Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 травня, 2013   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Заручники великої неправди. Чому лідери «Батьківщини» й УДАРу святкують українську трагедію?

Уже кілька десятиліть 9 травня в Україні та на більшій частині пострадянського простору повторюється одне й те саме: оспівується Червона армія-«визволителька», ллється хвала на сталінських маршалів та генералів і навіюється, що в 1945 році абсолютне добро перемогло абсолютне зло. Віддається належне героїзму учасників баталій, як тих, хто дожив, так і тих, хто загинув. Але досі за всім цим відчувається знайома тінь генералісимуса, портрети якого зовсім не випадково стали з’являтися в містах України на святкових демонстраціях.
Матеріал друкованого видання
№ 19 (287)
від 16 травня, 2013
Заручники великої неправди. Чому лідери «Батьківщини» й УДАРу святкують українську трагедію?

Якось поступово, крок за кроком відбувається реабілітація лідера одного з найстрашніших в історії людства тоталітарних режимів, а День перемоги набуває обрисів якогось провалля, куди летить Україна в далеку давнину, ще до ХХ з’їзду з його викриттям культу особи. Невтомні урядові й партійні пропагандисти наголошують на «щасливому порятунку», на «визволенні», на «плодах перемоги» тощо. Такий дискурс зрозумілий у Росії, адже там 1945 року справді виконали велику національну місію – зберегли імперію росіян від океану до океану, забезпечили й надалі цьому народові з його національною ідентичністю статус панівної нації, що було затверджено Сталіним у його відомій промові з нагоди перемоги над Німеччиною, у якій він назвав росіян «найвидатнішою нацією з усіх націй Радянського Союзу» і «керівним народом».

Для народів Європи перемога альянтів у Другій світовій війні над фашизмом означає повернення національної свободи і незалежності. Та чи отримала щось із цього Україна

Але вельми дивно, коли такі промови досі лунають у нашій країні. Невже після 1945 року Україна стала вільною і незалежною державою, що здобула можливість самостійно визначати свою долю без московського наглядача, невже на її теренах запанували демократія і свобода слова, з’явилися гарантії прав людини чи постали якісь можливості для нормального розвитку української ідентичності? А може, припинилося колгоспне рабство, яке російський журналіст Юрій Черніченко влучно назвав АГРО-ГУЛАГом? Окрім того, після «визволення», як і раніше, кожен українець мав реальний шанс за одне слово потрапити «до білих ведмедів», за колючий дріт сотень концентраційних таборів у Сибіру, на Далекому Сході, на російській Півночі тощо.

«Визволення» аж ніяк не заважало ще вісім років вести жорстоку винищувальну війну проти населення Західної України з усім набором чекістсько-есесівських звірств, із садизмом карателів, зі специфічними «виховними» заходами, коли за ініціативою тодішнього комуністичного ватажка Микити Хрущова, якого ще й досі навіть деякі українські інтелігенти вважають «гуманістом» і «лібералом», почали публічно страчувати на очах у жителів захоплених у полон вояків ОУН – УПА, а трупи ще довго з «педагогічною метою» не дозволяли поховати за християнським звичаєм. «Визволення» позначилося ще й голодом 1946–1947 років, що знову забрав життя мільйона українців, які таким способом заплатили за приведення до влади в країнах Східної Європи промосковських комуністичних режимів «народної демократії», адже їх треба було годувати, над усе на тлі Плану Маршалла для Західної Європи, що надав зруйнованому континенту величезну американську допомогу, яку Сталін суворо заборонив приймати Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії та Болгарії. Довелося ще раз вирішувати політичні проблеми Кремля коштом українських селян. Українці втратили значну частину своєї нації під час масових репресій і Голодомору – геноциду 1932–1933 років, а ті, хто вижив, стали гарматним м’ясом Сталіна в спровокованій ним разом із Гітлером Другій світовій війні, де диктатори вирішували питання гегемонії в Європі та світі. Сталін переміг, врятувавши від краху російсько-радянську імперію, зокрема й за рахунок українців, які вижили після Голодомору, використавши їх як витратний матеріал у досягненні своїх великоімперських цілей. То про яке сталінське «визволення» України можна говорити? Чи про «визвольну» місію сталінської армії в Європі? Про це влучно написав ще в 1995 році російський журнал «Вопросы философии»: «Досі в наших ветеранів зберігається незмінне почуття гіркоти і нерозуміння з приводу того факту, що їхні особистий героїзм, жертовність і душевність, подвиг, який вони здійснили, не викликають відповідних почуттів у населення визволених ними країн. Поза сумнівом, причина цього криється не в особистих якостях росіян, а в ставленні до типу держави, якою був Радянський Союз і яка асоціювалася з росіянами. Так, росіяни відчайдушно билися за свою Батьківщину й визволили її від загарбників. Але визволити когось іншого вони просто не могли. Невільна держава не могла принести свободу. І цим ми відрізнялися від своїх же союзників з антигітлерівської коаліції». Справді, полякам, чехам, угорцям радянський солдат міг дати лише те, що мав сам, себто рабство, безправ’я і комуністичну диктатуру. Ось чому як справжнє визволення народи Східної Європи святкували повернення у 1990-х радянських військ із їхніх країн до СРСР.

Українцям так чітко й не пояснили, чому радянський період був не чим іншим, як окупацією, тож багато хто звик, що 9 травня – свято й аж ніяк не трагедія

Тож називати повернення на повоєнну Україну НКВД, терору, тотального стеження за всіма визволеними означає мати дуже збочені уявлення про свободу й нав’язувати ці нездорові візії суспільству. Неприпустимо вважати визволителем режим, про який відома англо-американська дослідниця, авторка знаменитої «Історії ГУЛАГу» Енн Епплбом написала: «Сталін винищив українців більше, ніж Гітлер євреїв». Між іншим, американський правник польсько-єврейського походження Рафаель Лемкін, який увів поняття «геноцид», що було легітимізоване Генеральною Асамблеєю ООН у документі про відповідальність за злочини геноциду, в ті ж самі роки написав статтю «Радянський геноцид в Україні», у якій заявив, що під це поняття підпадає все, що відбувалося в Україні з 1918-го до 50-х років ХХ століття.

То що ж ми святкуємо? У Європі 8 травня символізує День перемоги людства над фашизмом і є Днем пам’яті та примирення, коли вшановують усіх жертв Другої світової війни. Для народів Франції, Бельгії, Нідерландів, Норвегії, Данії перемога альянтів над фашизмом означає повернення національної свободи й демократичних інститутів, суверенітету і незалежності. Хіба щось із цього отримала наша країна? Хіба вона мала власну політику в той період, якусь свободу волі, а не була колесом чужого воза? Тож чому в Україні, яка 1945 року після фашистської окупації відразу потрапила під радянську,

9 травня досі є святом? Адже цього дня 1945-го одночасно з поваленням фашистського режиму на її території, а згодом і в Східній Європі було утверджено російсько-радянську колоніальну систему. На жаль, протягом 20 років незалежності ні влада, ні переважна частина опозиції не вели з українцями жодної серйозної розмови з цього приводу. Щодо влади все зрозуміло, адже вона була посткомуністичною з відповідною політичною генеалогією і тому не прагнула рубати гілку, на якій сиділа. Набагато важче зрозуміти резони демократичної та нібито патріотичної опозиції. Хоча політико-тактичні резони, звісно, є, але вони навряд чи можуть викликати повагу. Дії опозиції в цій царині пояснюються браком національної стратегії, бажання і вміння працювати на перспективу, на вищі національні інтереси. Уся її політика – тут і тепер. Тактика, тактика і ще раз тактика. Взяти якнайбільше (за будь-яку ціну, навіть поступками в переконаннях, ідеології, принципах) місць у парламенті, домовитися з владою про посади та бізнес, щось поміняти на щось на тлі цілковитої відсутності великих національних цілей. Опозиція, принаймні «Батьківщина» й УДАР, в особі Арсенія Яценюка, Олександра Турчинова і Віталія Кличка має принципово непринципову позицію: ухилятися від обговорення гранично гострих і доленосних питань, вочевидь, розраховуючи цими маленькими ідеологічними хитрощами заробити додаткові електоральні очки. В силу своєї радянськості вони, напевно, переконані, що для більшості українців, а отже, й частини їхнього електорату 9 травня все ще є святом. Тож, якщо підуть проти течії, втратять підтримку. Ось чому вони не мають власних чітких поглядів на українське минуле й не можуть запропонувати реальну альтернативу російсько-радянським імперським міфам і політичному піару Партії регіонів та комуністів, таким чином розплющивши очі тим, хто досі перебуває в полоні тих міфів. А українцям за 22 роки незалежності насправді так чітко і не пояснили, чому радянський період в історії України був не чим іншим, як окупацією. Тож багато з тих, хто родом із СРСР, і далі вважають, що 9 травня – свято й аж ніяк не трагедія. Натомість, доки поміж більшості українців не буде розуміння, що ця дата, окрім того що є днем перемоги людства над фашизмом, ще й день російсько-радянської колонізації, Українська держава не відбудеться.

Понад те, лідери «Батьківщини» й УДАРу хапаються за «хвіст» Партії регіонів і КПУ, беручи участь у заходах зі святкування 9 травня, організованих за комуністичними лекалами. Таким чином намагаються й собі відкусити якусь дещицю від ідеологічно-електорального «пирога» своїх опонентів. Саме тому спроби того ж таки Яценюка під час таких заходів догодити (ніби поміж іншим у своєму виступі згадавши про роль УПА у Другій світовій війні) й електорату на Заході України, де більшість населення навіть за радянських часів ніколи не сприймала 9 травня як свято, видаються недолугими.  

Приєднуючись до Партії регіонів і КПУ в історичних оцінках, бо не мають своїх, «Батьківщина» й УДАР об’єктивно зміцнюють комуно-імперську ідеологію своїх супротивників і в такий спосіб посилюють їхні позиції в актуальній політичній боротьбі. Не кажучи вже про те, що така позаідеологічність опозиції є програшною з огляду на національні інтереси, бо ситуативність не повинна зводити нанівець масштабні перспективні завдання.

Пропозиції деяких опозиціонерів (особливо до цього схильний Віталій Кличко) винести за дужки всі контраверсійні питання (мова, історія, національна ідентичність, культура, геополітичні орієнтації тощо), а говорити тільки про роботу, зарплату, пенсії та стипендії, ціни і податки є утопією. Якщо про це мовчатиме опозиція, то це напише на своїх прапорах нинішня влада, але то будуть інша мова, інша історія та інша ідентичність. А згодом інша нація в іншій державі. Намагання сховатися від пекучих фундаментальних проблем, щодо яких в українському суспільстві наразі немає єдності, є віддзеркаленням ідейно-теоретичної слабкості опозиційних сил України, принаймні «Батьківщини» й УДАРу, і змушує замислитися щодо їхнього інтелектуального потенціалу і креативних ресурсів. Крім того, постає ще одне питання: чи не свідчить байдужість до названої проблематики про брак у керівних опозиційних колах людей справді ідейних, здатних обстоювати своє бачення, незважаючи на політичний дискомфорт, на шалену ідеологічну агресію з боку опонентів? Чи ми таки маємо справу з байдужими опозиційними «бонзами», «демократичною» чиновницькою неономенклатурою, людьми з радянською ментальністю, яким вигідно перебувати в нинішньому пострадянському терені?


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено