Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
6 травня, 2013   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Експансивна безправність. Чому потрібно позбутися російської культурної матриці

Зусилля, спрямовані на дерадянізацію, можуть залишитися марними, якщо не позбутись ідейного та ментального субстрату більшовицької ідеології – російської культурної матриці
Матеріал друкованого видання
№ 14 (282)
від 4 квітня, 2013
Експансивна безправність. Чому потрібно позбутися російської культурної матриці

З подивом відкрив для себе, хто є автором терміна «русофобія». Виявляється, по­ет Фьодор Тютчєв, автор «Люблю грозу в начале мая» та «Умом Россию не понять». Ще він був впливовим чиновником – спершу дипломатом, потім цензором, а крім того, автором незакінченої книжки «Россия и Запад». Його ображало, що комусь у Європі не подобалася країна, економіка якої була побудована на рабстві 90% населення, політична система – на тотальному контролі згори до низу, а ідеологія – на офіційній церкві як частині держапарату. Не минуло й півтораста років, як згадане слово несподівано зазвучало знову, тепер уже від імені держави…

Коли після падіння СРСР різні посткомуністичні країни ставили собі завдання позбутись елементів тоталітарного минулого, вони визначали два напря­­ми діяльності: демонтаж інституцій і заборона символів. Перший «фронт» складний, але зрозумілий: розпуск злочинних структур, люстрація, адміністративні реформи, впровадження демократичних процедур. Другий – нібито простіший, але не менш важливий: німцям так само важ­­ко було б попрощатися з нацизмом, якби вони досі мали змогу милуватися пам’ят­ником Адольфові Гітлеру на розі Göringstraße та Himmlerplatz. Але символіка – лише окремий випадок, зовнішній прояв тих глибинних механізмів, які визначають мотивацію окремих людей у їхній щоденній поведінці. Культурна матриця, спосіб сприймання й структурування дійсності, система та ієрархія цінностей невблаганно нав’я­зу­ють свої сценарії, часом незалежно від суб’єк­тивних намірів тієї чи тієї дійової особи історії.

Читайте також: Дерадянізація, яка не відбулася

Уже давні греки заповідали не озиратись, утікаючи зі світу мертвих. Інакше старі звички неминуче змусять вступати в ту саму колію, відтворювати скомпрометовані маршрути, рухатися зачаклованим колом, із якого неможливо вирватися. А якщо óбрази старої матриці підживлюють на офіційному рівні, тоді як альтернативний дискурс зазнає репресій, то порятунку немає.

Константинополь, Гібралтар…

Днями в Росії стався черговий скандал на ідеологічному ґрунті: група ображених меломанів із Татарстану звернулася зі скаргою на пісню, що її виконує на гастролях відома співачка в жанрі кантрі-фолк, одна з ікон радянської інтелігенції 1970-х. Прокуратура Росії не знайшла в ній ознак екстремізму й таким чином, як це бачиться останнім часом, офіційно благословила її зміст і пафос. У тексті звертає на себе увагу чимало акцентів. Наприклад, натяки на зовнішніх і внутрішніх ворогів («хазары», «мамаи», «масоны», «иные злодеи»), чітка вказівка на те, що з ними робити («И не будет зоны, лагерей и тюрем, / Все враги России будут казнены»), але найбільше вражає, так би мовити, зовнішньополітичний вектор («Возвратит Россия Русский Севастополь, / Станет снова Русским полуостров Крым, / Наш Босфор державный, наш Константинополь / И святыня мира Иерусалим»). Ось із цього місця хотілося б детальніше.

Константинополь, протоки й подеколи Єрусалим – ці символи (або, як тепер кажуть, меми) залишалися для російського імперського мислення своєрідною невротичною fata morgana впродовж століть. «Константинополь має бути нашим», – пише Тютчєв. «Росія… тому бере собі Константинополь, що ані жоден із вас, ані всі ви разом не доросли до нього, а вона, Росія, доросла», – продовжує його думку Достоєвскій. Фактично аж до Першої світової «візантійський» напрям був одним із визначальних у зовнішній політиці імперії Романових. Ідеться не так про геополітичну стратегію, яка виходить із будь-яких практичних потреб держави, як про реалізацію ідеологеми: відновлення право­слав’я як визначальної потуги в масштабах усього світу (зрозуміло, під орудою Росії), як «очищеного» християнства на противагу його меркантильній католицькій версії, спотвореній Римом. Усе це серйозно обговорювали, і воно виявлялося підставою для дій.

СРСР є тимчасовою формою існування Росії, а радянська свідомість – окремий прояв російської

Другий, паралельний проект, що частково перетинався з першим, розглядав Росію як центр світового слов’янства: разом із великоросами, українцями та білорусами – всіх поляків, чехів, словаків; у перспективі – болгар, сербів та ін. Імперія мала виступати гарантом їхньої спільної самобутності на противагу «рома­но-германській» асиміляції, водночас самі слов’яни мусили поступово «обрусіти», себто все од­­-

но асимілюватися, тільки в «правильному» напрямку. Одним із перших найяскравіших проявів цієї візії є програмний вірш Алєксандра Пушкіна «Клеветникам России» і впритул до нього «Бородинская годовщина» («Сла­­вянские ль ручьи сольются в русском море?). Можливо, хтось жахнеться: «Как же так? Пушкин – это же наше все!» Нічого не поробиш, той факт, що Алєксандр Сєрґєєвіч був російським імперіалістом (як і українець Гоголь, як і грузин Джугашвілі), не робить його гіршим поетом. Подобається нам чи ні, це файли з різних тек.

Обидва ідеальні проекти поступово ставали стрижнем усієї російської свідомості. Будь-хто, почуваючись росіянином, мав так чи так навіть на підсвідомому рівні всмоктати саме ці цінності, саме це відчуття держави як спільного тіла (за рахунок власної плоті й індивідуального простору окремої особи) із саме цією траєкторією розвитку.

Хтось вважає, що більшовицький жовтневий переворот поклав край згаданій традиції. Зовсім ні: змінилися символи, реперні точки, проте загальний пафос проекту зберігся. Замість православ’я – торжество комунізму, замість «Боже, царя хра­­ни» – «Інтернаціонал», замість двоголового орла – серп і молот поверх земної кулі та напис: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» І неофіційне гасло, трохи забуте в останні десятиліття СРСР: «Красные знамена от Владивостока до Гибралтара». До речі, невдовзі після революції могутній вусатий диктатор почав рішучий рестайлінг, повернувшись до старої системи координат: відтоді російський народ знову було визнано першим серед рівних, а стрижневою, такою, що визначає сенси, культурою (як і мовою) остаточно затверджено російську.

Нарешті, після розпаду СРСР менш ніж через 10 років те, що залишилося від імперії, почало демонструвати звичні імпульси до «збирання земель»: відновлен­­ня «Русского міра», створен­­ня єдиної союзної держави або наддержавних організмів на кшта­­лт Митного союзу (звісно ж, із центром у Москві), водночас проявляючи агресивну ворожість до реальних або вдаваних конкурентів і противників.

Висловлюючись прямо, феномен Росії (тобто Російської імперії – Союзу Радянських Соціалістичних Республік – РФ) як експансивного організму з месіанськими претензіями назовні й колоніальною асиміляторською політикою всередині слід розглядати як безперервність. Ідеться про теорію та практику, декларації та їх утілення, колективне підсвідоме й індивідуальну свідомість.

Ще простіше: належати до Росії – це прагнути втілення великого Проекту в межах сакральної держави, не рахуючись із ціною як для тих, хто мав нещастя опинитись у фокусі зусиль, так і для самих співвітчизників, їхнього добробуту й безпеки. СРСР є тимчасовою формою існування Росії, радянська свідомість – окремий прояв російської.

Війна і «мір»

Казати, що кожен росіянин – імперіаліст, було б проявом тупої ксенофобії. Невід’ємною частиною цієї культури є етична складова, отже, всередині суспільства завжди є суттєва частка людей, які чинять опір мейнстримові. Недарма саме в Росії сформувалися поняття «інтелігент», «інтелігенція». Це унікальний феномен, якого не існує в жодній іншій традиції: підкреслена чутливість до будь-якої кривди, акцентована вихованість і увага до іншого, особливо якщо він перебуває в гіршому становищі. Цей імпульс протистоїть зверхності, месіанській захопленості, відчуттю офіційної сили й пов’язаного з нею лицемірства.

У російській культурі чимало культових імен, які уособлюють інтелігентність. Саме вони в очах іноземців представляють передусім націю ментально: Толстой, Чєхов, Пастернак… Утім, попри популярність усередині країни та за кордоном, не ці імена визначають справжнє обличчя країни як в офіційному житті, так і в побуті. Бо на кожного Чаадаєва є свій Гоголь, на кожного Нєкрасова – свій Тютчєв, на кожного Салтикова-Щєдріна – свій Аксаков, на кожного Ґєрцена – свій Достоєвскій… Не хочу сказати, що носії офіційної, точніше панівної ідеології та ментальності геть усі потворні чи аморальні. Здебільшого навпаки, і в цьому величезна драма росіян як спільноти. Відкрита, чесна, уважна людина в якихось певних ситуаціях стає захисником антигуманних цінностей, утіленням зверхності, безпардонного домінування й нетерпимості. Зазвичай ця ситуація пов’язана із зачіпанням якихось больових точок, дотичних до критики держави або навіть сумнівів у її добрих намірах. Той невротичний конфлікт, роздвоєність можуть ставати ґрунтом для творчих досягнень, але в практичному житті вони радше запорука тупцювання на місці, відсутності розвитку, марного витрачання енергії та ресурсів.

Читайте також: Локомотив дерадянізації. Досвід Естонії

Однією зі складових такого вельми умовного «колективного характеру» є потенційна злоба й пошуки ворога. У різні часи він бачився різним: «Римська ідея» (Тютчєв), «Австрійський генеральний штаб», «Світовий уряд», «Вашингтонський обком»… Чи варто говорити, що «зрадники-хохли», безумовно, завжди входили до цього набору жахалок. Сучасний російський публіцист «ліберального» табору досить вдало описує такий психотип: «Він абсолютно переконаний, що ми живемо в ситуації американської всесвітньої змови, і йому чомусь така позиція видається дуже духовною. Він весь час захищає духовність. Йому здається, що Росія перебуває в кільці ворогів. Це цілком класична симптоматика добре розвиненої, зрілої параної, коли останнім оплотом правди, честі, духовності залишилася Росія».

Слід відзначити дивну обставину: імперіалізм європейського зразка впродовж останніх століть був здебільшого так само безцеремонним, подекуди безсоромним, але він керувався міркуваннями зиску, господарської користі. Російська експансія досить часто не передбачала ніяких прибутків, подекуди навіть ішла на додаткові витрати. Звісно, добробутові васалів це не сприяло, але й збагаченню метрополії чомусь теж – хіба що якихось окремих функціонерів, які «сиділи на потоках» (до речі, корупція, неефективність і чиновницьке свавілля чомусь так само відтворюються в російському суспільстві будь-якої стадії чи модифікації впродовж століть). Сенс імперії був у самій імперії.

Росія не визнає проектів життя – тільки проекти завоювання: Сибіру чи Кавказу, Північного полюса чи північних річок, Європи чи Космосу… У боротьбі, можливо, найбільше постраждали власне росіяни – депопуляція, занепад, забруднен­­ня, вичерпання ресурсів. Але це не означає, що сусіди й підлеглі в межах імперії мають толерувати цей шлях. Росія і може, й уміє продукувати дивовижні досягнення техніки та людського духу, але насамкінець перемогу щоразу чомусь здобувають реакція та безвихідь.

Росія, яку ми повинні втратити

Без зрозумілого плану, без стимулу для розвитку, дезорієнтована, деморалізована, умовно керована, позбавлена самоврядування та зворотного зв’язку, Ро­­­сія як поліційно-мілітар­но-адміні­­стратив­­не утворення не має майбутнього в її нинішньому вигля­­ді. Можливо, колись країна Ґєрцена, Чєхова і братів Струґацкіх переважить країну Ніколая І, Бєрії та Суслова. Але станеться це не сьогодні й не завтра. Симпатики «Русского міра», попри звичку, виховання, тяглі­­сть і сентименти мають колись визнати, що належність до цієї умовної (вдаваної) спільноти автоматично означає зв’язок виключно з минулим, а отже, відмову від майбутнього.

Доводиться визнати, що ро­сійське=радянське, а радянсь­ке=російське. Ще раз: більшовицький проект є прямим продовженням і складовою частиною російського. Отже, намагаючись подолати тяжкий спадок, у процесі деколонізації та дерадянізації неминуче доведеться дистанціюватися від мен­­тальної Росії, передусім у собі.

Вочевидь, це означало б упровадження певних адміністративних заходів із метою посилення конкурентного начала в інфор­ма­ційно-культурному просторі на власну користь замість тотального домінування менталь­­ної Росії, яке триває досі. Але значно важливішою є внутрішня дистанція. Слід нарешті сказати собі, що російський спадок не наш спадок, і відповідне («спіль­­не») минуле так само не наше. Не слід відмовлятися від Чєхова, як не варто нехтувати Діккенсом. Та оскільки не умовна, не ідеальна, а нинішня реальна Росія експортує ніяк не Чєхова (і не сучасну якісну літературу, не кіно-артхаус, не театр, не образотворче мистецтво), а Ґріґорія Лєпса чи Любу Успєнскую та численні варіації на тему «мєнтов» та «братков», то ми навряд чи втрачаємо щось вартісне. Залізна завіса має впасти у свідомості. Без цього конструкція нашого власного повноцінного ментального простору геть неможлива.

Україна – не Росія, сказав колишній президент. Так отож.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено