чиновників, які мають незмірні із офіційними доходами предмети розкошів чи нерухомість.

До того ж поширення інформації про людину можливе лише після її згоди. З одного боку, це має гарантувати від використання інформації про людину зі шкодою для неї. Однак коли людина стає політиком чи службовцем високого рангу, і від її підпису залежить доля інших людей – суспільство мало би знати, яку людину воно уповноважило на такі дії. У демократичних країнах існує правило: людина, яка пішла на публічну посаду, має забути про принцип недоторканності приватного життя. Це – одна з форм демократичного контролю. Але політики в Україні всіляко від цієї форми відмежовуються. 

Пути для Пегаса

Ухвалення закону «Про захист персональних даних» ускладнить доступ до відомостей про публічних осіб. Однак і законодавство про власне доступ до інформації зазнало змін.

Хоча внесення альтернативи до законопроекту, який уже пройшов перше читання, не передбачено Регламентом Верховної Ради, депутати вирішили шукати компроміс. Ним стало зближення двох текстів і розподіл функцій між ними.

Владний законопроект далі залишився у формі змін до закону «Про інформацію» – натомість ухвалений у першому читанні опозиційний зорієнтований власне на механізми доступу до інформації. Зміни, внесені до нього, в основному пом’якшили формулювання, залишили більше можливостей для віднесення інформації до категорії непоширюваної.

Втім, зберігся жорсткий термін для реагування на запит – 5 днів. Залишилась концепція «суспільного інтересу» в отриманні інформації (що може бути підставою навіть для поширення закритої інформації). Передбачено зобов’язання органів влади поширювати усі свої рішення, їх проекти, дані щодо стану справ у відповідних галузях.

У цілому, закони, проголосовані 13 січня конституційною більшістю голосів – крок уперед у справі демократичного контролю влади.

Але диявол, як завжди, ховається в деталях – а їх надто багато, аби просто безоглядно вітати нові закони.

По-перше, власне розбиття одного закону на два і штучне розведення предметів їх регулювання – це підстава для судів (якість багатьох їх рішень – окрема сумна тема) по-різному тлумачити норми, ухвалювати «потрібні» рішення. Як би ретельно не узгоджувались формулювання, закони писались у різній логіці, із різною метою – і це дасться взнаки при спробі їх застосувати.

По-друге, введення законів у дію відтерміновано на три місяці. При тому закон «Про захист персональних даних» уже уведено в дію – і чиновники матимуть фору у переведення своїх баз даних у закритий і захищений режим. А далі уже громадським активістам і журналістам треба буде обґрунтовувати необхідність доступу до цих даних.

По-третє, саме існування закону про захист даних, відірваного від законодавства про доступ до даних, дозволить на практиці захистити справді чутливу для чиновників інформацію. Якщо ж додати (пост)совкову природу нинішньої влади із її пристрастю до засекречування – робота журналістів суттєво ускладниться. 

Закон – це те, що з ним роблять люди

Втім, немає підстав і для цілковитого песимізму.

У цілому, законодавче регулювання питань, пов’язаних із інформацією та доступом до публічної інформації покращилось. Поменшало «білих плям», для багатьох двозначних ситуацій закон передбачив норму поведінки.

Однак нинішні можновладці не були би собою, аби не зробили використання цього законодавства ускладненим. Ідеться і про ухвалений закон про захист персональних даних, і про звуження певних процедур, яке відбулося під час «приведення двох законів у відповідність одне одному».

Але найбільше перешкод виникатиме власне при спробах застосувати норми закону у конкретних ситуаціях. Адже чиновники вправні у жонглюванні пунктами правил – а журналістам доведеться перегравати їх у цьому.

Влада зробила вимушений крок – проте постаралась мінімізувати ризики для себе. Тепер слово лише за журналістами і громадськими діячами: коли нові правила наберуть чинності, за їх реалізацію треба буде ще поборотись.


Матеріали за темою:

Теги
--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено