Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 лютого, 2011   ▪   Самійло Ворс   ▪   Версія для друку

Аристократ у Матриці

Українофобія як діагноз: невроз одного окремо взятого політика, бізнесмена й колекціонер
Матеріал друкованого видання
№ 5 (170)
від 4 лютого, 2011
Аристократ у Матриці
Що не кажіть, а це маячня. Їм що, немає чого робити? Це ж не перерозподіл влади й власності, не податки і навіть не ЖКГ. Невже не можна почекати, якось не акумулювати негативу, не викликати вогню на себе? Ні, не можуть. 

Управлінсько-гуманітарна сверблячка головного ньюзмейкера вітчизняної освіти все підкидає й підкидає нові приводи почухати потилицю. Адміністративні новації (спроби скорочення держзамовлення, обмеження університетського самоврядування і т. ін.) невпинно доповнюються ідеологічним коригуванням навчальних програм та підручників. І марно сподіватися на демонстративні сварки всередині владної команди, марно радіти, що законопроект про вищу освіту може не потрапити до сесійної зали через порушення регламенту під час його розгляду профільним комітетом у Раді, Дмитро Табачник непохитний у своєму кріслі. Начхати! Танки бруду не бояться, вони його створюють. 

Уперед, у минуле!

Ось лише короткий перелік останніх гуманітарних ініціатив Дмитра Володимировича: створити спільний посібник з історії для учнів Росії та України, переписати чинні підручники, прибравши звідти найконфліктніші для московського вуха постаті та події, нарешті – останній писк! – наголосити на «особливій ролі» російської літератури в «загальнолюдській системі духовно-культурних цінностей». 

У пресі є застаріла традиція: про роботу відомств, особливо таких соціально дражливих, як Міносвіти, згадувати «або погано, або ніяк». За всієї неоднозначності доробку попередніх керівників – від Василя Кременя до Івана Вакарчука – слід зазначити, просто заради справедливості, що українська школа відчутно наблизилася до світового мейнстриму. Мається на увазі не організаційна оболонка (мало не написав «болонка»), а контент. Передусім це стосувалося програм, зокрема з літератури. Щодо російської літератури, то вона тут представлена не гірше, а може, й краще, ніж 20 років тому: Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Крилов, Тютчев, Достоєвскій, Толстой, Чєхов (не поет), Бунін, Купрін, Блок, Ахматова (та сама), навіть Шолохов... То навіщо ж говорити про якусь «особливу роль»?

А з тієї самої причини, що й коригувати викладання історії. Як це робиться, днями розповів на «Українській правді» Віктор Мисан, автор підручника «Вступ до історії України». Міністерство натякнуло видавництву, а вже видавництво наполегливо рекомендувало йому прибрати з книги Крути й Січових стрільців, переосмислити Мазепу й УПА, а ще, увага, «дописати, що до викупу Тараса Шевченка з кріпацтва долучилася імператорська сім’я»!!! Овва, це вже, схоже, особисте, по кігтях – лева! Відомо, хто в нас шанувальник традицій імператорського дому Романових...

Загальна мета всієї перерахованої інтелектуальної потуги викладена в офіційному документі міністерства: «необхідність збереження національної ідентичності, духовних ідеалів слов’янства в умовах глобалізації світового простору». Тут частково брехня, а частково лицемірство. Брехня там, де про ідентичність, бо більшого подразника, ніж українська ідентичність, для господіна Табачника немає. Лицемірство там, де про духовні ідеали слов’янства, бо слов’яни різні, одна річ поляки, інша – чехи, серби з болгарами – взагалі третя. Безперечно, це просто сором’язливий евфемізм «русского міра» – того, який останнім часом успішно пропагують Його прєвосходітельство прем’єр Путін та Його святість патріарх Кіріл. Успіхи в поширенні високих ідеалів там, де їм не чиниться опір, теж важко приховати: найгучніше їх було чути нещодавно на Тріумфальній площі нашої колишньої спільної столиці в гаслах патріотичної молоді: «Є...ть Кавказ!» Приєднуйтеся, бароне, приєднуйтеся!

Завдання із «сопромату»

Слід назвати речі своїми іменами. Зрозуміло, що особовий склад генерального штабу регіоналів не перевантажений гуманітаріями, якщо не рахувати пані Бондаренко з паном Єфремовим. Тому вони або діють за покликом душі, за інстинктом, який не проп’єш (на кшталт законопроекту № 6342 про зміни до Закону про телебачення та радіомовлення, яким, зокрема, скасовується 50-відсоткова кво­­та на трансляцію музичних творів українських авторів чи виконавців в ефірі теле- і радіостанцій), або віддають на відкуп фахівцям. Точніше, фахівцеві. Звідси й когнітивний дисонанс. Можна було б зрозуміти, якби представники одного регіону, травмовані, на їхню думку, попереднім засиллям представників іншого (що саме по собі «манєчка»), почали б просувати свою, регіональну ідентичність. Прочитали б нарешті Стуса (батька) або поставили б у столиці пам’ятник Джону Джеймсу Г’юзу. Насправді ж на всю країну аж до Чернівців поширюється зовсім інша матриця: та, в якій Україна досі залишається філією Росії (хай із дещицею «кульор локаль»), а українська історія та культура – місцевими варіантами (чи то девіаціями) загальноросійської історії та культури. Штучність, несумісність і неспівмірність такої матриці з реальною Україною нікого не хвилює, бо для відчуття цього потрібна наявність зовсім інших рецепторів та аналізаторів, якими більшість фігурантів не обтяжена. Та й матерія складна, розбиратися ніколи, тут важливіші справи є.

Це перше пояснення, чому так непохитно на своїй посаді почувається одна людина – людина, котру фізіологічно нудить від країни, за духовний розвиток якої вона відповідає. Дмитро Володимирович Табачник, як свідчить його творчий шлях, має рідкісну здатність до часу транслювати начальству свою абсолютну незамінність. Комічний обмін плювками на рівні заступника голови адміністрації це підтверджує. 

Може бути й друге пояснення, дещо конспірологічне, хоча, враховуючи реалії, не надто. Імпульси українського міністра настільки когерентні вібраціям його російських колег, що виникає підозра в їхній узгодженості. Скажімо, в нинішніх очільників України не бракує суперечностей зі східним сусідом у значно чутливіших питаннях, наприклад, там, де стикаються конкретні економічні інтереси. Тому можливість не дратувати партнера – чи то патрона? – заздалегідь другорядними, мовно-культурними подробицями, йти назустріч певним сигналам, зокрема й у кадровій політиці, на цій, безумовно, другорядній для наших вождів ділянці – просто подарунок долі.

Анамнез та епікриз

Є історики, які в кожному факті вбачають вияв чи то явних, чи то прихованих глибинних процесів та закономірностей, і такі, які доводять, що будь-які події – наслідок ланцюжка випадковостей, реалізація амбіцій, волі, енергії окремих пасіонарних діячів, а також узагалі є думка, що історія – це лише маніфестація комплексів і фобій тих, про кого завтра напишуть у підручниках. Схоже, той факт, що Україна в особі відповідального за інтелектуальний та фаховий розвиток її молоді, не кажучи вже про науку, переконливо пояснюється саме в цій традиції. Звісно, не справа журналіста – копирсатися в психотравмах того чи іншого «публічного інтелектуала», хай би про це краще поклопоталися фахівці в білих халатах. Але завдання преси – звертати увагу на вияви суспільних хвороб.

Українофобія, як і антисемітизм, як і американо-, чи русо-, чи будь-яка інша фобія, не страшилка, не публіцистичний штамп, не спекуляція. Це правдивий діагноз для окремої групи співвітчизників, до речі, без урахування їхньої етнічної належності. Локальна особливість цієї хвороби – не просто несприйняття носіїв певного культурного чи антропологічного типу, їхньої мови, звичок, форми очей чи вух, а й намагання відхреститися від свого коріння й підкреслити належність до іншої, нібито престижнішої групи. Ганебно соромитися того, що ти українець, єврей чи, скажімо, татарин. Соромно вдавати з себе «білогвардійця», як було модно в СРСР у часи юності нашого героя, – вже тоді це був радше кумедний, аніж небезпечний афронт. Коли дорослі хлопчики заграються у свої дитячі комплекси, потроху зникає симпатичний флер невинного бешкетування, залишається тільки те, що визначається влучним російським словом «пошлость» та похідним від нього «пошляк».

Мимоволі згадується одна безжальна аналогія з історією, як посварилися два видатні російські письменники. Якось у товаристві колег-літераторів Алєксандр Купрін детально й нудно розповідав про князівське коріння своєї матері. Правдивий аристократ Іван Бунін довго це слухав, а потім відрізав: «Стало быть, ты, Иван Александрович, у нас дворянин по матушке».

Припустімо, що випадково в одній точці збіглося кілька «силових ліній»: обмеженість людських ресурсів однієї політичної сили, Realpolitik однієї сусідньої країни, невроз одного окремо взятого політика, бізнесмена й колекціонера. Проте якщо Україна не знайде в собі сили виправити це непорозуміння, то вже буде вияв закономірності, небезпечної та в чомусь фатальної. Якщо припустити, щоби українська молодь виховувалася поза своєї ідентичності, просто уявіть, щo вона кричатиме завтра під вашим вікном. 


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
  • Наскільки дієва м’яка сила Росії в Естонії
    1 грудня, Ерккі Баховскі
  • Місто наче ріка, у воду якої не можна зайти двічі. Місто живе, змінюється, вдягається у стилі різних епох, гарнішає або спотворюється через хаотичну забудову. Щось із нового одягу личить місту, а щось – ні. Дедалі частіше чую, що Київ уже не той, що він утратив свій характер… Хай там як, до міста дитинства – до свого міста – завжди є шлях через хвіртку в серці.
    1 грудня, Катерина Новікова
  • Якими є амбіції та можливості новоствореної партії Рабіновича — Мураєва
    1 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено